Історія шахів налічує не менше як півтори тисячі роківНовотельнов Н. А. Знакомьтесь: шахматы. — Л.: Лениздат, 1976. С. 256., а можливо й більше. Винайдені в Індії в V—VI столітті, шахи поширилися практично по всьому світі, ставши невіддільною частиною людської культури.
Уже в V—VI століттях в Індії була відома гра чатуранґа, яку вважають предком шахів.
Виникнення шахів. Чатуранґа Настільні ігри, що полягали в киданні чи переміщенні каменів, кружалець або фігурок виникли ще до нашої ери в Азії, Африці та Америці. Спочатку вони виконували містичні, магічні, кабалістичні функції — ворожіння і тому подібне. Згодом такі ігри почали використовувати для розваги й дозвілля.
Батьківщиною шахів вважають Індію, в якій не пізніше кінця VI століття н. е. була відома гра чатуранга — вірогідний прямий попередник шахів. У чатурангу на дошці 8x8 грали комплектом фігур, схожих на шахові, а метою гри було поставити мат королю супротивника. Існують спроби, що ґрунтуються на археологічних і письмових свідченнях, пов'язати появу шахів у більш ранній період з Китаєм або Сасанідською Персією, але ці свідоцтва визнаються недостатніми.
Першим текстом, у якому безперечно згадано чатуранґу, вважають історичний роман санскритом «Харчашаріта», автором якого був придворний поет короля Харші Банабхата (сер. VII століття). У ньому Банабхата вживає метафору: «[за часів правління Харші] лише бджоли змагалися за взятки, лише у віршах обрізалися стопи і лише аштапади [дошки для гри] навчали позицій чатуранґи» (тобто не велося справжніх воєн). Складений середньоперською мовою трактат («Трактат про шахи») оповідає про те, як шахи (чатранг) індійський правитель подарував шахіншаху Хосрову I (531—579)Мэррей Г. Дж. Р. Насколько стара шахматная игра / Пер. с англ. // Шахматы в СССР. — 1936. — № 12.. Вважають, що цей переказ має під собою історичну основу та фіксує знайомство персів з чатуранґою за правління Хосрова I. Арабські джерела загалом згодні з тим, що шахи виникли в Індії, звідки про них дізнались перси, хоча у викладі арабських істориків певні історичні деталі вже погано простежуються. Ціла низка арабських істориків з тими чи іншими подробицями викладають легенду про винахідника шахів, який у нагороду зажадав від монарха кількість зерен, яка вийшла б, якби на кожній наступній клітинці шахівниці зерна подвоювалися, і незабаром монарх зрозумів, що такої кількості зерна немає на всій планеті (вона дорівнює 264 − 1 = 18 446 744 073 709 551 615 ≈1,845×1019). Одразу в кількох авторів творець шахів має ім'я Сасса або . Ця легенда зустрічається в , Якубі, Біруні та в пізніших працях.
Про деякі ходи фігур у чатуранзі відомо з трактату поета IX століття Рудрати «Кав'яланкара», який описує задачі пройти всі поля дошки для чатуранґи ходом коня, ходом колісниці (тури) і ходом слона. Ходи тури і коня були ідентичні відповідним сучасним шаховим фігурам, а слон ймовірно переміщався на одне поле по діагоналі, в будь-якому напрямку і на одне поле вперед. Однак повні правила чатуранґи достовірно невідомі.
