Сіва, Сіваська оаза (; Wāḥat Sīwah, з берберської Сіва — здобич птаха, захисника бога сонця Амона) — оаза в Єгипті, розташована між Катарською депресією і Єгипетським піщаним морем в Лівійський пустелі. Це найзахідніша з п'яти найбільших оаз Єгипту, розташована лише за 50 км на схід від лівійського кордону і за 560 км від Каїру... Має 80 км завдовжки і 20 км завширшки. Дістатися до неї можна із сусідньої оази Бахарія, а краще з міста Мерса-Матрух, розташованого на узбережжі Середземного моря. Сіву з Мерса-Матрух пов'язує 300-кілометрова шосейна траса.
Оаза Сіва — це маленький рай з пишною рослинністю в самому серці пустелі. Від решти єгипетських оаз вона відрізняється наявністю декількох великих солоних озер, розміри яких змінюються протягом року.
Сіва є ізольованим поселенням, з населенням 23 000 чоловік, переважно етнічні бербери, які говорять місцевою берберською мовою, відомою як таСивіт.
Оаза відома, головним чином, через те, що в античні часи мала храм оракула Амона, руїни якого є дуже популярними серед туристів.
Історія Сіва має багату історію, рясно оповиту містичними легендами. Хоча відомо, що оазу було заселено щонайменше з 10 тисячоріччя до Р. Х., вперше вона згадується за часів XXVI династії єгипетських фараонів (664—525 рр. до Р. Х.), коли був споруджений некрополь у горі Мерців. Давньоєгипетська назва Сіви — Нехт-ам, «Земля пальм».
На ці часи припадає й спорудження знаменитого храму Оракула, руїни якого й досі можна побачити на пагорбі Агурмі. На його східній стіні збереглося зображення фараона Яхмоса II (570—526 рр. до Р. Х.), гаданого засновника храму. Саме своєму оракулу бога сонця Амона-Ра Сіва завдячує своїй славі в античний період. Недарма її аж до кінця римського періоду називали оазою Амона.
Грецькі колоністи з Киренаїки мали контакти з Сівою приблизно в той же час (VII століття до Р. Х.), а давньогрецький історик Геродот поширив думку про надзвичайну силу сіванського оракула по всьому Середземномор'ю.
Перший визначний епізод, пов'язаний з оракулом, припадає на часи завоювання Єгипту перським царем Камбісом II (525 р. до Р. Х.). Сіванський оракул Амона напророкував, що завоюванням персів у Африці скоро настане кінець. Врешті так і сталося. Обурений таким пророцтвом, Камбіс відправив в Сіву армію чисельністю в 50 000 осіб, щоб знищити оракула. Проте це військо безслідно щезло в палючих пісках пустелі на шляху до Сіви, його слідів не знайдено й донині.
Фараони XXVIII династії Єгипту (404—398 рр. до Р. Х.) вирушали до Сіви, щоб бути визнаним у місцевому храмі сином верховного бога Амона-Ра. Ця акція підтверджувала їх божественне походження й легітимність їх влади.
Мабуть, знав про цю традицію найзнаменитіший відвідувач Сіви Александр Македонський. 331 р. до Р. Х., перед завоюванням Персії і майже відразу після того, як від відібрав у персів Єгипет Александр, ймовірно, прямуючи за птахами, подолавши всі труднощі подорожі пустелею й дістався Сіви. Кажуть, що оракул оголосив йому про його божественну природу і назвав законним фараоном Єгипту.
Пізніше римляни використовували оазу як місце для заслання. Про римську присутність в оазі свідчать понад 700 гробниць, вирізаних у горі Мерців.
Відомості про християнство в Сіві викликають сумнів. Проте у 708 році населення Сіви вчинило опір армії мусульман і, найімовірніше, не приймало іслам до XII століття.
Місцевий манускрипт згадує, що в 1203 році в оазі проживало всього сім сімей з 49 осіб. Тоді ця невеличка громада покинула пагорб Агурмі й заснували нове місто-фортецю під назвою Шалі. Там сіванці почувалися в безпеці, громада зростала, збільшувались і статки людей.
