Покровський вугленосний район (колишній Гришинський, пізніше - Красноармійський) розташований у межах Донецького вугільного басейну (адміністративно — в межах Донецької області). Найбільшими населеними пунктами на його території є Курахівка, Покровськ, Селидове, Гродівка, Добропілля, Новогродівка. На заході район межує із Дніпропетровською областю. Район витягнений у північно-західному напрямку на 100 км при середній ширині вугленосних відкладів 20–25 км. Площа — близько 1900 км².

Територія району розташована на західному схилі вододільного підняття поміж ріками Дніпро й Сіверський Донець. Район перетинається залізничними магістралями й автомобільними дорогами.

Історія

Перші згадки Вперше словосполучення «Гришинський кам'яновугільний район» зустрічається в роботі інженера І.П.Табурно, директора Західно-Донецького кам’яновугільного товариства, датованою 1902 роком. Він зазначав: «Всі пласти [вугілля] пролягають в районі [станцій] Юзове – Мушкетове – Мандрикине – Руднична (нині Рутченкове. – прим.), (до 40 робочих пластів), переходять на захід від лінії Ясинувата – Оленівка, захоплюючи східну частину трикутника Оленівка – Ясинувата – Чаплине і п'ятикутника Ясинувата – Слов'янськ – Лозова – Синельникове – Чаплине, в яких площах понині відкрито до 20 робочих пластів... Східні половини обох названих площ (трикутної і п'ятикутної) заповнені описаними пластами. Тим часом ці 2 половини складають близько 4500 кв. верст... За кількістю і якістю вугілля, що залягає, описаний район, який, для зручності, будемо називати «Гришинським кам'яновугільним районом», представляється досить багатообіцяючим... для найширшого розвитку кам'яновугільного видобутку в найкоротший термін».

І.П.Табурно за фахом був інженером-металургом, а геологією й гірництвом володів у межах, достатніх для керівництва гірничим підприємством, відповідним акціонерним товариством, а також для задовільного ведення бізнесу. Тому його термін «Гришинський кам’яновугільний район» виник переважно на інтуїтивному рівні, хоча і з використанням результатів останніх досліджень геології вугільних родовищ у західній частині Донецького басейну таких видатних вчених-геологів, як Л.І.Лутугін, Ф.М.Чернишов, О.В.Гуров тощо. Втім, для характеристики запасів окресленого району, як основний пласт вугілля І.П.Табурно запропонував найбільш відомий йому «Бахіревский» пласт f3, що на повірку виявилося хибним твердженням. Припущення І.П.Табурно щодо окремого в геологічному плані району потребували подальших досліджень і уточнень.

Дослідження характеру залягання гірських порід карбону, а також складу вугілля, вугленосності свит вугільних пластів у західній частині Донецького басейну, виконані у 1911-1927 роках (із перервою у 1916-1921 роках) вченими-геологами Л.І.Лутугіним й О.О.Гапєєвим, зняли більшість питань щодо позиціонування окремого в геологічному плані району із притаманними лише йому властивостями. Л.І.Лутугін визначав його так: «Під назвою «Гришинський вугленосний район» розуміємо широку смугу вугленосних відкладень, що знаходяться в західній частині Донецького басейну... Смуга має напрямок з півдня і південного сходу на північ і північний захід, і з півдня зливається, повертаючи, з Юзівським вугленосним районом. На наміченій площі вугленосні відкладення виступають на денну поверхню лише за течією річок і найглибших балок, на іншому ж просторі вони прикриті третинними, піщаними й глинистими відкладеннями, що досягають місцями значної потужності в 20 і більше сажнів... Вже згадана смуга перетинається впоперек річками Бик, Солона, Вовча та іншими, дрібнішими. Зі сходу смуга стикається з річками Казенним Торцем і Вовчою».

