Мико́ла Семе́нович Само́киш (Самокиша) (, Ніжин, Чернігівська губернія, Російська імперія — , Сімферополь, РРФСР, СРСР) — український та радянський художник-баталіст, майстер анімалістичного жанру, графік і педагог. Академік малярства (1890) і дійсний член Імператорської академії мистецтв (1913), Заслужений діяч мистецтв РРФСР (1937), лавреат Сталінської премії другого ступеня (1941). Чоловік Олени Самокиш-Судковської.
Твори Миколи Самокиша відзначаються динамічністю композиції, досконалим малюнком, стриманим колоритом. Біографія Самокиша 1930 року назвала його «блискучим ілюстратором» і «найкращим баталістом України та Росії» і художника називали «поетом коней». Він створив понад 11 тисяч картин, малюнків, офортів переважно на батальні та мисливські сюжети. Як педагог Самокиш збагатив своїм напрацюванням теорію і практику української мистецької освіти.
Життєпис Народився 25 жовтня 1860 року в Ніжині на Чернігівщині в бідній сім'ї «Ніжинської поштової контори з дворян листоноші» Семена Захаровича Самокиша і Марії Дмитрівни. Микола був нащадком козаків як по лінії батька, так і матері.
Сім'я бідувала, і в ранньому віці батьки змушені були віддати своїх двох дітей на виховання дідові по лінії матері майбутнього художника, селянинові села Носівки Дмитру Івановичу Сенику. Як виявилося, ці події і відіграли вирішальну роль у формуванні у Миколи любові до вітчизняної військової історії, до тварин та народного побуту. У Носівці зберігалися сліди старовини, бойового козацького минулого.
Дошкільні роки Миколи Самокиша пройшли в місті Носівка в родині діда по матері — чернігівського козака Дмитра Івановича Сеника.
З 8 років Микола виховувався в Ніжині у батьків. Найяскравіші враження дитинства пов'язані з дивовижними барвистими пейзажами рідної землі. Художник писав: «У всьому я бачив незрозумілу для мене, але привабливу красу. Дуже часто бабуся питала мене, чому я стою та дивлюся вдалечінь. Пояснити я, звичайно, не міг. Але мені хотілося утримати в пам'яті образи та дивні кольори, які побачив...». Особливе ставлення було у Миколи до коней. Він полюбив їх «…за красу та енергію, яку став малювати в усіх видах...».
Самокиш згадував: бажання малювати батальні сцени з'явилося відтоді, як він побачив лубочні картини на тему російсько-турецької війни 1828–1829 років. «Я марив цими картинами і пробував малювати на клаптиках паперу вуглем за браком олівця...». Початкову художню освіту отримав в Ніжинській класичній гімназії у вчителя малювання Родіона Музиченка-Цибульського, у якого також брав приватні уроки малярства.
Закінчив Ніжинський історико-філологічний інститут, створений на базі Гімназії вищих наук і ліцею князя Безбородька», де в різні часи навчалися Микола Гоголь, Євген Гребінка, Віктор Забіла, Аполлон Мокрицький, Василь Тарновський старший, Леонід Глібов та Федір Стравинський.
Під час навчання в інституті його вчитель-художник Родіон Музиченко-Цибульський відразу помітив здібності Миколи Самокиша і намагався передати хлопчикові все, що знав і вмів сам. У 1877 році Самокиш переїхав до Луцька до дядька, потім вирішив вступити до Петербурзької академії мистецтв.
Навчання в Імператорській академії мистецтв (1879–1885) У 1878 році перша спроба вступити до Імператорської академії мистецтв в Петербурзі не вдалася, але він був прийнятий вільним слухачем у батальну майстерню професора Богдана Віллевальде. Через рік занять був прийнятий студентом у клас Богдана Віллевальде, Павла Чистякова і .