Мухаммед Алі Єгипетський приєднав Сіву до Єгипту в 1819 році, але його влада була нестійкою. У ті часи відбулося кілька повстань, сіванці відмовлялися платити данину. Врешті терпець Мухаммеда Алі урвався, 1829 року послав нове військо з 600–800 вояків для приборкання Сіви. Єгиптяни були безжальними, 18 шейхів були страчені, 26 інших вислані з оази. Оазу було упокоєно. Приблизно з 1834 р. Сіва вже вважалася безпечною для відвідин.
У тому ж XIX столітті Сіва потрапила під вплив суфійського ордену Сенусія, чий центр знаходився в сусідній оазі Джагбуб. Сенусити представляли реальну владу в пустелі, принаймні до Першої світової війни. Вони домінували в Сіві протягом багатьох років.
В Сіві сталося кілька битв за часів Першої та Другої світових війн.
1926 року небачена досі злива вирувала в Сіві протягом 3 днів. Вона завдала тяжкої шкоди місту Шалі, зруйнувавши більшу частину стародавньої фортеці. Її глинобитні будинки буквально розтанули під дощем. Значна їх частина була зруйнована, решта стала небезпечною для життя. Люди змушені були покинути свої домівки. Так сили природи прискорили будівництво нового поселення за межами старої фортеці. Тепер стародавнє місто стоїть у руїнах, але його незвичайна стільникова архітектура є візитівкою, що приваблює в Сіву іноземних туристів.
Переломними в історії Сіви стали 1980-і роки. 1985 року було побудоване шосе між Мерса-Матрух і Сівою, яке пов'язало оазу із зовнішнім світом. Незабаром прийшли електрика, телебачення, бетонні будівлі і туризм, поновився зовнішній інтерес до сіванської культури і спадщини.
Географія
Оаза Сіва захована серед Сахари, найбільшої пустелі світу. 500 км пісків відділяють її від долини Нілу на сході і 250 км від узбережжя Середземного моря на півночі. Найближча до Сіви велика єгипетська оаза Бахарія розташована приблизно за 350 км на сході. На заході, відразу за єгипетсько-лівійським кордоном знаходиться оаза Джагбуб, дуже схожа з Сівою; їх розділяє близько 120 км.
Сіва розташована в депресії на глибині приблизно 18 метрів нижче рівня моря. Своїм існуванням вона завдячує водоносному горизонту, що лежить прямо під оазою. Тут налічується майже 1000 джерел прісної води, завдяки яким і наполегливій праці місцевих людей Сіва перетворилася на суцільні сади з фінікових пальм й оливкових дерев. Серйозною перешкодою для ведення сільського господарства є засолення ґрунтів. Через відсутність належного дренажу вода зі свіжих джерел витікає прямо в солоні озера і, таким чином, просто марнується.
Сіва має декілька солоних озер, найбільшими з яких є Маракі () на заході, Сіва () в центрі та Зейтун (, Оливкове озеро) на сході оази. Їх площа становить 9 км2, 32 км2 і 16 км2 відповідно. Ці цифри є приблизними, адже площа озер постійно змінюється, залежно від швидкості випаровування води. Вода в озерах настільки солона, що в ній не водиться ніяка живність, навіть морська. В деяких озерах прямо у воді можна побачити кристали солі, зовні це дуже нагадує крижаний покрив.
Плоский ландшафт оази доповнюють декілька пагорбів. Домінує над Сівою Джебель-Дакрур (), триголова гора, з якої відкривається чудова панорама всієї оази. Понад 700 гробниць висічені в скельних породах гори Мерців ().
У результаті ізоляції посеред безплідною пустелі Сіва стала притулком для деяких видів рослин і тварин, що знаходяться під загрозою зникнення, і острівцем біорізноманіття з різними ендемічними видами флори і фауни. Охоронний статус мають, зокрема, піщана газель (Gazella leptoceros), фенек (Vulpes zerda), сріблястий сокіл (Falco concolor).
Клімат Оаза знаходиться у зоні, котра характеризується кліматом тропічних пустель. Найтепліший місяць — липень із середньою температурою 29.4 °C (85 °F). Найхолодніший місяць — січень, із середньою температурою 11.7 °С (53 °F).
