Історія Сербії охоплює історичний розвиток Сербії та її держав-попередниць, від раннього кам'яного віку до сучасного часу, а також розвиток сербського народу та територій, якими він історично володів. Сербські місця проживання і правління сильно змінювалися протягом століть, і, як наслідок, історія Сербії так само гнучка в тому, що саме вона охоплює.
Після того, як на Балканах у VI та VII століттях вперше з'явилися ранні слов'яни, вони змішалися з місцевими візантійськими підданими, нащадками палеобалканських племен, таких як фракійці, дакійці, романи, іллірійці та колишні римські колоністи. Перше Сербське князівство було засноване у VIII столітті династією Властимировичів, яка правила сучасними Чорногорією, Боснією, Далмацією та Сербією. До ХІ століття воно перетворилося на Велике князівство, а в 1217 році за часів династії Неманичів було засновано Королівство та національну церкву (Сербську православну церкву). У 1345 році було засновано Сербську імперію, яка охоплювала більшу частину Балканського півострова. 1540 року Сербія стала частиною Османської імперії.
Значна кількість сербів мігрувала на північ до Угорського королівства, утворивши те, що пізніше стане Сербською Воєводиною. Сербська революція проти османського правління 1817 року ознаменувала народження Князівства Сербія, яке 1867 року здобуло фактичну незалежність та отримало повне визнання Великих держав на Берлінському конгресі 1878 року. Як переможниця Балканських війн 1912—1913 років, Сербія приєднала Вардарську Македонію, Косово і Метохію та Рашку. Наприкінці 1918 року, після поразки Австро-Угорської імперії, Сербія була розширена за рахунок регіонів колишньої Сербської Воєводини. Коли австро-угорські провінції об'єдналися в панслов'янську Державу словенців, хорватів і сербів, 1 грудня 1918 року королівство Сербія приєдналося до союзу, а країна отримала назву Королівство сербів, хорватів і словенців.
Сербія досягла своїх нинішніх кордонів наприкінці Другої світової війни, коли стала федеральною одиницею у складі Федеративної Народної Республіки Югославія (проголошеної у листопаді 1945 року). Після розпаду Югославії в серії воєн 1990-х років, Сербія знову стала незалежною державою 5 червня 2006 року, після розпаду недовговічного союзу з Чорногорією.
Давня історія
Близько 8500 років тому в Белграді або поблизу нього існували та домінували на Балканах (а також у частинах Центральної Європи та Малої Азії) неолітичні культури Старчево та Вінча.
Старчево-кришська культура датується VII—V тисячоліттями до н. е. Племена цієї культури займалися скотарством, полюванням і рибальством. Вони селилися в обмазаних глиною плетених будинках, що стояли поблизу річок. Артефакти представлені шліфованими кам'яними сокирами і грубою кухонною керамікою. Носії культури належали до середземноморської раси, що різко вирізняло їх з-поміж місцевих мезолітичних кроманьйонців, нащадків культури Лепенський Вір. Старчево-кришську культуру було витіснено хвилею анатолійських хліборобів, що належали до культури Вінча.
Час існування культури Вінча точно не визначено. Найбільш раннім моментом виникнення вважається VI тисячоліття до н. е., її згасання датується серединою V тисячоліття до н. е. або початком IV тисячоліття до н. е. Поселення представлені землянками з глиняними печами, пізніше почали зводити будинки-мазанки з двосхилими дахами. Вони налічували до п'яти кімнат, підлоги були дерев'яними. Над входом до хати укріплювали голову бика. Культура також характеризується великою кількістю знайдених глиняних статуеток чоловіків і жінок. Деякі вчені вважають, що доісторичні знаки Вінча є однією з найдавніших відомих форм писемності (датується 6000–4000 роками до н. е.).
У II та I тисячоліттях до нашої ери сформувалися палеобалканські племена. Найпівнічніше стародавнє македонське місто знаходилося на півдні Сербії (Кале-Кршевіца). 279 року до нашої ери більшу частину сучасної Сербії завоювало кельтське плем'я скордисків, побудувавши багато фортів по всьому регіону.
