Олекса́ндр Микола́йович Верти́нський (, Київ, Київська губернія — , Ленінград, РРФСР) — український та радянський кіноактор, композитор, поет і співак, кумир естради в першій половині XX століття. Батько актрис Маріанни і Анастасії Вертинських.

Біографія Київська юність Народився в сім'ї дрібного чиновника. Батько, Микола Петрович, походив із сім'ї залізничного службовця, був приватним повіреним і трохи займався журналістикою. Мати, Євгенія Степанівна Сколацька, народилася в дворянській сім'ї. Вона не перебувала в офіційному шлюбі з батьком Вертинського, оскільки перша дружина Миколи Петровича нізащо не хотіла дати чоловікові розлучення; він був вимушений усиновити своїх дітей, народжених у цивільному шлюбі, — старшу дочку Надію і сина Олександра.

Діти рано втратили батьків. Коли молодшому Олександру було три роки, померла мати, а через два роки від швидкоплинних сухот помер і батько. Брата і сестру взяли на виховання сестри матері в різні сім'ї. Всіляко перешкоджаючи їхньому спілкуванню, тітки повідомили Олександру явну неправду про смерть його сестри.

Гімназичні роки провів у Першій імператорській Олександрійській гімназії (зараз — жовтий корпус Національного університету ім. Т. Г. Шевченка), звідки він був досить швидко виключений за неуспішність і погану поведінку, а пізніше — у Четвертій Київській класичній гімназії.

Вже в ці роки захопився театром, виступав в аматорських виставах і, як статист, на сцені київського театру Соловцова. На відміну від естрадних зірок початку XX ст., що прийшли на естраду з опереткової, а то і з оперної сцени, Олександр Миколайович вийшов з літературного середовища. Він сам писав:Я не можу зарахувати себе до артистичного середовища, а скоріше до літературної богеми. До своєї творчості я підходжу не з погляду артиста, а з погляду поета, мене привертає не тільки виконання, а пошук відповідних слів, які зазвучать на мій власний мотив.Його розвиток, як творчої особистості, його світогляд і творчий стиль почали складатися на київських літературних зборах Софії Миколаївни Зелінської. У її будинку збиралися багато цікавих людей: поети Михайло Кузмін, Володимир Ельснер, художники Олександр Осмьоркін, Казимир Малевич, Марк Шагал, Натан Альтман. Олександр Вертинський проникався їхньою філософією, естетикою, набував духовного і творчого досвіду. У цей період він пробує зайнятися літературною працею: у газеті «Киевская неделя» з'являються його оповідання — «Портрет», «Цигарки», «Весна», «Моя наречена», а в тижневику «Лукомор'я» — оповідання «Червоні метелики». Молодий поет пише театральні рецензії на виступи знаменитостей — Федора Шаляпіна, Анастасії Вяльцевої, Михайла Вавича, Джузеппе Ансельмі, Варвари Каринської, Тітта Руффо. Поступово його ім'я стає відомим у середовищі київської творчої інтелігенції.

Московський період У 1909—1910 рр. переїхав до Москви, прагнучи знайти себе і зробити кар'єру. Молодим невизнаним талантам потрібно було відчути себе «своїми» в середовищі московської інтелігенції, відчути себе допущеними в ту касту, яка творила мистецтво, у яку входили знамениті письменники і художники, чиї імена були у всіх на слуху, і перед якими благоговіла творча молодь.

Грав у маленьких студіях і гуртках невеликі ролі в модних п'єсах, намагався поставити п'єсу Олександра Блока «Балаганчик». Блок був одним із найулюбленіших поетів освіченої молоді того часу, і Олександр Вертинський любив і цінував його творчість все життя. Сам артист писав у своїх спогадах про поезію О. Блока, як про «стихію, що формує наш світ»:У нашому світі богеми кожен щось таїв у собі, якісь надії, честолюбні задуми, нездійсненні бажання, кожен був різким у своїх думках, красувався надуманою оригінальністю поглядів і непримиренністю критичних оцінок. А над усім цим гуляв хмільний вітер поезії Блока, що отруїла не одне серце мріями про Прекрасну Даму.Сам Олександр Миколайович не наслідував О. Блока, але деякі поетичні образи справляли на нього таке сильне враження, що все його сприйняття життя було в певний період часу дуже «блоковським».