О.О.Гапєєв уточнював: «Гришинський район. Під цією назвою розуміється велика площа численних і зазвичай ізольованих виходів кам'яновугільних відкладень, в тому числі вугленосних, розсіяних серед області суцільного розвитку теоретичних осадів, розвинених на захід від головної кам'яновугільної площі Донецького басейну. Ці виходи карбону по західній околиці останнього приурочені здебільшого до долин річок Вовчої, Солоної, верхів'їв Казенного Торця, Бика і Самари. У сукупності вони обіймають смугу кам'яновугільних порід, що тягнуться під покровом третинних відкладень від західної частини Юзівського району в основному північно-західному напрямку до верхів'їв річки Самара».

Отже, у визначеннях Гришинського вугленосного району, запропонованих як І.П.Табурно, так і Л.І.Лутугіним і О.О.Гапєєвим, чітко позиціонується одна й та ж сама територія, яка обмежена долиною річок Вовча і Сухі Яли в районі Курахового, Курахівки на півдні, долиною річки Самара в районі Олександрівки і залізницею Лозова – Слов’янськ північніше останньої, а також частково долинами Казенного Торця на сході, Бик і Гнилуша – на заході. Вугленосна смуга шириною до 20-25 км із центром у Покровську проходить через райони міст Селидове, Новогродівка, Мирноград, Добропілля тощо. 

Географічне положення, транспортні комунікації У загальному напрямі із південного сходу на північний захід ця смуга перерізається одноколійною не електрифікованою залізницею Рутченкове – Покровськ – Дубове, яка облаштована вугленавантажувальними станціями Родинська, Легендарна й під’їзними коліями на Кураховку, Добропілля. Із заходу на схід ця смуга в самому її центрі перетинається трасою двохколійної електрифікованої залізниці Чаплине – Ясинувата, із вугленавантажувальними станціями Удачна, Покровськ, Гродівка й під’їзними коліями підприємств промислового залізничного транспорту в напрямі міст Селидове і Мирноград. Залізниці Покровськ – Рутченкове і Покровськ – Ясинувата пов’язують шахти Покровського вугленосного району із Старим Донбасом, портом Маріуполь і Південним промисловим районом Російської Федерації. Залізниця Покровськ – Чаплине пов’язує наші шахти із Придніпров’ям і центральними районами України. Залізниця Покровськ – Дубове надає змогу виходу вугілля колишнього Гришинського вугленосного району в напрямі Харкова і центральних районів Російської Федерації. Врешті-решт, залізниця Покровськ – Павлоград має місцеве значення, пов’язуючі два центри вуглевидобутку на сході України.

Короткі дані про початок вуглевидобутку і геологічну розвідку Кустарні шахти, копальні, копанки, «дудки», «колодязі» тощо – невід’ємна частина місцевого фольклору, що непрямим чином вказує на розробку в нас кам’яного вугілля з давніх-давен. Народні перекази, наприклад, вказують на розробку вугілля в районі Заячої балки (Малинівка) ще за часів Петра I. Звичайно, документального підтвердження ця інформація немає. У легендах і переказах відкриття кам’яного вугілля в наших місцях приписують:

- запорізьким козакам і чумакам: як ті, так й інші, більшу частину свого свідомого життя проводили далеко від дому, тобто ночували в степу і, згідно з легендами, були змушені зігріватися холодними ночами. Якимось таємничим чином загадкові «чорні камені», - фрагменти пласта вугілля, що виходить на поверхню, потрапляли в вогонь, і від них було багато жару. Яким чином наші герої залишалися непоміченими в степу, що буквально кишив татарами, вночі (яскравий вогонь) і вдень (чорна кіптява) – історія замовчує;

- селянам і поміщикам: під час «виходів» в поле виявлявся неприродно чорний ґрунт, який, до того ж, горів у вогні, знов таки даючи багато жару. Як правило, першовідкривачами в даних історіях служать селяни, які знаходять вугілля самі або завдяки диким тваринам (наприклад, завдяки лисиці, що говорила, в легенді про відкриття вугілля в районі Лисичанська) або гризунам (ховрашкам у багатьох переказах), а після – повідомляють (або не повідомляють) про свою знахідку поміщикам.

