Ґ, ґ («ґе») — кирилична літера для позначення звука [ɡ], що існує поряд з літерою «г» у деяких абетках: білоруській тарашкевиці, русинській, урумській та абетці діалекту російських циганівСергиевский М. В., Баранников А. П. Цыганско-русский словарь. — М., 1938.. Назву літери [ґе] вживають як іменник середнього роду: велике Ґ, мале ґ.
Ґ — п'ята літера української абетки, що використовують у словах: аґрус, ґава, ґазда, ґанок, ґедзь, ґніт, ґрати, ґрунт, ґудзик, ґуля, дзиґа, ґелґотати та інших.
Історія
Походження звука У праслов'янській мові фонема *g була проривним задньоязиковим приголосним [g]. У низці слов'янських мов її рефлекс зазнав спірантизації: в українській, чеській і словацькій — до /ɦ/ або h-подібного звука, у білоруській — до /ɣ/, а також у частині південноросійських говорів. Цей самий розвиток засвідчений і у верхньолужицькій мові, де верхньолужицьке h відповідає праслов'янському / спільнослов'янському gDanylenko, Andrii. «From g to h and Again to g in Ukrainian: Between the West European and Byzantine Tradition?» Die Welt der Slaven: Internationale Halbjahresschrift für Slavistik, vol. 50, no. 1, 2005, pp. 33–56.Danylenko, Andrii. «Ukrainian in the Language Map of Central Europe: Questions of Areal-Typological Profiling.» Journal of Language Contact, vol. 6, no. 1, 2013, pp. 134—159.Schenker, Alexander M. «Proto-Slavonic.» In Bernard Comrie and Greville G. Corbett, eds., The Slavonic Languages, London and New York: Routledge, 1993, pp. 60–121.. На думку В. І. Абаєва, у південно-східних слов'янських говірках (українських і південноросійських) цей перехід стався внаслідок субстратного впливу скіфо-сарматської мови (разом з низкою інших іновацій)Абаев В. И. О происхождении фонемы g (h) в славянском языке // Проблемы индоевропейского языкознания. М., 1964. С. 115—121. .
Але звук [ɡ] залишився у деяких українських словах (напр., якби [йаґби́]), а згодом в українську мову почали потрапляти іншомовні слова і виникла потреба відтворювати цей проривний звук, відрізняючи його від фрикативного [ɦ], що позначався літерою г.
На думку сучасних дослідників, в українську мову фонема /ɡ/ проникла завдяки численним германізмам. З. В. Рожченко розглядає як запозичення з їдишу, зокрема, такі слова: ґанок, ґвалт, ґрати, ґешефт та ін. (згідно з ЕСУМ, ґешефт запозичене прямо з німецької, ґанок і ґвалт — через польське посередництво, а ґрати — запозичення з польської). З німецької мови в свою чергу запозичені ґаблі, ґонт, ґрунт, з угорської — ґазда, ґандж, з польської — аґрус, ґедзь, ґніт, ґрати, ґудзик, з румунської — ґирлиґа, ґринджоли, мамалиґа, ремиґати.
Починаючи з XVIII століття у більшості діалектних зон нові слова зі звуком [ɡ] перестали надходити, оскільки, перебуваючи під російською владою, їх запозичували через російське посередництво, а з огляду на фрикативний [ɣ] у південноросійських говорах і наявність лише одного [g] в літературній російській (якому етимологічно відповідає український [ɦ]), звук [g] літературної російської систематично вимовляли як український [ɦ].
Професор І. Р. Вихованець так описує місце фонеми /ɡ/ в українській фонологічній системі: «Фонема ґ посідає периферійне місце в сукупності фонем української мови, що засвідчує її використання в порівняно небагатьох словах звуконаслідувального та іншомовного походження. Проте вона функціонує в українській мові, що і сприяло закріпленню літери ґ. Звичайно, ідеться здебільшого про іншомовні слова»І. Вихованець. Переднє слово // О. Пономарів. Фонеми Г та Ґ. Словник і коментар. Київ 1997, с. 4..
