Шафран (рід)

Шафра́н (Crocus) — рід трав'янистих багаторічних рослин родини півникових.

Відомо 70 видів, поширених переважно на Середземномор'ї; на території України — 9.

Шафран посівний вирощують як джерело прянощів і як фарбувальну рослину; використовується в народній медицині як болезаспокійливий і сечогінний засіб.

Потребує відкритого сонячного місця і проникного, легкого ґрунту.

Ботанічний опис Бульбоцибулина має розмір до 3 см в діаметрі, округла або сплюснута, вкрита лусками, дає пучок кореневих мочок, будова і забарвлення яких варіюються у різних видів.

Стебло не розвивається.

Листки прикореневі, лінійні, охоплені знизу піхвовими лусками, з'являються під час чи після цвітіння.

Квітки поодинокі, іноді 2—3 з однієї бульбоцибулини, оточені плівчастими лусками. Оцвітина крупна, довго лійчаста, відгин віночока складається з 6 пелюсток, що переходять у довгу циліндричну трубочку. Тичинки прикріплені до зіва оцвітини, коротші його; нитки короткі; пиляки прямостоячі, лінійні, зазвичай довші тичинкову нитку. Стовпчик ниткоподібний з трьома маточками.

Плід — тригніздна коробочка, насіння дрібне, ребристі.

Період цвітіння — весна або осінь (залежно від видової приналежності рослини).

За забарвленням квіток види діляться на дві групи: жовтоквіткові (забарвлення від жовтого до жовтогарячого) і блакитноквіткові (забарвлення від світло-бузкового до темно-фіолетового); також зустрічаються альбіносна форма — частіше у блакитноквіткових, рідше у жовтоквіткових.

Значення і застосування Використовується як декоративна рослина.

Висушені маточки квіток шафрану посівного (Crocus sativus) використовуються як пряність і харчовий барвник жовтогарячого кольору.

Можливо, має властивості, що сповільнюють втрату зору в літніх людей. На даний момент ці властивості рослини тільки починають вивчатися .

Використовується в харчовій промисловості як натуральний жовтий барвник для сирів, лікерів, вершкового масла і деяких видів безалкогольних напоїв. Відомий у Греції з раннього Середньовіччя. Барвник додавався безпосередньо в основу: порошкоподібний барвник змішувався з яєчним білком і широко використовувався для ілюстрування рукописів. З шафрану з білком також виготовлявся золотистий лак для надання поверхні олова золотого відтінку — для імітації золотого аркуша.

Таксономія

Історія

Шафран був добре відомий древнім, його описували принаймні ще за часів Теофраста (бл. 371бл. 287 до н.е.), і був завезений до Британії римлянами, де Шафран використовувався як барвник. Він був повторно завезений до Західної Європи хрестоносцями. Крокус згадується в середньовічних та пізніших травниках, одним з найраніших є Tractatus de Herbis 14-го століття. Вільям Тернер (1548) зазначає, що крокус називають шафраном англійською мовою, що означає, що в той час був відомий лише C. sativus. Однак, до 1597 року Джон Джерард пише про "різні види" і використовує терміни шафран і крокус як взаємозамінні. Він включав як весняні, так і осінні квітучі крокуси, але розрізняв Дикий Шафран (Шафран ) від Лугового Шафрану (Пізньоцвіт). Він описав одинадцять форм. Деякі з його зразків були отримані від Клузіуса. У наступному столітті Джон Паркінсон у більш детальному описі був обережнішим, включивши окремі розділи для Colchicum, із загальною назвою луговий шафран, окремо від Crocus або шафрану. Паркінсон (1656) стверджує, що існують "різні види шафранів", описуючи 27 весняноквітучих рослин і 4 осінньоквітучих, вказуючи, що лише один з них був справжнім шафрановим крокусом, який він назвав Crocus verus sativus autumnalis. Подібні описи можна знайти в континентальних європейських травниках, включаючи праці л'Обеля у Фландрії (1576) та Hortus Eystettensis Беслера в Баварії (1613).

