Держави хрестоносців — феодальні держави, створені латинськими лідерами Першого хрестового походу шляхом завоювань та політичних інтриг. Загалом було утворено чотири держави: Едесське графство (1097—1150); Антиохійське князівство (1098—1287), Єрусалимське королівство (1099—1291) і Триполійське графство (1102—1289). Єрусалимське королівство охоплювало території сучасного Ізраїля, Західного берега, сектора Газа та прилеглих районів. Інші держави, розміщені північніше Єрусалимського королівства охоплювали територію сучасних Лівану, Сирії та південно-східної Туреччини. Опис «держави хрестоносців» може ввести в оману, оскільки з 1130 року дуже мало населення франків було хрестоносцями. Середньовічні та сучасні письменники також використовували термін «Утремер» ( дослівно — «за морями»).

У 1098 році хрестоносці, пройшовши через Сирію, дійшли до Єрусалиму. Хрестоносець Балдуїн Булонський після державного перевороту зайняв місто грецького православного правителя Едеси, а Боемунд Тарантський залишився правлячим князем у захопленій Антіохії. У 1099 р. після місячної облоги було взято Єрусалим. Потім відбулася консолідація територій, включаючи захоплення Триполі. В часи їх найбільшого розширення, вони охоплювали південь сучасної Туреччини, Сирії, Лівану, Ізраїлю та Палестини. Едеса потрапила до турецького воєначальника у 1144 році, але інші володіння проіснували аж до XIII століття перед падінням Мамлюкського (Єгипетського) султанату. Антіохія була захоплена у 1268 році, а Триполі пало 1289 року. Коли в 1291 році впала Сен-Жак-д'Акр, тогочасна столиця Єрусалимського королівства, останні території були швидко втрачені, а ті, хто вижив, втекли до Кіпрського королівства (створеного після Третього хрестового походу).

Дослідження хрестоносців самостійно, на відміну від підтеми хрестових походів, розпочалось у XIX столітті у Франції за аналогією французькому колоніальному досвіду в Леванті. Історики XX століття відкинули цей підхід. Їх думка полягала в тому, що хрестоносці, як відомі західноєвропейці, жили як суспільство меншин, яке здебільшого було міським, ізольованим від місцевого населення, з окремими правовими та релігійними системами. Корінне населення мало християнські та ісламські традиції, говорячи арабською, грецькою та сирійською мовами.

Утремер Терміни «держави хрестоносців» та «Утремер» ( — «за морями») можуть використовуватися як взаємозаміна для спільного опису чотирьох феодальних держав, створених лідерами Першого хрестового походу в Леванті приблизно у 1100 році: (з півночі на південь) Едесське графство, Антиохійське князівство, Триполійське графство і Єрусалимське королівство. Термін Аутремер має середньовічне походження. Сучасні історики зазвичай називають ці чотири держави як «держави хрестоносців» і використовують термін «франків» для європейських поселенців, включаючи хрестоносців, інших приїжджих та їх нащадків. Як термін, «держави хрестоносців» можуть бути оманливими, оскільки переважна більшість поселенців, що приїжджали з Європи, рідко приймали хрестоносцівські присяги. Латинські хроніки Першого хрестового походу на початку XI століття, називали західних християн, які походили з багатьох країн Європи, Franci незалежно від їхньої етнічної приналежності. Візантійські грецькі джерела використовують Frangoi та арабський al-Ifranj. Крім того, в літописах застосовалось колективне позначення Latini, або латиняни. Середньовічні етноніми відображають дві характеристики поселенців, що відрізняли їх від корінного населення — їхню мову та віру. Франками були переважно франкомовні римо-католики, тоді як корінні жителі були переважно арабо- або грекомовними мусульманами, християнами інших конфесій та євреями.

Королівство Єрусалим розташовувалося на території історичної Палестини і в часи свого максимуму включало частину територій на схід від річки Йордан. Північні держави охоплювали територію нинішніх Сирії, південно-східної Туреччини та Лівану. Ці райони були історично відомі як Сирія (відома арабам як Шам) і Верхня Месопотамія. Едеса простягалася на схід за річку Євфрат. У середні віки держави також часто були загальновідомими як Сирія. Приблизно з 1115 року правителя Єрусалиму називали «королем латинян в Єрусалимі». Історик Ганс Ебергард Маєр вважає, що це свідчить про те, що лише латиняни володіли повноцінними політичними та юридичними правами в королівстві, і що основний поділ у суспільстві був не між дворянами та простими людьми, а між франками та місцевим населенням. Незважаючи на те, що король іноді отримував данину від правителів інших країн і виконував обов'язки захисника, король не мав офіційного статусу володаря, і ці держави юридично залишалися поза межами королівства.

Відома як Свята земля, євреї, християни та мусульмани вважали Палестину як виключно святе місце. Всі вони пов'язували цей регіон із життям пророків Старого Завіту. Новий Завіт представляв його як головне місце вчинків Ісуса та його апостолів. Ісламська традиція описує головне місто регіону, Єрусалим, як місце чудесних нічних подорожей і сходження на небо Мухаммеда. Місця, пов'язані зі святим чоловіком чи жінкою, перетворились на святині, які часто відвідували паломники, що приїжджали з далеких країн, як акт покаяння. Храм Гробу Господнього був побудований на згадку про розп'яття та воскресіння Христа в Єрусалимі. Вважалося, що церква Різдва Христова закрила його місце народження у Вифлеємі. Купол на скелі та мечеть Аль-Акса вшанували пам'ять про нічну подорож Мухаммеда. Хоча найважливіші священні місця поклоніння були в Палестині, сусідня Сирія також мала важливі храми та церкви. Будучи прикордонним краєм мусульманського світу, Сирія була важливим театром джихаду, або ісламської священної війни, хоча ентузіазм щодо її проведення зник до кінця XI століття. На відміну від них, римо-католицька ідеологія священних воєн швидко розвивалась, завершившись ідеєю хрестових походів на землі, претендовані на християнство.