На жаль, до сих пір не виявлено жодного документа, що вказує на початок розробки вугілля саме в наших місцях запорізькими козаками, - ані до ліквідації Запорізької Січі, ані в перші роки після її скасування, коли козацький стан ще існував. Дані про існування хутора козака Ваула в районі сучасного Мирнограда (Димитрова), який знав секрет «гарячого каменю», автор даної версії не підтвердив ані документами, ані навіть записами розпитувань старожилів. Немає свідчень, що підтверджують «чумацьку» версію про початок розробки вугілля у нас. Проте гужову доставку вугілля, - на волах, в возах, якій довгий час не було альтернативи, в документах другої половини XIX століття називали «чумацькою». «Пласт вугілля g2 ... розроблявся колись давно, «коли вугілля ще на волах возили», невеликою шахтою Євецького... на північний схід від Зеленої», - в ХХ столітті писав О.О.Гапєєв.

Якщо ж вірити документам, про наявність вугілля на території вказаного вугленосного району було відомо ще у XVIII столітті. У 1791 році очільник Новоросійської губернії П.Зубов знаряджає в Донбас експедиції з метою вивчення запасів сировини для майбутнього розвитку промисловості. Ще тоді гірничий інженер І.Брігонцов, за розпорядженням Новоросійського генерал-губернатора, вивчав родовища кам'яного вугілля. У своєму рукописі «Руководство к познанию, разрабатыванию и употреблению каменного угля…» (Катеринослав, 1795), інженер вказав, що «... знаходиться кам'яне вугілля в Павлоградському повіті в селі Гродівці на річці Журавці, Святогорівці, Економічній і ще в іншому місці на річці Грузькій і Липовому байраці». Одночасно з І.Брігонцовим, гірничий інженер В.Піленко знаходить вугілля в долині річки Вовча біля Андріївки (Великоновосілківського району).

Починаючи з 1830 року, в Донбас направляються гірничі інженери і геологи з метою вивчення тутешніх родовищ вугілля та інших корисних копалин. У 1839 році А.А.Анісімов виявив кам'яновугільні відкладення в долині річки Казенний Торець, які простежувалися аж до гирла Грузької (територія Добропільщини). Розвідка родовищ вугілля в районі Курахівки також проводилася з 30-ті роки XIX століття; роботами керував штабс-капітан А.В.Гур’єв (відомий його відповідний звіт 1834 року). Тут уже розробляли кустарним способом вугільний пласт m2 потужністю 0,5-0,6 м. Проте, розвідувальні роботи перервалися на півтора десятиліття і поновилися лише в 1849 році. У 1838 році гірничий інженер П.С.Кульшин виявив родовище вугілля в долині річки Сухі Яли. До 50-х років XIX століття в Катеринославської губернії було відкрито 50 кам’яновугільних родовищ, в тому числі в долинах річок Казенний Торець, Вовча, Солона.

У 40-х – 50-х роках XIX століття в районі казенного села Селидівка відкрилися перші кустарні поміщицькі і селянські шахти. Однак, внаслідок відсутності на той час в Донбасі залізниці і попиту на мінеральне паливо в околицях, розробка родовища вугілля виявилася нерентабельною і більшість копалень незабаром закрили. Приблизно з цього ж часу розпочинається кустарна розробка вугілля в районі Гродівки. У 1852 році розпочалася кустарна розробка вугілля в районі Золотого Колодязя, у 1857 році – Завидового (нині – село Завидо-Кудашове Добропільського району). Починаючи з 60-х років XIX століття, знаходимо документальні підтвердження кустарного вуглевидобутку в районі села Новоекономічне. Впродовж 50-х – 60-х років XIX століття виникли кустарні копальні також в долині річки Вовча – у великій кількості від Сонцового до Галицинівки.