Франц Йосиф I (, ; 18 серпня 1830 — 21 листопада 1916, Відень) — імператор Австрійської імперії і король Богемії з 2 грудня 1848 року, апостольний король Угорщини з 2 грудня 1848 до 14 квітня 1849 року (1-й раз) та з 13 серпня 1849 року (2-й раз); король Галичини та Володимирії; великий герцог Буковини; з 15 березня 1867 року — голова двоєдиної держави — Австро-Угорської монархії. Правив 68 років; його правління — епоха в історії народів, що входили до складу Дунайської монархії.
Старший син ерцгерцога Франца Карла, сина Франца II та молодшого брата Фердинанда I. Мати — Софія Баварська. У ході австрійської революції 1848 року його дядько зрікся престолу, батько відмовився від права спадщини, 18-річний Франц Йосиф опинився на чолі багатонаціональної монархії Габсбургів.
Політичні події
За сім десятиріч правління Франца Йосифа І (не брав активної участі в державних справах) Австрійська імперія, яка в середині XIX століття була великою державою, прийшла до повного занепаду в результаті Першої світової війни.
Новий імператор отримав корону здебільшого завдяки допомозі російських військ у придушенні Угорського повстання, що було приниженням для австрійської монархії. У результаті відносини між Австрією та Росією зіпсувалися, що відіграло важливу роль на початку Кримської війни. Попри те, що Австрія не вступила до конфлікту, низка дипломатичних помилок призвела до того, що країна позбулася значних союзників. Цим скористалося Сардинське королівство, яке за підтримки Франції та Пруссії відновило боротьбу за об'єднання Італії. У результаті до 1860 року імперія втратила Ломбардію, представники дому Габсбургів втратили владу в Модені й Тоскані.
1866 року Австрія розпочала війну проти Пруссії, причиною якої було питання про лідерство в німецькому світі. Після битви при Садові, яка завершилася розгромом австрійської армії, імперія була змушена визнати поразку, підписавши Празький мир. Австрія втратила Венецію й визнала об'єднання північнонімецьких держав на чолі з Пруссією. Незабаром після цього угорська еліта почала вимагати від Франца Йосифа надання їй рівних прав з австрійськими німцями й перетворення Австрійської імперії на двоєдину монархію. Остерігаючись нової революції, імператор, 1853 року ледь не вбитий угорським націоналістом, був змушений погодитися. Це спричинило початок національного руху й серед інших народів Дунайської монархії.
1871 року Австро-Угорщина визнала проголошення Німецької імперії та вступила з нею в альянс (до середини 1880-х до нього входила й Росія). Це дозволило державі Франца Йосифа досягти посилення впливу на Балканах у ході російсько-османської війни 1877—1878 років. Зокрема, імперія окупувала, а в 1908 році анексувала Боснію та Герцеговину. Останні події призвели до посилення суперечностей з Росією, відкритого протистояння з Сербією й участі Австро-Угорщини в Першій світовій війні. Сам Франц Йосиф не застав краху своєї імперії — він помер 1916 року в 86-річному віці.
Особисте життя
У 1854 році Франц Йосиф одружився з баварською принцесою Єлизаветою, відомою як «Сісі». Її відносини з матір'ю Франца Йосифа імператрицею Софією не склалися, незабаром у Єлизавети розвинувся нервовий розлад. Оскільки престиж імператорського роду й так було порушено гомосексуальними походеньками молодшого брата Франца Йосифа I Людвіга (якого врешті-решт було вислано з Відня), для уникнення можливих ускладнень Єлизавета виїхала з двору. З 1875 до 1914 року літньою резиденцією для подружжя була Вілла в Бад-Ішлі. З 1860-х років цісарева проводила час у подорожах, рідко зустрічаючись з чоловіком та майже не брала участі у вихованні дітей.
Перша трагедія вразила родину Франца Йосифа в 1867 році, коли в Мексиці республіканці розстріляли його рідного брата Максиміліана, проголошеного імператором Мексики.
У 1872 році померла мати Франца Йосифа Софія, яка справляла великий вплив на сина, а в 1878 році — його батько Франц Карл.
З 1885 року коханкою імператора була акторка Катаріна Шратт, їхні стосунки ніколи не були таємницею.