На початку 1912 року прийшов у театр мініатюр М. А. Арцибушевої, де виступав з невеликими пародіями. Однією з перших його робіт став номер під назвою «Танго» (цей танець був новим, але вже дуже модним): балетна пара танцювала танго, а він, стоячи біля куліс, виконував пісеньку-пародію на дію на сцені. Номер мав успіх, і Олександр Вертинський отримав рецензію в пресі: півтора рядка в «Русском слове». А це була вже справжня перемога над невідомістю.

У 1913 році він спробував здійснити свою мрію — вступити до МХТ, проте не був прийнятий через дефект дикції: іспит приймав сам Станіславський Констянтин Сергійович, якому не сподобалося, що молода людина погано вимовляє букву «р».

З 1912 року вельми успішно знімався в німому кіно («Король без вінця», «Від рабства до волі», «Чим люди живі»). На знімальному майданчику він подружився із зірками російського кіно початку XX ст. — І. Мозжухіним і В. Холодною. Багато сценаріїв німих фільмів у той час писали на сюжети популярних романсів, і один зі сценаріїв був заснований на вірші О. Вертинського «Бал Господній». Тоді ж він познайомився з Володимиром Маяковським і виступав у кафе футуристів разом із ним, проте футуризм, як напрям у мистецтві, справив на його творчість куди слабший вплив, ніж можна було б припустити. Футуризм розглядався молодим артистом як можливість епатувати публіку, звернути на себе увагу, виділитися. Світ футуристів, їхня філософія і творча позиція не були близькі Олександру Вертинському. За винятком Володимира Маяковського, талантом якого він щиро захоплювався, футуристи, на його думку, просто «епатували буржуа, писали незрозумілі вірші, виставляли на виставках явно знущальні полотна і прикидалися „геніями“».

На творчість Вертинського справили вплив поезоконцерти І. Сєверянина, але переважно з погляду естетики вірша. Про Ігоря Сєверянина він писав, що в його віршах було справжнє відчуття, талант і щирість, але не вистачало смаку, відчуття міри і непідробленості відчуттів.

Наприкінці 1914 року Олександр Вертинський вирушив добровольцем на фронт санітаром на 68-му санітарному поїзді Всеросійського союзу міст, який курсував між передовою і Москвою. Він прослужив на поїзді до весни 1915 року, а після невеликого поранення повернувся до Москви. У поїзді була книга, де записувалися всі перев'язки поранених, і, коли він закінчив свою службу, на його рахунку було 35 тис. перев'язок.

Після повернення до Москви Олександр Вертинський продовжував виступати у театрі мініатюр Марії Олександрівни Арцибушевої, але вже з власним номером — «Пісеньками П'єро». Як «аріетки П'єро» він виконував свої вірші, покладені ним на музику, частіше за весь власний твір: «Маленький креольчик», «Ваші пальці пахнуть ладаном», «Ліловий негр» (присвячені Вірі Холодній), «Сіроока», «Хвилиночка», «Я сьогодні сміюся над собою», «За кулісами», «Панахида кришталева», «Дим без вогню», «Безноженка», «Бал Господній», «Пес Дуглас», «Про шість дзеркал», «Jamais», «Я маленька балерина» (у співавторстві з Н. Грушко), «Кокаїнетка» (слова В. Агатова).

Зі своїми піснями Олександр Миколайович виступав також у Петровському театрі, у кабаре «Жарптиця», у театрах мініатюр. Критика швидко відгукнулася на його зростаючий успіх (статті С. Городецького і Б. Савінича в газетах «Рампа и жизнь» і «Театральная газета»).