Широко відомий опис чатуранґи для чотирьох гравців, який зробив Біруні у своїй праці про Індію (близько 1030 р.). Згідно з Біруні, на звичайній дошці 8x8 розміщувалися чотири комплекти фігур, які складалися із короля, слона, коня, тури і чотирьох пішаків. Кидок гральної кістки визначав, якою фігурою гравець повинен робити наступний хід, а за кожну «з'їдену» фігуру супротивника гравець отримував певну кількість часток від ставки. Британський дослідник XVIII століття запропонував гіпотезу про те, що саме з цієї гри згодом розвинулися шахи, тобто що гра для чотирьох гравців була попередником гри для двох. У серії статей і в праці «Історія шахів» (1860) цю гіпотезу розвинув . Згідно з цією теорією, до сучасного вигляду шахи прийшли через релігійну заборону на гру в кості і внаслідок переформування комплектів фігур. Вже у своїй «Історії шахів» (1913) констатував, що жодні джерела не підтверджують пріоритету гри для чотирьох учасників, а гіпотеза Кокса — Форбса, яка ще й зістарювала чатуранґу на кілька тисяч років, ґрунтується на помилкових датуваннях індійських текстів. Нині її повністю відкинули історики, хоча розповідь про те, що попередником шахів була гра для чотирьох гравців, як і раніше часто зустрічається в популярній літературі.
Шатрандж Ймовірно, вже наприкінці VI століття чатуранґа стала відомою персам під назвою «чатранг», яка після завоювання Персії арабами (сер. VII століття) видозмінилася як шатрандж. З арабської літератури детально відомі правила шатранджа: перемога досягалася матом, патом або знищенням усіх фігур суперника, а ключовими відмінностями від сучасних ходів фігур були ходи ферзя (лише на одне поле по діагоналі, у будь-якому напрямку, це була найслабша фігура) і слона (через одне поле по діагоналі, у будь-якому напрямку) і відсутність рокіровки. Через загальну повільність шатранджа партію зазвичай починали з однієї зі встановлених позицій («табії», попередниці сучасних дебютів), арабські майстри шатранджа залишили загалом опис шістнадцяти табій. Крім того, з арабських манускриптів відомі близько 550 задач (мансуб).
Бурятсько-монгольська версія шатранджа називалася або «хіашатар». Пізніше, потрапивши до таджиків, шатрандж дістав таджицькою назву «шахмат» (у перекладі — «володар переможений»). 600 рік — перша згадка про шатрандж у художній літературі — перський рукопис «Карнамук». 819 року при дворі халіфа аль-Мамуна в Хоросані пройшов турнір трьох найсильніших гравців того часу: Джабіра ал-Куфі, Абилджафара Ансарі і . 847 року вийшла перша шахова книга, яку написав Аль-.
Поширення шахів у Європу
Шахи стали відомі в Європі завдяки зв'язкам з арабським світом на Піренейському півострові і Сицилії, які в різний час перебували під арабським пануванням. простежує еволюцію арабського слова «шах» у європейських мовах: латинська мова його запозичила у формі scac (scacus) (як позначення фігури короля), від якої згодом утворилися латинські scac(c)i і ludus scacorum («шахи») та назви гри в більшості романських і германських мов (примітний виняток — іспанське ajedrez і португальське xadrez, висхідні до слова «шатрандж»). Оскільки це слово зазнало в латинській мові і висхідних до нього романських мовах ті ж зміни, що й інші латинські слова з буквосполученням sca-, то Меррей приходить до висновку, що воно потрапило в латинську мову не пізніше IX століття. При цьому відсутність згадок про шахи в деяких джерелах, таких як «Життя Карла Великого» франкського історика Ейнгарда (поч. IX століття) або перелік ігор у вокабулярії X століття давньоанглійською мовою — це надійне свідчення того, що шахи були невідомі на відповідній території. Перші згадки про шахові комплекти в письмових європейських джерелах припадають на XI століття: це заповіти графа Урхеля (974—1010) і графині Ермесенди Каркасонської (пом. 1058). Вже починаючи з XII століття західноєвропейські джерела рясніють згадками про гру. Меррей виділяє в ранньоєвропейських шахах дві традиції: одну, висхідну до арабізованої Іспанії і популярну у Франції і, завдяки нормандському завоюванню, в Англії, і другу, що склалася в Італії, а пізніше в Німеччині і Скандинавії. Для першої традиції було характерним збереження арабської спадщини гри, що виражалося в номенклатурі: постать, що стояла поруч з королем, називали «ферзь», а слон старофранцузькою називався aufin (пряме запозичення з арабської). Континентальна традиція вже розглядала шахи як гру, яка повчає моралі, реконструкцію держави в мініатюрі, а ці фігури дістали нову назву: відповідно, «королева» і «єпископ» («мудрець» тощо). З часом «королева» повністю витіснила «ферзя», що породило низку казусів, зокрема, питання про те, чи не суперечить наявному світовому порядку те, що після заміни пішака на шахівниці може з'явитися нова королева. У різних країнах це вирішувалося забороною на заміну, якщо перша королева ще залишається на шахівниці, різним статусом звичайної та заміненої королев або перейменуванням фігури, наприклад, на «діву» або «жінку» (, mulier та ін).