Єдиний син і нащадок Франца Йосифа кронпринц Рудольф застрелився 1889 року в замку Маєрлінг, убивши перед тим свою кохану баронесу Марію Вечера.
У 1898 році в Женеві італійський анархіст Луїджі Лукені вбив імператрицю Єлизавету Юзьо Обсерватор. Львівські обсервації // Поступ, 20.03.2003 .
Після самогубства Рудольфа новим спадкоємцем престолу став племінник імператора Франц Фердинанд. У 1914 році спадкоємця трону разом із дружиною вбив у Сараєво сербський терорист Гаврило Принцип.
Стосунки з Папською Курією На Папському Конклаві 1903 року імператор Франц Йосиф наклав вето на обрання кардинала Рамполи дель Тіндаро на папство. Формулу вето проголосив від імені імператора краківський кардинал Ян Пузина. Кардинали не змогли суперечити Францу Йосифу, єдиному монарху, в якого з папами не було конфліктів. Було обрано Джузеппе Сарто. За 68 років свого правління це єдиний випадок, коли Франц Йосиф застосував своє право вето. Франц Йосиф — останній монарх в історії, який його застосував; новий папа Пій X скасував це право.
Ставлення до українців Перші роки цісарства Франц Йосиф І ставився прихильно до русинів (українців), бо вони (на відміну від поляків і угорців) були лояльними до Габсбургів. Наприкінці 1848 року він видав декрет про створення катедри руської словесности й літератури у Львівському університеті, в 1849 році зробив Буковину окремим коронним краєм, послабивши тим польський вплив у цьому регіоні.
1849 року цісар видав нову конституцію, яка зміцнювала абсолютизм, ліквідував парламент; намісником Галичини призначив польського аристократа Аґенора Ґолуховського, який довів Головну Руську Раду до самоліквідації. 1850 року надав Крайовий статут «Королівству Галичини й Лодомерії», що утруднювало створення Руського коронного краю у Східній Галичині. Хоча галицькі українці кілька разів (1854, 1863, 1866) мали згоду віденського уряду на адміністративний поділ Галичини на українську і польську частини, цісар щоразу схилявся до думки польської більшості Галицького крайового сейму, яка була проти поділу.
1851 року Франц Йосиф I скасував конституцію, внаслідок чого почалися 10 років реакції, які сповільнили національне й політичне життя західних українців. 1860 року видав нову конституцію, яка спиралася на становий принцип; 1861 року ухвалив виборчу ординацію до крайових сеймів за куріальною системою, яка звела до меншості представництво галицьких українців у Галицькому сеймі. 1866 року, після програної війни з Італією та Прусією, Франц Йосиф І уклав угоду з польською шляхтою Галичини; за її лояльність віддав їй панування в краї (крайова адміністрація, судове самоврядування, керівництво шкільництвом перейшло до польських рук, польська мова стала урядовою, полонізовано Львівський університет). На початку XX століття, зважаючи на можливість війни з Росією, цісар волів замирення поляків з українцями в Галичині, внаслідок чого 1914 року підписано угоду між двома посольськими представництвами. Однак початок війни не дозволив її реалізувати.
Здійснював поїздки-інспекції країною, сприяв розбудові міст (зокрема, Тернополя; 20–22 жовтня 1851 року перебував у місті, урочиста зустріч була в Домініканському костелі; наступні відвідини 26 червня 1856 року, міська рада отримала дозвіл на відкриття Реальної школи в містіІ. Дуда, А. Сеник. Франц-Йосиф I // — С. 532).
Генеалогія
Титул з 1849 року
«Його Імператорська та Королівська Величність Франц Йосиф I, Божою милістю імператор австрійський, апостольний король угорський, король богемський, король ломбардський та венеційськийтитул короля ломбардського та венеційського знято 1869 року після об'єднання Італії, далматський, хорватський, славонський, Галичини й Володимерії та іллірійський, король єрусалимський та ін.; ерцгерцог австрійський; великий герцог тосканський та краківський; герцог лотарінгський, зальцбурзький, штірський, каринтійський, карніольський та буковинський; великий князь трансільванський; маркграф моравський; герцог Верхньої та Нижньої Силезії, моденський, пармський, п'яченцький та гуастальський, Освенциму (Аушвіц) та Затору; тешинський, фріульський, рагузький (Дубровник) та зарський (Задар); володарний граф габсбурзький і тірольський, кібурзький, горицький та градиський; князь трентський та бріксенський; маркграф Верхніх і Нижніх Лужиц та Істрії; граф Гогенемс, Фельдкірх, Брегенц, Зоннеберг та ін.дружина Франца Йосифа імператриця Єлизавета часто подорожувала під ім'ям графині Гогенемс; государ Трієсту, Котору та Вендської марки; Великий Воєвода Сербії (Воєводини), та інше, та інше, та інше.»