Рід Crocus був вперше формально описаний Ліннеєм у 1753 році, з трьома таксонами і двома видами, C. sativus (типовий вид), різн. officinalis (зараз вважається синонімом C. sativus) та різн. vernus (зараз C. vernus) і C. bulbocodium (зараз Romulea bulbocodium). Таким чином, Лінней визнав два таксони, які приймаються як окремі види в сучасних класифікаціях, один весняний і один осінній крокус, але помилково припустив, що вони були лише різновидами одного виду, тоді як його другий вид насправді належав до близькоспорідненого роду, який був визнаний лише пізніше (1772). Однак, подальше повторне дослідження зразків Ліннея вказало на наявність кількох різних видів, які він не визнав окремими. У системі Ліннея, заснованій на статевих характеристиках, Crocus був класифікований як Triandra Monogynia (три тичинки, одна маточка). Система Ліннея була замінена "природною" системою, яка використовувала ієрархію таксономічних рангів, засновану на зважуванні важливості структурних характеристик рослини. Жюссьє (1789) помістив рід Crocus у свій Ordo (родину) Irides або Les iris, як член класу Stamina epigyna (тичинки розміщені над зав'яззю) як частину однодольних, першого рівня поділу квіткових рослин.

Одна з перших монографій роду з'явилася в 1809 році, авторства Хаворта, за нею послідувала в 1829 році монографія Сабіна, та Герберта в 1847 році. У 1853 році Ліндлі продовжив розміщення Crocus як одного з 53 родів в Півникових, які він включив до вищого порядку однодольних, Narcissales. Бейкер опублікував монографію про рід у 1874 році, прийнявши дуже відмінну схему від схеми Герберта. У 1883 році Бентам і Гукер описали Irideae (Півникові) як такі, що мають понад 700 видів, і розділили їх на 3 триби і далі на підтриби. Триба Sysyrinchieae мала 2 підтриби, включаючи Ixieae. Остання була окреслена чотирма родами, Crocus, Syringodea, Galaxia (Moraea) та Romulea. Це окреслення залишалося стабільним відтоді, за винятком Moraea, яка правильно належить до окремої триби. Найвпливовішою монографією дев'ятнадцятого століття була праця Мо (1886), яка формує основу сучасного розуміння роду. Мо спирався на роботу Герберта, відкидаючи класифікацію Бейкера. Доступність молекулярних філогенетичних методів наприкінці двадцятого століття показала, що Півникові правильно належать до порядку Холодкоцвіті.

Філогенія Рід Crocus належить до однодольної родини Півникові (родина півників), зокрема до великої підродини Crocoideae. У межах цієї підродини крокус розміщений у трибі Ixieae (синонім Croceae), одній з п'яти. Ixieae потім поділяються на підтриби, де роди Crocus, Romulea та Syringodea формують підтрибу Romuleinae. Romuleinae характеризуються в межах Ixieae поступово редукованими надземними стеблами, поодинокими квітками на гілках стебла та дерев'янистими оболонками на бульбоцибулинах. Вони також часто мають розділені гілки стовпчика. Однак, оболонки бульбоцибулин Crocus волокнисті та перетинчасті, а не дерев'янисті, як у Syringodea. Також, Crocus має ребристу і часто кілювату абаксіальну поверхню листка, тоді як у Syringodea вона округла, а серединна адаксіальна прозорість Crocus відсутня у Syringodea. Romulea головним чином відрізняється від двох інших родів тим, що зазвичай має надземні стебла або принаймні зав'язь на рівні землі, порівняно з іншими безстебловими родами, інші відмінності включають однобічні, а не двобічні листки та структуру пилку.

У межах Romuleinae, Crocus є сестринською групою до Syringodea, ці два роди формують сестринську групу до Romulea.

Види A Crocus abantensis‎, Crocus adami‎, Crocus adanensis‎, Crocus alatavicus‎, Crocus aleppicus‎, Crocus ancyrensis, Crocus angustifolius‎, Crocus asymmetricus‎, Crocus atticus‎, Crocus autranii‎, Crocus autumnalis‎.

B Crocus balansae‎, Crocus banaticus‎, Crocus baytopiorum‎, Crocus biflorus‎, Crocus boryi‎.

C Crocus cambessedesii‎, Crocus cancellatus‎, Crocus candidus, Crocus carpetanus, Crocus cartwrightianus‎, Crocus caspius, Crocus chrysanthus, Crocus corsicus.

D Crocus dalmaticus, Crocus damascenus, Crocus danfordiae.

E Crocus etruscus.

F Crocus flavus‎, Crocus fleischeri‎.

G Crocus gargaricus‎, Crocus goulimyi‎, Crocus graveolens.

H Crocus hadriaticus‎, Crocus heuffelianus‎, Crocus hyemalis‎.

I Crocus imperati‎.

K Crocus kartaldagensis‎, Crocus korolkowii‎, Crocus kosaninii‎, Crocus kotschyanus‎.