Українська тематика завжди цікавила Самокишу, який брав активну участь в українській громадській праці. Під час навчання у Імператорській академії мистецтв (1879–1885) належав до українофільського гуртка митців (Сергій Васильківський, Порфирій Мартинович, Опанас Сластіон), що ставив собі за мету відтворити історичні події і національні особливості з життя й побуту українського народу. У Мартиновича улаштовували вечірки, де Порфирій Мартинович грав на бандурі, співали пісень, вивчали історію України тощо. У Петербурзі, в пізніші часи, Самокиш бував постійним гостем «української громади».
У 1881 році за роботу «Повернення військ на Батьківщину» отримав Малу золоту нагороду. За рік видав альбом офортів (гравюра на міді або цинку з малюнком, протравленим кислотами). Згодом за полотно «Поміщики на ярмарку» отримав премію, а за картину «Епізод із битви при Малому Ярославці» — другу Малу золоту медаль. Під час навчання, 1883 року, колекціонер і меценат Павло Третьяков купив одну з його картин для своєї галереї. А 1885 року за дипломну роботу — «Повернення російської кавалерії після атаки під Аустерліцем», був нагороджений Великою золотою медаллю й званням класного художника I ступеня.
У 1885–1889 роках Микола Самокиш отримав право на пенсіонерську поїздку й навчання в Парижі. Там він займався в майстерні французького баталіста Жана-Батиста Детайля. У ці ж роки виїжджав тричі в діючу російську армію, а також відвідав Італію, Іспанію та Алжир.
У 1886 і 1889 роках художник подорожував по Кавказу і Закавказзю з метою збирання матеріалів для картин, замовлених Тифліським військово-історичним музеєм на тему з історії завоювання Кавказу («Баталія біля річки Іорі 1800», «Оборона Наурської станиці 1774», «Бій під Авіляром 1877 року»). Ці роботи принесли йому славу баталіста.
У 1890 році за картину «Табун орловських рисистих маток на водопої» (Табун коней Ново-Томніковского заводу) художник був удостоєний звання академіка. У цьому ж році він одружився з Оленою Петрівною Бенард (більш відомою в історії мистецтва як Олена Судковська-Самокиш, вдовою художника Руфіна Судковського).
Із 1894 року викладав у рисувальній школі Товариства заохочення мистецтв. У 1898 році за картину «Табун на водопої» одержав від академії мистецтв звання академіка.
У 1904 році Самокиш був відправлений, як військовий кореспондент журналу «Нива», у діючу армію на Далекий Схід. З поїздки Самокиш привіз безліч робіт і фотографій. Ця поїздка багато в чому змінила художника. Згодом Микола Самокиш напише:
У 1910 році вчена рада Імператорської академії мистецтв, розглянувши кандидатури художників на тимчасового заступника професора Франца Олексійовича Рубо, обрала Миколу Самокишу професором відділу «батального малярства», яким він керував до 1918 року.
У 1915 році Самокиш сформував «художній загін» із п'яти учнів батального класу Академії мистецтв і виїхав на фронт Першої світової війни. Це унікальний випадок в історії мистецтва: художня практика на фронті. Було створено близько 400 робіт.
Життя в Криму Переворот 1917 року застав художника в Сімферополі, куди він їздив лікуватися від ревматизму, отриманого в окопах Російсько-японської і Першої світової війни. Художник вирішив залишитися в Криму. Він продовжував писати батальні картини, присвячені героїзму громадянської війни.
У 1918–1921 роках жив в Євпаторії, де створив понад 30 картин. Із 1922 року — у м. Сімферополь, де заснував власну художню студію, яка стала основним регіональним центром художньої освіти. Постановою Раднаркому Криму на базі студії Самокиша було організовано 1937 року Кримське художнє училище імені М. С. Самокиша.
У часу голоду 1921–1923, відірваний від рідної України, Самокиша думками все ж в Україні і малює такі картини, як наприклад «Запорожці обідають», «Під Бахчисараєм» та інші. В листі до Максима Лебедя Самокиш пише:
У 1936–1941 роках художник працював в Харківському художньому інституті. З 1938 року — керівник батально-історичних майстерень Харківського і Київського художніх інститутів.
Під час окупації Сімферополя співпрацював з бандерівським підпіллям, від якого отримував матеріальну допомогу.
Помер 18 січня 1944 року у Сімферополі, ще зайнятому німцями.