Стратегічне розташування Сербії між двома континентами призвело до вторгнення багатьох іноземних армій. До міграції іллірійців на південний захід Сербії домінували фракійці.IWilkes, J. J. The Illyrians, 1992, , p. 85, «…ця територія [Південна Сербія] спочатку була заселена фракійцями…» У IV столітті до нашої ери греки колонізували південь, а найпівнічнішою точкою імперії Александра Македонського було місто Кале.
Римська доба
У II столітті до нашої ери римляни завоювали частину сучасної Сербії у 167 році до нашої ери під час опанування Заходу, заснувавши провінцію Іллірик, а решту Центральної Сербії у 75 році до нашої ери, заснувавши провінцію Мезія. Срем був завойований у 9 році до нашої ери, а Бачка та Банат — у 106 році нашої ери після Дакійських війн Траяна. Римляни продовжили розширення Сінгідуна (сучасне місто Белград), Сирмія (Сремська Митровиця) та Наїссуса (Ніш), серед інших центрів, і збереглися кілька залишків пам'яток, таких як Віа Мілітаріс, Траянів міст, фортеця Діани, Фелікс Ромуліана (ЮНЕСКО) тощо. Північні частини регіону були включені до складу Верхньої Мезії, Ремезіанської Дакії та Середземноморської Дакії.
Сучасна Сербія охоплює класичні регіони Мезії, Паннонії, частини Далмації, Дакії та Македонії. Північносербське місто Сірміум (Сремська Митровиця) було одним із чотирьох найбагатших міст пізньої Римської імперії, служачи її столицею під час Тетрархії. Головними містами Верхньої Мезії були: Сингідун (Белград), Вімінаціум (іноді званий муніципієм Еліум; сучасний Костолац), Ремезіана (Бела Паланка).
На території сучасної Сербії народилися сімнадцять римських імператорів.VisitSerbia.org — Culture tourism in Serbia, «Serbia, the land where 17 Roman Emperors were born…» Вважається, що з часів Римської імперії Белград зазнав 140 війн.
До початку VI століття південні слов'яни, які у великій кількості були присутні по всій Візантійській імперії, злилися з корінним населенням (кельтами, даками, іллірійцями, скіфами, фракійцями) та їх асимілювали, сформувавши основу етногенезу сучасних сербів.
Середньовіччя
Поява ранніх сербських держав Після поділу Римської імперії територія Сербії стала частиною Візантії. В середині VI ст., під час Великого переселення народів, слов'янські племена сербів, хорватів та словенців перетнули Дунай і зайняли більшу частину Балканського півострова. У візантійському світі серби жили на так званих слов'янських землях, землях, які спочатку перебували поза контролем Візантії та були незалежними.
Процес формування держави у сербів був уповільнений відособленістю різних сербських громад і відсутністю між ними економічних зв'язків. Для ранньої історії сербів характерно формування кількох осередків державності, які по черзі ставали центрами об'єднання сербських земель. На узбережжі сформувалися протодержавні утворення — Склавінії: Паганія, Захум'є, Травунія і Дукля. Приблизно 780 року у внутрішніх областях (східна частина сучасної Боснії та Санджак) династія Властимировичів заснувала Сербське князівство. У 822 році франкські анналисти записали, що серби «нібито володіли значною частиною Далмації». Номінально всі сербські території входили до складу Візантії, проте їхня залежність була слабкою. Вже з VII століття почалася християнізація сербських племен, яка завершилася в другій половині IX століття за прямої участі учнів святих Кирила та Мефодія. В середині X століття Сербська держава простягалася між берегами Адріатичного моря, Неретви, Сави, Морави та Скадару. Етнічна ідентичність місцевого населення залишається предметом історіографічних суперечок.