L Crocus laevigatus‎, Crocus leichtlinii‎, Crocus ligusticus‎, Crocus longiflorus.

M Crocus malyi, Crocus mathewii‎, Crocus michelsonii, ‎ Crocus minimus‎, Crocus musagecitii‎.

N Crocus neapolitanus, Crocus neglectus, Crocus nevadensis‎, Crocus niveus‎, Crocus nudiflorus.

O Crocus ochroleucus‎, Crocus olivieri‎, Crocus oreocreticus.

P Crocus pallasii‎, Crocus paschei, Crocus pseudonubigena, Crocus pulchellus‎, Crocus pumilus‎.

R Crocus reticulatus, Crocus roseoviolaceus‎.

S Crocus sativus‎, Crocus scardicus‎, Crocus scharojanii‎, Crocus sieberi, Crocus sieheanus, Crocus speciosus‎, Crocus suaveolens.

T Crocus tauricus‎, Crocus tommasinianus‎.

V Crocus vallicola‎, Crocus variegatus‎, Crocus veluchensis‎, Crocus vernus, ‎Crocus versicolor‎, Crocus vitellinus‎.

Екологія

Життєвий цикл видів Crocus починається з насінини, яка проростає у проросток, і зріла рослина формується за 3–5 років, однак насіння може залишатися в стані спокою в ґрунті протягом кількох років. Стадії проростання вперше були описані та проілюстровані Мо в його монографії 1886 року. У перший рік крокус виробляє лише один листок і створює бульбоцибулину, вкриту тонкою оболонкою, розміром близько 5–8 мм, залежно від виду. У північній півкулі осінні крокуси цвітуть між вереснем і листопадом. Час цвітіння весняних крокусів залежить як від клімату, так і від середовища існування, але зазвичай припадає на середину зими до весни. Листки можуть бути синантними (з'являються під час цвітіння) або гістерантними (коли квіти відцвітають). Влітку, в умовах спеки та посухи рослина впадає в стан спокою, всі надземні частини відмирають. Холодніші температури взимку потім активують бульбоцибулини. Розмноження відбувається статево насінням та вегетативно малими бульбоцибулинами, які називаються дочірніми бульбоцибулинами, що утворюються в пазухах бульбоцибулин (між лусками оболонки та тілом бульбоцибулини). Коли плід-коробочка дозріває, вона з'являється з ґрунту біля основи квітконосу перед розкриванням (розщепленням) і вивільненням насіння. Розповсюдження насіння може посилюватися мурахами, принаймні у видів з арилусним насінням.

Вночі та в похмуру погоду оцвітина закривається. Зав'язь виробляє нектар, який приваблює бджіл (особливо самиць джмелів) та лускокрилих.

Шкідники та хвороби Культивовані рослини можуть мати бульбоцибулини, які поїдаються мишами та іншими гризунами, включаючи полівок, білок, та бурундуків. Вони також уражаються борошнистою росою, сірою пліснявою, ботритісом та фузаріозною гниллю. Може також виникати коренева гниль, спричинена видами Stromatinia gladioli та Pythium - нематода Pratylenchus penetrans також може викликати кореневу гниль. Віруси, які відомо інфікують види Crocus, включають: потівіруси, особливо вірус жовтої мозаїки квасолі а також вірус тютюнової гравюри, вірус некрозу тютюну, та вірус мозаїки огірка. Листя може уражатися гниллю, іржею та паршею та поїдатися попелицями, кліщами, равликами та слимаками. Листя поїдають зайці, кролики та олені; квіти іноді знищують птахи, включаючи ворон, галок та сорок.

Культивування

Шафран Економічне значення роду значною мірою залежить від єдиного виду, Crocus sativus, який зараз відомий лише як культурна рослина. C. sativus вирощується для виробництва шафрану, оранжево-червоного похідного його висушеної приймочки, і є однією з найдорожчих спецій у світі. Оцінене світове виробництво рослин C. sativus становить 205 тонн. Близько 180 000 приймочок з 60 000 квітів потрібно для виробництва 1 кг шафрану, який продається приблизно за 10 000 доларів США (2018). Сучасне виробництво шафрану широко культивується в Кашмірі, Ірані, Туреччині, Афганістані та Середземномор'ї від Іспанії до Малої Азії. Важливим центром є епонімне місто Крокос, в регіоні Козані в Греції. Продукт шафрану, Крокос Козаніс має статус PDO (Захищене позначення походження). Виробництво переважно місцеве, і Іран забезпечує 65% світового виробництва, охоплюючи 72 162 га.