Ім'я
Військові звання Австрійський фельдмаршал (2 грудня 1848) Почесний генерал шведської армії (1888) Прусський генерал-фельдмаршал (27 лютого 1895) Британський фельдмаршал (1 вересня 1903) — позбавлений в 1914 році. Почесний шеф 1-го королівського драгунського полку Британської армії (25 березня 1896) — позбавлений в 1914 році. Приозерського полку Російської імператорської гвардії — позбавлений 26 червня 1914 року. 12-го білгородського уланського полку Російської імператорської армії — позбавлений 26 червня 1914 року. 16-го (Шлезвіг-Гольштейнського) гусарського полку Німецької імперської армії фузілерного полку «Імператор Франц Йозеф Австрійський, король Угорський» № 122 (4-го Вюртемберзького)
Нагороди
Австро-Угорщина
Орден Золотого руна (1844) Військовий орден Марії Терезії, великий магістр Королівський угорський орден Святого Стефана, великий магістр Орден Леопольда (Австрія), великий магістр Орден Залізної Корони, великий магістр Орден Франца Йосифа, великий хрест — засновник ордену. Медаль кампанії 1873 Хрест «За вислугу років» (Австрія) 1-го класу (50 років) Ювілейна пам'ятна медаль 1898 Ювілейний хрест з діамантами Відзнака «За 50 років служби»
Прусське королівство
Орден Чорного орла з ланцюгом (1844) Орден Червоного орла, великий хрест (1844) Королівський орден дому Гогенцоллернів, великий командорський хрест Pour le Mérite з дубовим листям (27 серпня 1914)
Російська імперія
Орден Андрія Первозванного (30 грудня 1845) Орден Святого Олександра Невського Орден Білого Орла (Російська імперія) Орден Святої Анни 1-го ступеня Орден Святого Георгія 4-го ступеня (2 липня 1849)
Саксонське королівство
Орден Рутової корони (1847) Військовий орден Святого Генріха, великий хрест
Ганноверське королівство
Орден Святого Георгія (Ганновер) (1848) Королівський гвельфський орден, великий хрест
Баварське королівство
Орден Святого Губерта (1849) Військовий орден Максиміліана Йозефа, великий хрест
Шведсько-норвезька унія
Орден Серафимів з ланцюгом (9 липня 1850) Орден Норвезького лева, великий хрест (5 квітня 1904)
Велике герцогство Баденське
Орден Вірності (Баден) (1851) Орден Церінгенського лева, великий хрест (1851)
Гавайське королівство
Орден Камехамехи I, великий хрест (1865) Орден Калакауа I, великий хрест (1878)
Британська імперія
Орден Підв'язки (14 серпня 1867) Королівський вікторіанський ланцюг (16 серпня 1904)
Італійське королівство
Вищий орден Святого Благовіщення (13 квітня 1869) Орден Святих Маврикія та Лазаря, великий хрест (13 квітня 1869) Орден Корони Італії, великий хрест (13 квітня 1869)
Румунське королівство
Орден Кароля I, великий хрест з ланцюгом (1906) Орден Зірки Румунії, великий хрест
Болгарське царство
Орден «Кирило та Мефодій» Орден «За хоробрість» 1-го ступеня
Сербське князівство
Орден Таковського хреста, великий хрест Орден Мілоша Великого, великий хрест
Інші країни
Орден Слона (Данія; 17 січня 1849) Орден Віллема, великий хрест (Нідерланди; 21 червня 1849) Орден Альберта Ведмедя, великий хрест (Ангальтське князівство; 27 жовтня 1849) Орден Леопольда I, великий ланцюг (Бельгія; 1849) Орден Генріха Лева, великий хрест (Брауншвейг-Люнебурзьке герцогство; 1849) Константинівський орден Святого Георгія, сенатор великого хреста (Пармське герцогство; 1849) Орден Вюртемберзької корони, великий хрест (1850)