Татари-липки (; , ) або литовські татари (, ; ) — тюркське населення Речі Посполитої (передусім Великого князівства Литовського)«Татарская проблема» во всероссийской переписи населения. С.В.Соколовский, член Комиссии Института этнологии и антропологии РАН по подготовке переписного инструментария., що з 14—15 століттях живе на землях сучасних Литви, Білорусі, України та Польщі. В сучасній термінології трапляються також варіанти білоруські татари , польські татариAlfred J. Pogorzelski. Polscy tatarzy та західні татари.Розпочато дослідження рукописного Корану, знайденого в Острозі
Липки походили переважно з Кримського ханства, але були також і з інших районів Золотої Орди. Це були знать та воїни на службі у литовських князів та польських королів; з часом всі вони отримали статус шляхти без політичних прав. Вже до 16 століття липки втратили тюркську мову, зберігши іслам. З ними пов'язане таке явище як кітаби — мусульманські книги, написані старобілоруською мовою в арабському письмі.
Сьогодні нащадки литовських татар компактно проживають на білоруській Гродненщині, польському Підляшші та навколо литовського Вільнюса.
Литовські татари, що походили з Кримського ханства, вважаються частиною кримськотатарського народу.
Назва Термін «литовські татари» з'явився в 15-16 ст. серед кримських татар та турків-османів. Вони викривили цю назву на «липка татарлар» від слів «Литва» та «татари». У ярликах кримських ханів польським королям у 16 столітті татари, що жили на землях Великого князівства Литовського, також згадуються як «липка татарлар».Станіслав Кричинський у своїй праці «Литовські татари» наводить цитату з ярлика кримського хана Мехмед Ґерая I до польського короля Сигізмунда I, писаного чагатайською мовою 9 Зуль-када 926 року за Хіджрою (22 жовтня 1520 р.), в якому зазначається: «…Наш батько Менглі Ґерай, Хаджі Ґерай, а також старі хани підтримували дружні стосунки з польським королем Владиславом, а також із великим липським беєм Давудом, із польським королем і великим липським беєм Казиміром. <...> Польський і липський края нам однакові, а їх вороги – наші вороги» Таким чином, у польських та литовських джерелах народ називали «литовські татари», а в тюркських — «липки». Згодом термін «липка» перейшов до польської, української та білоруської мов і вживався на одному рівні з «литовські татари».
Історія
Польський історик Мацей Стрийковський у своїй «хроніці» пише, що перші татари у Великому князівстві Литовському з’явилися в 1320 р., коли прийшли на допомогу великому князю литовському Гедиміну в боротьбі зі хрестоносцями.
Історик татарського походження Станіслав Кричинський стверджує, що татари як союзники приходили до Литви і в часи правління великих князів Ольгерда (лит. Альгірдас) і Кейстута (лит. Кястутис), які воювали з Орденом хрестоносців, Польщею та Москвою. Він робить висновок, що татарські загони, що були в союзі з литовськими князями, тоді могли оселитися біля литовських міст і замків.
Неодноразово у військових походах великого князя Ольгерда підтримувала татарська кіннота хана Джанібека (помер у 1356 р.). Військо хана могло брати участь і в походах литовських князів на польські землі у 1350 та 1352 рр. Військові союзи з татарами проти Москви укладав і великий князь литовський Владислав II Ягайло (лит. Jogaila), згодом король Польщі. З цієї причини до Литви прибували все нові татарські загони.
Після поразки Тамерлану притулок у Литві знайшов хан Тохтамиш із синами, залишками свого війська, царедворцями та челяддю. Ймовірно, хана супроводжувало 40-тисячне військо, його прибічники та їх родини. Щоб розташувати таку велику кількість прибулих, Великий князь Вітовт (лит. Vytautas) для хана та його світи віддав у володіння Лідський замок та околиці міста Ліди.
Перші татарські поселення в Литві з’явилися біля ріки Вакі (суч. Воке) – Сорок Татар (первісно – Кірк), Казаклари, Колнолари, Мерешляни, Мелеховці, Хазбієвічі (Казбеї), пізніше – Людвиново, Афіндзевічі. Якщо дивитись за мапою, татари були поселені півколом між новою столицею князівства – містом Вільнюсом і старою – Тракаєм.