Населення
За переписом населення Єгипту, в 2006 році в оазі Сіва проживало 15 886 осіб. На території оази є лише два невеличких села, Маракі і Бахадж-ель-Дін, де живуть араби-бедуїни. Незначне число арабів-єгиптян, вихідців з основної території країни, живе в місті Сіва. Решту ж населення складають місцеві сіванські бербери.
Головне місто оази — Сіва, у ньому живе більшість її мешканців. Крім того, є ще близько десятка невеличких сіл, які знаходяться переважно на північному березі озера Зейтун або навколо озера Сіва. Всі вони розташовані вздовж головних шляхів оази.
Розмовною мовою місцевого населення є берберська сіванська мова. Це робить оазу мовним островом з незалежним культурним розвитком. Це єдине місце в Єгипті, де розмовною є берберська мова. Практично всі сіванці володіють також арабською.
Домінуюча релігія — іслам сунітського напрямку. Серед місцевого населення сильним є вплив суфійського ордену Сенусія.
Господарство Основу економіки Сіви становить сільське господарство. В цій галузі зайнята більшість її населення. Тут близько 12 000 федданів (5 000 га) сільськогосподарських угідь. Вирощують, головним чином, фініки й оливки. В оазі росте принаймні 250 000 пальмових дерев та 30 000 оливкових дерев.
Місцеві аграрії вважають свої фініки та оливки одними з найкращих у світі. Вони високо цінуються в Єгипті. Оливкова олія екстра-класу (Extra virgin olive oil) експортується до Європи.
Сіванські фермери продовжують вирощувати і збирати урожай так само, як це робили їх предки протягом багатьох століть. Всі сільськогосподарські землі оази складаються з доглянутих садів з продуманою системою поливу та дренажу, кожна ділянка з'єднана з певним природним джерелом води. Сільськогосподарські роботи є чоловічою справою. У період збирання врожаю сім'я може декілька тижнів провести в саду, живучи просто в наметі.
Крім оливок та фініків, у Сіві вирощують пшеницю, ячмінь, просо, бобові, середземноморські фрукти та овочі, джут, люцерну, спеції та лікарські трави.
Також тримають велику рогату худобу, кіз, віслюків, собак та трохи овець. Верблюдів у Сіві не розводять.
Сіва може похвалитися розмаїттям традиційних мистецтв і ремесел, серед яких срібні ювелірні вироби, барвисті плетені кошики, килими, полотно та одяг з ручною вишивкою тощо. Сіванські срібні вироби, переважно жіночі прикраси, мають високу якість і мають попит серед колекціонерів у всьому світі.
Цікаві факти У 2007 році в Сіві були знайдені відбитки людських ступень, вік яких оцінюється в 3 мільйони років. Це найдавніші людські сліди у світіEgypt discovers what may be oldest human footprint. Reuters: August 20, 2007 .
Пустельна архітектура Стара фортеця Шалі () є типовим зразком пустельної архітектури. Такого плану споруди не є унікальним явищем в оазах Сахари. Так їх населення в минулому захищалося від грабіжників та інших зовнішніх нападників. Селища-фортеці () відомі, зокрема в єгипетських оазах Фарафра, Дахла, Харга, Кара. Подібні споруди відомі до Марокко на заході .
Жителі скористалися існуючим рельєфом для потреб оборони. Місто було збудоване на пагорбі й амфітеатром підіймалося над долиною. Вважають, що будівлі Шалі сягали висоти 60 метрів. Здалеку місто нагадувало стільники. Воно було оточене високим муром і мало лише один вхід. Як і в інших мусульманських містах, тут була мечеть. Її мінарет використовувався водночас і як башта для спостереження.
Попри значні руйнування, залишки Шалі й досі викликають захоплення у туристів. Але здебільшого вулички міста-привида стоять тепер порожніми й безлюдними, лише зрідка на них можна побачити самотнього туриста з ошалілими від захвату очима та незмінною відеокамерою. Будинки стоять тісно один до одного, вулиці такі вузькі, що віслюк з вантажем не завжди зможе пройти ними. Будівлі розташовані невеликими терасами й мають складну й заплутану систему виходів і переходів. Вулиці утворюють настільки складний лабіринт, що чужинець легко може заблукати в ньому.