Загадкою залишалася незмінна популярність Олександра Вертинського в різноманітної аудиторії. Часто причину його успіху бачили в тому, що його творчість «відобразила кризу духовної культури суспільства». Скоріше, його вкрай індивідуалістичні вірші припали до душі кожному. Для нього було характерне написання циклу віршів як «варіацій на тему», представлення своєрідної галереї символів одного образу, перенесення людських емоцій на неживі предмети, використання екзотичних назв і несподіваних порівнянь як спроби ослабити або ж абсолютно зняти відчуття тиску матеріальності світу. При цьому в своїх віршах він прагнув показати, що людина, ніким не зрозуміла і самотня, беззахисна перед лицем величезного безжального світу. Цьому світу байдуже, що смерть близької людини, розлука з улюбленою жінкою, нерозділене кохання і, нарешті, банальна зрада є, можливо, найстрашнішою трагедією в масштабах маленького всесвіту окремо взятої людини. Саме тому його пісні виявилися близькими кожному: кожен міг побачити в них себе. Водночас він позбавився від традицій російського романсу, які вже стали рутиною, і запропонував естраді іншу пісню — витонченішу, пов'язану з естетикою новітніх течій у мистецтві і культурі. Але передусім — авторську, художню пісню.

Олександру Вертинському вдалося створити новий жанр, якого ще не було на російській естраді. Сам артист неодноразово говорив:Я був більше, ніж поетом, більше, ніж актором. Я пройшов по нелегкій дорозі новаторства, створюючи свій власний жанр.Привабливим для публіки був також особливий стиль Олександра Миколайовича, його сценічна маска. З середини 1915 по кінець 1917 року артист виступав у гримі сумного П'єро. Здавалося б, білий П'єро не годився для виконання ліричних і навіть трагічних пісень про любов, дружбу і смерть. П'єро — буффон комедії дель арте, маска з італо-французького трагіфарсу. Проте для мистецтва початку XX ст. був характерний пошук маски, неповторного образу. Глядач йшов «на маску», і її прагнули використовувати найрізноманітніші діячі мистецтва: жовта кофта Володимира Маяковського, оксамитова блуза і кучері Олександра Блока, екзотична поза Ігоря Сєверянина — все це пошук маски, унікального місця в мистецтві. Штучна личина найчастіше і є справжньою суттю того, хто надів маску, і ототожнюється в його свідомості і в свідомості тих, що його оточують, з образом, який маска відображає. Маска підносить форму до чудового ступеня. На вибір сценічної маски Олександром Вертинським справила вплив поезія О. Блока, якою він дуже захоплювався, зокрема — п'єса «Балаганчик» і цикл віршів «Маски».

Сам артист стверджував, що цей грим народився спонтанно під час його роботи на санітарному поїзді, коли він і інші молоді санітари давали невеликі «домашні» концерти для поранених і грим на сцені був необхідний виключно через сильне відчуття невпевненості і розгубленості перед переповненим залом. Але вибір маски П'єро був не випадковим. Образ багатостраждального блазня якнайкраще відповідав тій ролі утішника, яку вибрав собі артист. На естраді це було щось нове. Образ П'єро відображав внутрішній світ молодого Олександра Вертинського. Пізніше у нього з'явилася маска ніде не баченого чорного П'єро. Ця маска допомагала артистові входити в образ, давала відповідний емоційний настрій перед виходом на сцену, будила необхідні відчуття. П'єро — комічний страждальник, наївний і захоплений, вічно марячий про щось сумне блазень, у якому крізь комічну манеру видно дійсне страждання і дійсне благородство.

Олександр Миколайович з першої миті своєї появи на сцені відводив глядачів у свій примарний світ. Враження доповнювали уміло створені декорації і «місячне» світло: "Він виходив на сцену вже ґрунтовно загримованим і в спеціально зшитому костюмі П'єро. У мертвотному, лимонно-ліловому світлі рампи густо напудрена особа його здавалося нерухомою, висушеною маскою. Лише «яскраво-червона рана рота» і брови, що страждально здригаються, позначали «тліюче людське життя». Образ чорного П'єро, що з'явився пізніше, був іншим: мертвотно-білий грим на обличчі замінила маска-доміно, білий костюм П'єро замінило абсолютно чорне одіяння, на якому яскраво виділялася біла шийна хустка. Іншим було і враження глядачів. Новий П'єро став у своїх пісеньках іронічнішим і в'їдливішим за колишнього, оскільки втратив наївні марення юності і розгледів буденну простоту і байдужість навколишнього світу.