Ці поселення з’явилися також і внаслідок походу Великого князя Вітовта за Дон, який був спрямований проти улусів, ворожих союзнику Вітовта хану Тохтамишу. В них осіли й полонені татари, яких привів із собою князь Вітовт (5). Татари також були поселені в передмісті Вільнюса, пізніше названому Татарськими Лукішками, де купчасто жили декілька століть, аж до кінця Другої Світової війни.
Згодом географія розселення татар у Литві розширилася – вони оселилися в Райжяй, Високому Дворі (лит. Aukštadvaris), Бутримонісі, Свентянах (лит. Švenčionys), Засарай, Солечниках (лит. Šalčininkai), Каунасі та інших населених пунктах.
Група литовських татар поступово формується наприкінці XIV – на початку XV століть. Це татари, що осіли в Великому князівстві Литовському, вступили на службу та були пожалувані землею. Як всі люди на службі, вони були зобов’язані ходити на війну.
Татарам у Великому князівстві Литовському була забезпечена свобода віросповідання. Вони мали можливість будувати мечеті та інші молитовні будинки. Зазвичай мечеті будувалися з дерева та згодом почали походити на місцеві храми.
Служилим татарам було дозволено володіти кріпаками. Спочатку, можливо, великими князями заохочувалися змішані шлюби татар із місцевими жінками. Зазвичай, у таких шлюбах діти виховувалися мусульманами.
В Литві осіла велика кількість царевичів (солтанів) – синів і братів повалених ханів, а також князів, уланів, мурз, беїв, багато з яких були чингізидами. Татарська знать, що прийшла до Литви, отримувала великі земельні наділи. Але основну масу переселенців складали прості воїни.
Союз, укладений між ханом Тохтамишем і князем Вітовтом, є унікальним: повалений хан Золотої Орди зобов’язався допомогти великому князю Литовському в боротьбі проти хрестоносців. У свою чергу, Вітовт зобов’язався допомогти Тохтамишу повернути трон Золотої Орди.
Група татар, що осіла у Великому князівстві Литовському, литовськими татарами називається в конституціях Сеймів Речі Посполитої та в судових актах. Про литовських татар у хроніках пишуть Ян Длугош, Марцін Кромер, Марцін Бельський, Рейнгольд Гейденштейн, Мацєй Стрийковський, у памфлетах (Петро Чижевський), описах гербів (Бартош Папроцький).
Татари, що осіли в Литві та Польщі, аж до XVII століття служили в родових хорунгах або стягах. На службу вони прибували за вимогою великого князя або короля. Татарськими хорунгами керували хорунжі або маршалки.
Нараховувалося шість родів, що відігравали головну роль у житті литовсько-польських татар: Юшини (Хушини, Уйшуни), Наймани, Барини, Улани, Кондрати (Конграти), Ялоїри (Джалаїри). Хорунжества, очолювані ними, були приписані до окремих воєводств: Юшинське – до Трокського воєводства, Найманське – до Виленського, Баринське до Новогрудського, Уланське – до Гродненського та Ошмянського повітів.
Велика кількість татар Кондрацького хорунжества Мерешлянського стягу мешкали в околиці Мерешляни на Ваці в Віленському воєводстві. Всі перераховані хорунжества до литовського війська виставляли належну кількість вершників із конями та озброєнням.
Ординські феоди прибували до Литви зі своїми людьми, серед них певною мірою зберігалися колишні ієрархічні стосунки (12). Але поступово татарська знать зрівнялася в правах з рештою татар, що отримали земельні пожалування від великих князів. Вони також домоглися рівного з шляхтою права на захист своїх майнових прав. З XVI століття всі служилі татари користувалися однаковими правами.
Власне в Королівстві Польському татари поселені в 1679 р. королем Яном ІІІ Собеським поблизу Сокулки та Кринек у Бохониках, Крушинянах і Малавичах Гурних (13). Дерев’яні мечеті литовсько-польських татар досі зберіглися в Бохониках і Крушинянах.
