Судоустрій — сукупність правових норм, які встановлюють судову систему, її організацію, завдання, компетенцію окремих судів та процедуру їх діяння.

Історія

Княжа доба Від найдавніших часів княжої доби суди мали прилюдний характер. Існувало п'ять родів судів:

княжий суд, на якому князі, інколи ним уповноважені заступники (тивун, метельник тощо), чинили суд над населенням у столиці або поза нею під час роз'їздів; у провінції судили від імені князя його посадники; вічевий суд вирішував спершу різні, потім найважливіші справи; громадський або народний суд — найдавніша звичаєва форма (колись єдиний судовий орган, пізніше існував поряд з княжим судом); основою його був вервний суд, судові функції виконували «судні мужі»; приватні (землевласницькі) суди давали право боярам судити справи своїх невільників, інколи і закупів; церковні суди мали юрисдикцію над церковними людьми, а в церковних справах (злочини проти віри, подружжя тощо) — і над іншими.

Литовсько-польська доба На українських землях у складі Польщі судова влада перейшла з кінця 14 ст. до королівських намісників (старостів); у 1435 р. уведено польську систему станово-шляхетських судів: міські суди, практика яких ґрунтувалася (із змінами) на німецькому праві (Маґдебурзьке право); сільські суди вирішували менші справи місцевого населення, а домініальні — важливіші й оскарження ухвал сільських судів.

На українських землях у Великому князівстві Литовському зберігся спершу суд княжої доби з тим, що Великий князь мав право суду над удільними князями. З 1386 р. судоустрій змінився під польським і західно-європейським впливами.

Існували чотири роди судоустрою:

державні суди — провінціальні (для вільного населення) і центральні (гол. як апеляційна інстанція під проводом Великого князя або з його уповноваження); міські суди, привілейовані містом, зазвичай з виборною лавою присяжних (у деяких містах діяли суди для окремих національностей); громадські суди, звані також копними, які ґрунтувалися на звичаєвому праві давньої доби; домініальні суди для справ панів проти невільного і напіввільного населення, а згодом і проти всього, навіть вільного населення, поселеного на панській території.

Деякі зміни уведено до судоустрою другим Литовським Статутом, а від Люблінської унії 1569 р. на землях, приєднаних до Польщі, уведено польський суд. Тоді виникло, вже урядово визнане, автономне станове козацьке судівництво.

Період Гетьманщини У Гетьманщині діяли у 1648—1763рр. козацькі державні суди. Вони поділялися на провінціальні суди (сільські, сотенні, полкові), при чому кожний вищий суд був апеляційною інстанцією для нижчого, та на центральні суди: Генеральний Військовий суд, Генеральна Військова Канцелярія і суд гетьмана. Генеральний Військовий суд, що існував при гетьманській резиденції, був спершу найвищим судом країни, але згодом допускалися апеляції від нього до Генеральної Військової Канцелярії, яка, на додаток до апеляційного суду, була судом першої інстанції для генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів і гетьманських «протекціоністів». Суд гетьмана виникає з його прероґатив як зверхнього судді держави з правом судити усі справи в першій або апеляційній інстанції. У системі судів того часу діяли також міські, сільські, домініальні і духовні суди.

Велика судова реформа гетьмана К. Розумовського 1760 — 63р р., що спиралася на зразках судової системи Литовського Статуту, замінила козацькі державні суди на земські, городські (полкові) та підкоморські із реформованим Генеральним Військовим судом на чолі.

На Запорізькій Січі судами нижчого порядку були суди курінних отаманів і паланкових полковників, вищого — суди військового судді, кошового отамана і Січової Ради. Проти вироків військового судді можна було апелювати до кошового отамана або до Січової Ради. Кошовий суддя був зверхнім суддею і тільки в мирний час можна було апелювати проти його вироків до Січової Ради.