1061 року кардинал-єпископ Петро Даміані у листі до папи Олександра II засуджував флорентійського єпископа, який грав у шахи, оскільки, на його думку, не було різниці між шахами і азартною грою в кості. Канонічна заборона останньої не підлягала сумніву, «Правила святих апостолів» стверджували: «Єпископ, або пресвітер, або диякон, грі та пияцтву відданий, або да престане, або да буде відлучений. Іподиякон, або читець, або співак, який коїть подібне, або да престане, або да буде відлучений. Так само і миряни.» (п. 42, 43). Меррей припускає, що Даміані знав про , на які заборона безумовно поширювалась, а, отже, міг вважати гру в шахи без кісток спробою обходу заборони. Енн Саннекс пише, що шахи, в яких фігура, що робить наступний хід, визначалася залежно від випадкового числа, яке випадає на гранях гральних кісток, були поширені в Європі в XI—XIV століттяхSunnucks, A., The Encyclopaedia of Chess, St. Martin's Press, 1970, pp. 97-98.. Європейські монархи і духовенство неодноразово намагались заборонити шахи серед інших розваг і азартних ігор. Бернард Клервоський включив заборону в статут ордена тамплієрів (1128 рік), єпископ Парижа (пом. 1208) забороняв духовенству «торкатися шахів і мати їх вдома», у XIII столітті засуджували шахи разом з іншими розвагами і азартними іграми король Франції Людовик IX, король Англії Генріх III і архієпископ Кентерберійський . Проте ці спроби не мали успіху, гра в шахи продовжувала залишатися популярним захопленням освічених верств. Великий магістр Тевтонського ордена (1324—1330) Вернер фон Орзельн скасував заборону в ордені, вважаючи шахи належним заняттям для лицаря. Багато трактатів про шахи, які дійшли до нас, створені в середовищі духовенства.
Шахи були популярні у вікінгів, які відіграли важливу роль у поширенні їх по Європі аж до Ісландії. Шахи часто згадуються в сагах, так, звід XIII століття «Коло Земне» оповідає про те, як Канут Великий наказав убити ярла Ульфа після сварки за партією в шахи. З вікінгами пов'язаний ймовірно, найвідоміший шаховий комплект Середньовіччя — шахові фігури, виявлені 1831 року на острові Льюїс (Зовнішні Гебридські острови, Шотландія). Точне місце і час створення 78 вирізаних з моржевого бивня і китового зуба фігур невідомі, але за найпоширенішою гіпотезою їх могли вирізати в Тронгеймі у 2-й пол. XII століття.
У Візантійській імперії шахи були відомі під назвою «затрікіон» (), утвореною від середньоперського «чатранг» ще до витіснення його арабським «шатрандж», що дозволяє датувати проникнення шахів у Візантію не пізніше IX століття. Водночас майже всі відомості про шахи у Візантії містяться в арабських джерелах. Зокрема історик X століття аль-Масуді й після нього інші арабські історики згадують, що у Візантії в шахи грали . Богослов XII століття Іоанн Зонара, коментуючи 42-ге Правило святих апостолів, прямо поширював його на затрікіон. Після падіння Константинополя (1453) візантійський затрікіон зникає; у сучасній грецькій мові гра називається Σκάκι (від латинського scaci).