Таким чином, фонема може мати таке походження: У запозичених словах: На місці оригінального /g/ (аґрус, ґаблі, ґандж, ґазда, ґанок, ґедзь, ґонт, ґречний, ґрунт, ґудзик, ремиґати); На місці оригінального /k/ (ґирлиґа, ґніт, ґрати); У питомо українських словах: На місці праслов'янського *g (ґава, ґудз, ґуля), збереження проривного характеру звука іноді пояснюють експресивним забарвленням цих слів чи їхнім звуконаслідувальним походженням; На місці праслов'янського *k (ґ, ґлей, ґиґнути), такі слова часто мають фонетичні варіанти з /k/ (к, клей); У вигуках, звуконаслідувальних словах (аґу, ґеґати, ґелґотати, ґерґотати, ґерґотіти, дзиґ, дзиґа, хуґа); Окрім того, звук [k] уподібнюється до дзвінкого [g] у випадках, коли наступний приголосний звук дзвінкий. Наприклад, у словах аякже [айа́ґжеи], якби [йаґби́], повсякденний [поўс'аґде́н: ий], Великдень [веили́ґдеин`] тощо. Таке ж уподібнення маємо і в деяких запозиченнях: вокзал [воґза́л], анекдот [анеиґдо́т] тощо.
У праслов'янській мові звук [ɡ] чергувався з [d͡z] і [d͡ʒ], хоч у більшості сучасних говірок таке чергування занепало, поступившись місцем чергуванню [ɡ]-[z]-[ʒ]. У деяких посібниках заявляється про необхідність його відновлення: ґирлиґа — ґирлидзі — ґирлиджка; дзиґа — дзидзі; мамалиґа — мамалидзі; хурдиґа — хурдидзі; Ґриґа — Ґридзі; Ломаґа — Ломадзі; Василеґа — Василедзі (зокрема в запозиченнях відповідно до пропозиції автора передавати g як ґ: Гааґа — Гаадзі, Вінніпеґ — у Вінніпедзі, Гамбурґ — у Гамбурдзі). Пропозиція зазнавала критики у листі «Зауваження з приводу змін в українському правописі, внесених Президією Державної Правописної Комісії» (приписуваному С. В. Пилипенку й адресованому, здогадно, М. О. Скрипнику) повідомляється про впровадження в проєкт Правопису 1928 року форм Ґеордже (вокатив від Ґеорґ), на Ґеордзі, на Волдзі, які автор назвав «нововидуманими» і «неправильно-витеоретизованими»Зауваження з приводу змін в українському правописі, внесених Президією Державної Правописної Комісії.
Варіанти графічної передачі фонеми У пам'ятках староукраїнської мови з XIV століття [ɡ] передавався на письмі буквосполукою «кг» (кгвалт, кгрунт, Кгедимінович, Скиркгайло, розкга, мозкгови). Вживали його і за пізніших часів, хоч дедалі рідше. У XIX столітті на цю давню традицію орієнтувалися лише поодинокі автори — Олексій Павловський у першій граматиці живої української мови (1818), С. Писаржевський (1840), видавці альманаху «Молодик» (1843), «Записок» Південно-західного відділу Російського географічного товариства (1873) та видавець Іван Бецький (1843).
Також існував варіант запису цього звука через запозичену з латинської абетки літеру «g» (gраты, gроно, проgресъ, Gанжа, Gалаgанъ). У XIX столітті цю літеру вживали Амвросій Метлинський (1839), Левко Боровиковський («Байки й прибаютки», 1852), Пантелеймон Куліш («Граматка», 1857, та ін.), видавці журналу «Основа» (1861—1862), упорядник збірника «Українські приказки, прислів'я і таке інше» М. Номис (1864). Останнім прихильником цього варіанту запису був харківський літератор М. Лободовський, який 1910 р. обстоював латинську літеру, бо «і чепурна, і навчає чужої мови букву». Свої окремі, нетрадиційні знаки пропонували, щоправда, безуспішно, Микола Гатцук, Каленик Шейковський.
Особливе написання «ґ» вперше застосовується у Пересопницькому Євангелії (1556—1561). А в 1619 році її вводить до абетки Мелетій Смотрицький у своїй «Граматиці», запозичивши курсивний різновид грецької гамми (γ), яку в західноєвропейській та польській традиціях вимовляли як проривний звук. Вона використовувалась і у «Лексиконі» Памво Беринди (1627) — ґвалтъ, ґезъ, ґузы, педаґоґъ, румиґаю. Широке використання цієї літери простежується за численними рукописними документами й друками XVII—XVIII століть.
Тривалий час ця літера мала лише курсивну форму, потім оформився її сучасний варіант. В українській писемності на позначення проривного задньоязикового звука [g] літера «ґ» вживалася з перервами: у XVIII — початку XX століття (до 1905 року) у підросійській Україні не вживалася, тому що була відсутня в гражданській азбуці, введеній у Росії в 1708 році.
