Бересте́йська у́нія (, ) — вчинений у Римі 25 грудня 1595 року та проголошений (ратифікований) у 1596 році на церковному соборі у м. Бересті акт з'єднання частини ієрархів та вірян Київської православної митрополії Вселенського патріархату з римо-католицькою церквою на умовах виходу з-під канонічної підлеглості Константинопольському патріархату, визнання зверхності папи Римського та прийняття католицького віровчення (догматики). При цьому новостворена Руська унійна церква, згодом названа греко-католицькою, зберігала візантійську обрядовість, літургійний календар, власні адміністративні структури, канонічний правопорядок та духовно-культурну спадщину. Проголошенням унії було засновано Білоруську та Українську греко-католицьку церкву. Унія також спричинила протистояння православних з унійцями в Києві та місію Феофана III в Україні.

Історія Ранні спроби на здійснення церковної Унії

Із самого моменту розколу в 1054 року ідея возз'єднання розглядалася як католицькою, так і православною церквою. В Україні спроби їх об'єднання почалися ще в XIII ст., а після Флорентійського собору, що відбувся 1439 року, цю ідею мало не було здійсненоСубтельний Орест. Україна: історія / Переклад з англійської Ю. Шевчука. — 3-е видання. — Київ: Либідь, 1993.. Між візантійською і латинською церквами першу унію укладено на соборі в Ліоні (1274), другу — на Флорентійському соборі (1439), проте ні одна, ані друга не довели до повної єдності християн.

Було кілька спроб об'єднання руської церкви з римською: на Першому Ліонському соборі (1245) брав участь архієпископ Петро Акерович, висланий правдоподібно київським князем Михайлом Всеволодовичем або королем Русі Данилом Галицьким, щоб одержати від Заходу через папу Інокентія IV допомогу проти татар. Внаслідок розмов Данила і Василька Романовичів з папським леґатом Плано де Карпіні дійшло до унії Данила з Римом (1253) і надання Данилові королівської корони. Ця унія протрималася недовго: король Данило не одержав допомоги проти монголо-татар і під тиском татар розірвав стосунки з Римом.

Починаючи із 1396 році говорили про можливість об'єднання православної та католицької церкви на нараді Яґайла з митрополитом Кипріяном Цамблаком; поділяючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне скликати для цього собор, про що сповістив патріарха. На тому справа й закінчилася. У 1418 році питання унії було порушене на Констанцькому Соборі, але знову в площині скликання собору з участю з обох сторін знавців канонічного права.

У 1439 році укладено унію на Флорентійському соборі. Єпископ Константинопольської православної церкви — Марк Ефеський — став противником унії і пізніше був канонізований у лику православних святих. Київський митрополит Ісидор брав участь в соборі та підписав унію від імені Київської митрополії. Після падіння Константинополя в 1453 році, унія де-факто перестала діяти. В 1470 році наступник митрополита Ісидора, київський митрополит Григорій II Болгаринович вийшов з унії і був прийнятий православним Патріархом Константинопольським Діонісієм I.

Греко-католики, проголосивши унію, визнали владу Папи Римського і прийняли основні догмати католицької церкви, проте зберегли грецький обряд та використання церковнослов'янської мови і юліанського календаря.

Передумови Берестейської унії Римська курія, яка здавна намагалася поширити свій вплив на східнослов'янські народи і діяльно підтримувала політику польських феодалів щодо України та Білорусі, дав почин унії. У підготовці унії чималу роль відігравали і єзуїти, яких у 60-х роках XVI століття для боротьби з протестантами покликали в Королівство Польське польські католицькі єпископи. Саму ідею унії підтримувала ще й верхівка українського духовенства та світських феодалів, що прагнули досягти однакового політичного становища з польськими магнатами.

Безпосередніми причинами до унії були: панування ідеї об'єднання християн після розколу в 1054 року на православну та католицьку у єдину церкву; на думку українських єпископів, мала б вирішити проблему полонізації та покатоличення православних, вони отримали б рівноправність у Речі Посполитій з католиками; тісніше зв'язати Україну й Білорусь з Польщею і нейтралізувати впливи Москви; невдоволення руських православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у церковні братства; бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства; намагання верхівки руського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті та титулувались «князі церкви» — і залежали тільки від папи та почасти від короля.

Підготовка і підписання Берестейської унії

Наприкінці 1589 року єпископ Львівський Гедеон Балабан перший порушив питання про унію. До нього приєдналися — Кирило Терлецький, єпископ Луцький та Острозький, Леонтій Пельчицький, єпископ Пинський і Туровський, Діонісій Збируйський, єпископ Холмський та Белзький. Наслідком таємної конференції в Белзі у 1590 році був лист до короля, в якому єпископи заявляли про свою згоду визнати владу папи. Справу тримали у великій таємниці, і навіть не всі єпископи знали про переговори з королем.