Період Російської Імперії На українських землях під Росією після недовгого перехідного періоду уведено в 1782 р. станові суди: для дворян діяли верхні земські суди; справи міських мешканців розглядали городовий і губернський маґістрати, селян — Нижня і Верхня розправи; кріпаків судили самі поміщики. У кожній губернії створено ще так звані совісні суди, які розглядали деякі цивільні та карні справи про злочини, вчинені неповнолітніми та божевільними. Апеляційними і ревізійними інстанціями для всіх судів були губернські палати цивільного та карного суду, вироки яких затверджував губернатор, а у важливіших справах — Сенат. На Правобережжі до 1830-х pp. діяв польський суд. У результаті судової реформи 1864 р. уведено новий судоустрій, побудований більше за західними зразками. У новій системі виділено з загальних судів волосні суди, тобто нижчі суди для селянства для розгляду цивільних і карних справ, та мирові суди для розгляду незначних цивільних і карних справ з метою спрощення судочинства. Мирових суддів обирали повітові з'їзди або міські думи. Ці суди діяли в першій інстанції в складі одного судді, а в другій, як повітові з'їзди мирових суддів, колеґіально в складі трьох мирових суддів. Окружні суди охоплювали кілька повітів і були компетентні для більших карних і цивільних справ; вони діяли в складі трьох присяжних суддів. Судові палати діяли в судових округах (вони охоплювали кілька губерній) в складі трьох суддів як апеляційна інстанція (їхні вироки розглядалися у касаційному порядку Сенатом), а також як суд першої інстанції в справах особливої ваги, зокрема про так звані державні злочини (тоді вони діяли у складі трьох постійних суддів і трьох станових представників). Окружних суддів і членів судових палат призначав цар на пропозицію міністра юстиції. Найвищою судовою установою в Російській Імперії був Правлячий Сенат, касаційні департаменти якого діяли головним чином як найвищий касаційний суд для вироків окружних судів присяжних та вироків судових палат. Пізніші реформи обмежили діяння суду присяжних, а в 1889 р. скасовано мирові суди з заміною їх міськими судами, а в селах — земськими начальниками.

На українських землях під Австрією діяли спершу суди польської системи, але реформами 1784 — 87р р. уведено два шляхетські суди (у Львові й Станиславові) та ряд міжстанових карних судів з апеляційним судом у Львові і найвищим у Відні. Поступові реформи почалися після революції 1848 р.; у 1867 р. уведено неусуненність суддів і суду присяжних для найважливіших карних, політичних і пресових справ. У судочинстві тоді дозволено вживання української мови (поряд з польською і німецькою). За судовою реформою 1895 — 96р р. утворено повітові суди (діючі одноособово) для дрібних цивільних і карних справ, окружні — для важливіших справ та апеляцій від повітових судів, і апеляційний суд у Львові для апеляції від окружних судів. Найвищою ревізійною інстанцією був Найвищий Суд у Відні. Суддів призначав цісар на пропозицію міністра юстиції довічно, ґарантуючи їх незалежність. При окружних та апеляційних судах урядували прокуратори для обвинувачення у карних справах; у повітових судах ці функції виконував представник адміністративної влади.

Період УНР (1917—1920 рр.) Недовгий час незалежності України 1917—1920р р. не дозволив введення нової судової системи; назагал з потрібними змінами діяв Суд Російської Імперії та Австро-Угорської монархії. Третій універсал Центральної Ради 1917 р. ствердив, що «суд в Україні повинен бути справедливий, відповідний духові народу». Згідно з цим Центральна Рада законом від 17 грудня 1917 р. встановила Генеральний Суд, як найвищу судову установу країни. На західних українських землях Українська Національна Рада законом від 21 листопада 1918 р. «Про тимчасову організацію судівництва та вимір справедливості» ствердила, що суди мають бути незалежні, і встановила Найвищий Суд у Львові.

Період 1920—1939 рр. Під Польщею 1920 — 39р р. основи судоустрою визначала конституція від 17 березня 1921 р., яка визнала суд окремим органом державної влади, незалежним від виконавчого і законодавчого органів. Встановлено найвищий суд для карних і цивільних справ, суд присяжних для розгляду важких, політичних та інших злочинів; поза тим залишено систему суду попередніх режимів. Суд змінено розпорядженням голови держави від 6 лютого 1928 р. («Право на устрій загальних судів»), яке передбачало городські суди для незначних цивільних і карних справ (вони діяли в одноособовому складі), окружні для важливіших справ (вони були також апеляційною інстанцією для городських судів і при них діяли недовгий час суди присяжних) та апеляційні (від окружних судів). У Галичині було 11 окружних судів (у них допускалася українська мова, чого не було на північно-західних землях) та апеляційний суд у Львові. Найвищий суд у Варшаві був зверхньою апеляційною установою для апеляційних судів та касаційною для окружних судів присяжних. При окружних, апеляційному та найвищому судах урядували прокурори. Крім того, існували спеціальні суди — суди праці, примусового арбітражу тощо.

Суддів призначав голова держави, і вони, за законом, мали бути незалежні від державної адміністрації. У дійсності судді добиралися лише з політично благонадійних осіб.

Період УРСР