Передумови

Католицька Європа

Більшість територій, де заклики до хрестових походів сприймали з великим ентузіазмом, були частиною Каролінзької імперії приблизно в 800 році. Імперія розпалася, і на її місце прийшли дві слабо об'єднані держави-наступниці. Східна Священна Римська імперія охоплювала Німеччину, північну Італію та сусідні землі. Німеччина була поділена на герцогства, такі як Нижня Лотарингія та Саксонія, і їх герцоги не завжди виконували накази імператорів. Західна держава-спадкоємиця, Франція, була ще менш єдиною. Французькі королі безпосередньо контролювали лише невеликий центральний регіон. Графи і герцоги правили іншими регіонами, і деякі з них були надзвичайно багатими і могутніми, зокрема герцоги Аквітанії та Нормандії, а також графи Анжу, Шампані, Фландрії та Тулузи. Німеччина та Франція були оточені незалежними державами, кожна з яких перебувала під владою свого короля, серед них найбільш централізована західноєвропейська монархія — Англія.

Взаємодія між західними християнами та мусульманами відбувалася головним чином шляхом воєнних дій чи торгівлі. Протягом VIII та IX століть мусульмани вели наступ на Європу, і комерційні контакти переважно були більш вигідними ісламську світу, оскільки Європа була сільською та слаборозвиненою, пропонуючи трохи більше, ніж сировину та рабів в обмін на спеції, тканину та інші предмети розкоші з Близького Сходу. Зміни клімату під час середньовічного теплого періоду по-різному вплинули на Близький Схід та Західну Європу. На сході це спричинило посуху, а на заході покращило умови для ведення сільського господарства. Більш високі врожаї сільського господарства призвели до зростання чисельності населення та розширення торгівлі, а також до розвитку процвітаючих нових військових та торгових еліт.

Державний та суспільний лад католицької Європи того часу визначається як феодалізм. У феодальних суспільствах земельні ділянки зазвичай надавались у власність в обмін на послуги, які васал мав виконувати для дарувальника чи господаря. Васал залежав від лорда, і був зобов'язаним надавати йому військову допомогу та данину. Насильство було притаманно роздробленим феодальним державам, в результаті чого з'явився новий клас воїнів, відомих як лицарі. Розвиток лицарського класу збігся з підпорядкуванням колишнього вільного селянства в поневолених кріпаків, проте зв'язок між цими двома процесами досі не має достатньо доказів. Оскільки феодальні володіння могли бути створені шляхом завоювання земель, західні аристократи охоче розпочинали наступальні військові кампанії навіть проти далеких територій. Експансія католицької Європи в Середземному морі розпочалось у другій половині XI століття. Нормани підкорили південь Італії що був до цього у візантійців, витіснили мусульманських правителів з Сицилії; французькі феодали почали наступ на Піренейський півострів для боротьби з маврами Аль-Андалус; а італійські флоти розпочали грабіжницькі рейди проти північноафриканських портів. Ця зміна сил була особливо вигіною для купців з італійських міст-держав Амальфі, Генуя, Піза та Венеція. Вони зайняли місце мусульман та євреїв у прибутковій транссередземноморській торгівлі, і їх флоти стали домінуючими морськими силами в регіоні.

Після тисячі років безперервної зміни пап, папство було найстарішим католицьким інститутом Європи напередодні хрестових походів. Папи вважалися наступниками апостола Петра, і престиж їхньої посади був високим. На заході реформи Григорія VII зменшила вплив мирян на церковне життя та посилила папську владу над духовенством. Східні християни продовжували вважати пап не більше як одним із п'яти найвищих церковних лідерів, титулованих патріархами, і відкидали ідею папської зверхності. Їхня опозиція, а також розбіжності в релігійній доктрині та літургії спричинили різкі суперечки, конфлікт загострився коли папський легат відлучив Вселенського Константинопольського патріарха у 1054 році. Александрійський, Антіохійський та Єрусалимський патріархи стали на сторону Вселенського патріарха проти папства, але східно-західний розкол ще не був неминучим, і католицька та православна церкви залишалися в повному спілкуванні. Григоріанська реформа посилила вплив пап на світські питання. Для досягнення своїх політичних цілей папи відлучали від церкви своїх опонентів, проголошували анафему і пообіцяли духовні винагороди тим, хто взяв зброю за релігійні ідеї. У 1074 р. Папа Григорій VII навіть розглядав можливість ведення військової кампанії проти турків, які напали на візантійські території в Анатолії.

Левант

Тюркська міграція пронизала Близький Схід з IX століття. Мусульманські прикордонники захопили тюркських кочівників у прикордонних районах Середньої Азії та продали їх ісламським лідерам, які використовували їх як рабів-солдатів. Вони були відомі як гильмни або мамелюки (раби-воїни) і були емансиповані при переході в іслам. Мамелюки цінувались насамперед тому, що зв'язок їхніх перспектив з одним господарем породжував надзвичайну лояльність. Візир та дієвий правитель Великої імперії сельджуків Нізам аль-Малк у віршах проілюстрував ісламський посібник, що в контексті політики Близького Сходу це зробило їх більш довірливими, ніж сімейні стосунки. Зрештою, деякі нащадки мамелюків піднялися на мусульманську ієрархію, щоб стати царями або навіть засновниками династії та країну (Мамелюцький султанат).