У 924 році серби влаштували засідку та розгромили невелику болгарську армію, спровокувавши масштабну кампанію відплати, яка завершилася анексією Сербії Болгарією наприкінці того ж року. Невдовзі після смерті болгарського царя Симеона I Великого у 927 році, Часлав втік з Преслава до Сербії та відновив Сербське князівство. Відновлене Сербське князівство проіснувало до смерті Часлава приблизно 960 року. Під загрозою союзу між Візантією та сербською державою Дукля, у 997 році болгарський цар Самуїл переміг і полонив її князя Йована Володимира та знову взяв під контроль сербські землі. Держава розпалася після смерті останнього відомого правителя Властимиридів; візантійці анексували регіон і утримували його протягом століття, до 1040 року, коли під керівництвом династії Воїславлевичів серби повстали в Дуклі, приморському регіоні. У 1091 році династія Вукановичів заснувала Велике Сербське князівство з центром у Рашці ().
Ранньосередньовічна археологічна білобродська культура, що процвітала в X—XI століттях у Центральній Європі, являє собою синтез культури завойовників-угорців, привнесеної до Карпатського басейну близько 900 року, та більш ранніх культур, що існували на території сучасних Сербії, Угорщини, Румунії, Словаччини та Хорватії до угорського завоюванняBarford P. M. (2001). The Early Slavs: Culture and Society in Early Medieval Eastern Europe. Cornell University Press. ISBN 0-8014-3977-9.. На думку археолога Валентина Сєдова, основна територія Білобродської культури включала територію сучасної Угорщини, Південної Словаччини та частину сербської ВоєводиниValentin Vasiljevič Sedov. Sloveni u ranom srednjem veku, Novi Sad, 2013, pages 419—421..
Розквіт середньовічної сербської держави У середині XI століття центр об'єднання сербських земель перемістився в Дуклю, де утворилося незалежне князівство на чолі зі Стефаном Воїславом. На відміну від орієнтованої на Візантію Рашки, Зета шукала опору на Заході, насамперед у католицькому Римі та серед норманів Південної Італії. У 1077 правитель Зети був коронований королем сербів. За Костянтина Бодіна наприкінці XI століття Дукля встановила контроль над внутрішніми сербськими областями, включаючи Рашку і Боснію, а Бар став центром окремої сербської церковної митрополії, підпорядкованої папі римському. Однак після смерті Костянтина Бодіна в 1101 Дуклянське королівство розпалося.
У 1166 році Стефан Неманя зійшов на престол, що поклало початок процвітаючої Сербії, яка відтоді перебувала під владою династії Неманичів. Син Немані, Растко (пізніше Святий Сава), 1219 року та добув автокефалію для Сербської Церкви та був автором найдавнішої відомої конституції, а водночас 1217 року Стефан Первовінчаний заснував Сербське королівство.
За безпосередніх наступників Стефана Первовінчанного Сербська держава пережила недовгий період стагнації та посилення впливу сусідніх держав, насамперед Угорщини. На межі XIII і XIV століть Сербія виявилася розділеною на дві держави: на півночі, в Мачві, Белграді, районі Браничева, а також в Усорі та Солі, правив Стефан Драгутин, який спирався на Угорщину, інша частина сербських земель перебувала під владою його молодшого брата Стефана Милутина, який орієнтувався, головним чином, на Візантію.
Незважаючи на тимчасовий поділ держави, тривало зміцнення Сербії: було сформовано централізовану систему місцевого управління, реформовано право, створено систему внутрішніх комунікацій, почався перехід на умовне утримання та проніарну систему у земельних відносинах. Одночасно посилювався вплив вищого духовенства та церкви. Активно розвивалося чернецтво, виникло безліч православних монастирів (у тому числі Студениця, Жича, Мілешево, Грачаниця, а також Хіландарський монастир на Афоні), причому їх храми будувалися відповідно до оригінальної сербської архітектурної традиції («Рашський стиль»). Остаточно закріпилася приналежність Сербії до візантійсько-православного світу, католицький вплив було практично усунуто, а богомилів вигнано з країни. Одночасно почався процес візантизації системи державного управління — було створено помпезний королівський двір на зразок константинопольського. Відбувався підйом гірничої справи (значною мірою завдяки припливу саксонських переселенців), сільського господарства і торгівлі, вирішальну роль у якій мали дубровницькі купці. Швидко збільшувалося народонаселення країни, зростали міста.