З 1830—1840 років, передусім у Галичині, починає більше поширюватися й зрештою переважати літера «ґ». Першим з галицьких граматистів, який увів її до своєї граматики 1834 року, став Й. Левицький. Звертає на неї увагу Маркіян Шашкевич у брошурі «Азбука і абецадло» (1836), спростовуючи закиди прихильників польської латинки, що нібито українська кирилиця бідна, неспроможна передавати багатьох звуків.
Коли 1848 р. в Галичині виникла можливість заснування української преси, розвитку шкільництва і з огляду на це обговорення правописних питань, скликаний у Львові Собор учених руських ухвалив: «на звук g уживати букву слідующої форми ґ». Вона з'являється в першій українській газеті «Зоря Галицка» (1848—1857). Вона була неодмінним елементом усіх основних правописних систем, зокрема затвердженого на початку 1890-х років офіційного правопису у Галичині, відомого як «желехівка» (за прізвищем лексикографа Євгена Желехівського).
Зі скасуванням 1905 року заборони на українське друковане слово й розвиток преси, літера потрапляє у видавничу справу. Вона ввійшла до складу абетки, схваленої комісією Петербурзької академії Наук. Вживана в класичній лексикографічній праці Бориса Грінченка — «Словарі української мови» (1907—1909), в основних органах преси, у виданих творах, листуванні видатних тогочасних письменників та вчених.
Радянський період Рекомендовано вживати цю літеру «Найголовнішими правилами українського правопису» (1921) і правописом 1928 року. Микола Скрипник у статті «Підсумки правописної дискусії» критикував «перекручення чужомовних слів на малоросійський лад» і знищення ґ, бо «звук цілковито властивий українській мові — „ґудзик“, „ґирлиґа“ і цілі десятки і сотні українських слів». Далі він пише: «Політичний сенс ції „орієнтації на властиві сили“ зрозумілий. В усякому разі він доведе до зайвого формального відрізнення від російського правопису, російських власних й географічних назв, наводив на хибний шлях спрощування правопису, пропонуючи цим перекручувати слова буцім то, на український, а в дійсности на міщанський лад»Підсумки правописної дискусії М. Скрипник // Вісті ВУЦВК. — 1927. — 19 червня..
1933 року з ідеологічних міркувань її було вилучено з української абетки, під час реформи українського правопису, проведеного Н. Кагановичем і А. Олінтером. У Галичині та на Закарпатті літеру ґ вживано до 1939—1944 років.
І. І. Огієнко в 1920-х роках, перебуваючи в еміграції, писав, що небажано зловживати літерою «ґ», намагаючись наблизити українську вимову до вимови західних чи східних сусідів і, таким чином, нехтуючи українську культуру, настільки ж не варто відкидати уже засвоєні в мові слова на зразок ґрунту чи ґвалту, оскільки вони також є частиною тієї ж старої культури:Огієнко І. Нариси з історії української мови: система українського правопису. — Варшава, 1927.
Ю. В. Шевельов класифікував звук [ɡ] як «не характеристичний для української мови»Нарис сучасної української літературної мови. Мюнхен: Молоде життя, 1951, с. 375.
Під час війни, коли готували нове видання українського правопису, такі авторитети, тонкі знавці мови, як Максим Рильський, Павло Тичина (був тоді наркомом освіти УРСР), намагалися повернути безпідставно вилучену літеру в українську абетку. Проте ані правописом 1946 року, ані його новим виданням 1961 року її не було реабілітовано.
У наступні роки літератори, педагоги, науковці не раз порушували це питання: дискусії на сторінках журналу «Українська мова і література в школі» (1963), статті Бориса Антоненка-Давидовича «Літера, за якою тужать» (1969) тощо. До бажаної зміни не дійшло, це наукове-культурне питання зараховували до розряду закритих для обговорення тем і вважали проблему остаточно розв'язаною ще 1933 р.
Попри відсутність літери в абетці, ґ використовувалася в мовознавчих виданнях як знак транскрипції — для відрізнення фонеми /ɡ/ від /ɦ/. Літеру поновили у третьому виданні «Українського правопису» (1990).
Сучасність Літера ґ займає п'яте місце в українській абетці, використовується при класифікаційних позначеннях і означає «п'ятий». Чинні правила вживання літери іноді характеризують як нечіткі і суперечливі.