Було декілька хвиль переселення татар до Великого князівства Литовського. Як уже зазначалося вище, перші татари, що прибули до Литви, були прихильниками хана Тохтамиша. Географія їх мешкання в Орді, скоріш за все, була вельми великою.
Крім того, Вітовт привів цілі родини татар з-за Дону, яких розселив у знову створених татарських поселеннях біля ріки Ваки. Друга група переселенців-татар осіла в Литві, коли в Орді почалися смутні часи та хані на престолі нечасто затримувалися понад на рік.
Татари від своїх раніше осілих родичів знали, що литовські князі їх приймуть із гостинністю, тому цілими родами йшли до Литви, шукаючи тут спокій від вируючої подіями Орди. До початку XVI ст. до Литви здебільшого переселялися татари з Кримського ханства. Їх переселення до Великого князівства Литовського продовжувалося ціле століття, аж до початку XVII ст.
Через своє привілейоване положення татари стали частиною суспільства, з якого формувався шляхетський стан. Хоча вони ніколи не отримали повних політичних прав та не могли брати участь у Сеймах і виборах королів.
У XV та XVI століттях знані татари, що зберегли зв’язки при ханських дворах, знали татарську мову та арабську писемність, приймалися на службу до двора великих князів литовських. Вони обіймали посади «писарів татарських», «толмачів татарських». Часто з королівськими грамотами їх посилали до Орди або Кримського ханства, супроводжуючими королівських послів або для самостійного виконання дипломатичних місій.
До кінця XVI – початку XVII століть татарські родові хоругви втратили значення та литовські татари поступово перейшли на воїнську службу за платню з державної казни. Так з’явилася передня стража – предтеча литовських і польських прикордонних військ. Крім того, литовські татари аж до XVIII століття служили в приватних воїнських формуваннях литовських магнатів Радзивілів, Сапег, Яблоновських.
У першій половині XVIII століття татарський полк, яким командував полковник Олександр Улан, став іменуватися «полком пана Улана». Незабаром ця назва закріпилася як вид легкої кавалерії. Після смерті Олександра Улана полком командували генерали Чімбай Мурза Рудницький і Юзеф Бєляк. Однак і далі за полком зберіглася назва «полка пана Улана», або «уланського».
У 1740-1748 рр. полк брав участь у військових походах у Сілезії, Моравії, Чехії та Саксонії та під час Семирічної війни (1756-1763 рр.) став відомим у Європі. Польсько-литовських татар-уланів прославили особлива відвага у битвах, шапки-конфедератки та нова тактика – опір противнику сміливою атакою з використанням лише пік із прапорцями.
Незабаром цей вид кавалерії розповсюдився не тільки в армії Речі Посполитої, але й у російський, прусській, саксонській, австрійській, французькій арміях. Зброя уланів – піку з прапорцем – перейняла народна кавалерія, а в 1794 р. Т. Костюшко озброїв піками всіх повстанців-кавалеристів.
У часи Наполеона назва «улани» застосовувалася до всіх вершників, що були озброєні піками та носили форму, схожу на польську (15). Уланська кавалерія проіснувала з XVIII ст. до завершення Другої світової війни.
Татарські формування брали участь у всіх без винятку війнах Речі Посполитої, у повстанні Т. Костюшка 1794 р., де обороняли Вільно та Варшавську Прагу від військ Суворова. Поразка повстанців під час оборони Варшавської Праги 4 листопада 1794 р. визначила розпад Речі Посполитої, а водночас і Великого князівства Литовського. Литовсько-польські татари також брали участь у повстаннях 1831 та 1863-1864 рр. Повстанці-татари царським урядом часто позбавлялися звань і майна.
Литовські татари оселялися в містах, у «юридиках» – землях, вільних від міських повинностей, однак, як і раніше, продовжували нести військову службу і в такий спосіб підтверджували своє право на шляхетський стан. Багато татарських родин володіли родовими маєтками, у різні часи подарованими королями, або купували нові.