Творчість
Історична тематика царського періоду У 1890–1900-х рр. проілюстрував низку воєнно-історичних видань (зокрема, книгу М. Кутепова «Великокняже, царське та імператорське полювання на Русі» (1892–1911), а також твори М. Гоголя, Л. Толсого, О. Пушкіна, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького.
Зображення різних тварин зустрічаються в ілюстраціях багатьох книг і журналів, які оформляв художник 1890–1900-х рр. Перш за все це видання «Великокнязівське і царське полювання на Русі» та «Біловезька Пуща». Майстер створив безліч малюнків, що передають атмосферу полювання минулих років: зображення вершників у традиційній екіпіровці, що відповідає певному історичному періоду, мисливське спорядження та, звичайно, коней.
У 1912 році царський уряд доручив баталісту створити низку робіт до 100-річчя перемоги над Наполеоном. Самокиш намалював серію – послідовні епізоди, найголовніших боїв і походів російської армії.
Як баталіст, Самокиш двічі виїздив на театр воєнних дій. 1904 року у складі Ніжинського драгунського полку Самокиш провів сім місяців на російсько-японській війні, на лінії фронту Маньчжурії як кореспондент-художник журналу «Нива». Свої враження відобразив у альбомі акварелей і малюнків пером «Війна 1904–1905. Із щоденника художника» та серії олійних картин. Однією з найсильніших картин є полотно «Забутий», де автор зобразив мертвого російського вершника і його коня.
Під час Першої світової війни, Самокиш разом з студентами майстерні батального малярства, виїздив на художню практику на західний і кавказький фронти («Великая война в образах и картинах», 1915). Результатом поїздки стали близько 400 творів Самокиша та його учнів, численні фото, які експонувалися 1916 року.
Українська тематика Самокиш ніколи не поривав контактів з Україною. Наприкінці 1890-х і на початку XX століття часто приїздив в Україну, зокрема у Харків, і брав участь у виставках в Україні.
«З Української старовини» (1900) З 1898 разом з Сергієм Васильківським працював над альбомом, що мав бути продовженням Шевченкової «Живописная Украина» — «З української старовини», з текстом Дмитра Яворницького (1900).
Всі портрети в альбомі виконав аквареллю Сергій Васильківський, а малюнки — Микола Самокиш. Пояснювальний текст був складений відомим українським археологом та істориком, професором Дмитром Яворницьким. Багато часу та праці витратив Микола Семенович на збирання та вивчення матеріалів для цього альбому. Біля сотні зображених предметів військового спорядження, одягу, побуту є результатом замальовок зі старовинних речей в музеях та приватних зібраннях України, Петербурга, Кракова та Парижа.
«Мотиви українського орнамента» (1902–1904) Микола Самокиш приділяв велику увагу вивченню народної орнаментальної традиції: розписів, вишиванок, оздоблення тканин тощо. Величезне зацікавлення у митця викликала виставка народного українського мистецтва, що відбулася у Харкові під час проведення у 1902 році XII Археологічного з'їзду. Близьке ознайомлення з експонатами виставки спонукало Самокиша до видання альбому 40 кольорових літографованих таблиць «Мотиви українського орнаменту» яке побачило світ 1902 року. Зарисовки він робив на харківській виставці, в Київському історичному та Полтавському музеях, в приватних зібраннях, а також в селах та селищах України, головним чином Полтавської, Київської та Чернігівської губерній. Альбом вперше дав можливість широким колам російського суспільства познайомитися з кращими взірцями українського орнаменту, створеними невідомими художницями-самородками. Біографи Самокиша стверджують, що через брак коштів альбом був надрукований у Празі. Згодом Микола Самокиш повторив видання у Харкові або Петербурзі близько 1904 року.
Цикл творів з української історії й козацьких воєн З 1911 року кожного літа працював в Україні («Табун коней», 1914), з 1928 року приїжджав в Харків для роботи, а з 1938-го проводив там по півроку. В цей період він задумав та створив цикл творів на теми з історії України («Голод у Криму 1921–22», «Полювання» та інші).