Число спільників серед єпископів зростало. У 1591 році на Перемиську кафедру по смерті єпископа король номінував шляхтича Михайла Копистенського, що мав жінку. Патріарх заборонив висвячувати його, але грамота спізнилася. Року 1593 на звільнену Володимирську кафедру висвячено сенатора та каштеляна Адама (Іпатія) Потія, який приєднався до прихильників унії.

Під час сейму в Кракові в лютому 1595 року велись перемовини між представниками церкви з королем і канцлером Яном Замойським, в червні 1595 року відбувся з'їзд єпископів у Бересті, 12 червня було прийнято документ про підготовку унії і направлення делегації в Рим. Під впливом Костянтина Острозького 1 липня 1595 року Михайло Копистенський, Гедеон Балабан відкликали свої підписи.Marian Rechowicz. Kopystyński (Kopysteński) Mateusz h. Leliwa / Polski Słownik Biograficzny: Wrocław — Warszawa — Kraków, 1968. — Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk. — Tom XIV/1, zeszyt 60.— S. 27

У 1595 році після видання королем універсалу, в якому сповіщалося про перехід православних єпископів до унії, єпископи Луцький Кирило Терлецький і Володимирський Іпатій (Потій) — головні діячі Берестейської унії — вирушили до Рима, приставили 33 статті Унії, скомпонованих на підставі умов Флорентійської Унії 23 грудня 1595 року в Римі. Святкове проголошення самої унії планувалося на жовтень 1596 року в Бересті.

6 жовтня 1596 року король Сигізмунд ІІІ Ваза і київський митрополит Михайло Рагоза за дорученням Папи Климентія VIII скликали в Бересті в церкві святого Миколая церковний собор для офіційного проголошення унії (8 жовтня 1596 року). Проунійний єпископат з допомогою цієї угоди хотів змінити церковну юрисдикцію та перейти в канонічну підлеглість Святому престолу в Римі. Противники унії наполягали, що єпископат не може самочинно пристати на неї без згоди східних патріархів і скликання Вселенського собору, а також без підтримки мирян, тим самим підтвердивши свою вірність православному віросповіданню й Константинопольському патріархату.Яроцький П. Л. Берестейська церковна унія 1596 // Велика українська енциклопедія. URL: http://vue.gov.ua/Берестейська церковна унія 1596 (дата звернення: 14.07.2019)

Під проводом Костянтина Острозького, протосинкела (патріарха) Никифора відбувся православний синод у Бересті. 9 жовтня 1596 року Никифор, як екзарх Константинопольського патріарха, з хрестом і Євангелією в руках проголосив декрет, яким позбавляв митрополита Михайла Рагозу та п'ятьох єпископів — Володимирського, Луцького, Полоцького, Холмського, Пинського — їхнього сану за самовільне піддання Папі. Цей декрет підписали духовні члени Собору і надіслали митрополитові Рагозі. Світська частина Собору звернулася до короля з проханням позбавити владик-уніатів церковних дібр, якими володіти могли тільки православні. Уніатський Собор публічно проголосив унію, а на владик Гедеона Балабана та Михаїла Копистенського і все духовенство Православного Собору, кинув клятьбу. Частина православного духовенства і пастви не визнали унію.

Львівський латинський архієпископ Ян Димітр Соліковський представляв РКЦ.Kotarski Edmund, Kumor Bolesław. Solikowski Jan Dymitr herbu Bończa (1539—1603) / Polski Słownik Biograficzny: Warszawa — Kraków, 2000.— t. XL/2, zeszyt 165.— S. 287—288 Проте собор одразу розколовся на два окремі собори — дизунітськийтермін, що використовувався на території Речі Посполитої на позначення православного духовенства і вірян, які не прийняли умови Берестейської унії («православний», антиунійний) і проунійний. Берестейська унія була підтверджена окремим універсалом польського короля Сигизмунда ІІІ 15 грудня 1596 року.

Висвячення православної ієрархії єрусалимським патріархом Феофаном ІІІ 16 жовтня 1620 року створило дві митрополії, унійну (греко-католицьку) і православну — і загострило боротьбу, кульмінаційним пунктом якої було вбивство архієпископа полоцького Йосафата Кунцевича.

На Закарпатті т.зв. Ужгородську Унію уклали в 1646 року спершу 63 священики, а в 1652 року прийняло її все західне Закарпаття. Перемиська єпархія прийняла Унію в 1692 році, Львівська — в 1700 році, Луцька — у 1702 році, Львівська ставропігія — лише в 1708 році. В 1716–1721 роках перейшла на Унію і Мармарощина.

Греко-католицьким єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною), греко-католицьке духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, греко-католицька шляхта одержала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а греко-католики-містяни зрівнялися у правах з католицькими. Додатково уряд Речі Посполитої вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої, бо православна віра на думку влади опинилася поза законом.

Текст Берестейської унії

Постанови унійного собору Київський уніатський митрополит Михайло Рогоза, вже на соборі видає грамоту про «скинення» архімандрита Никифора Тура з «уряду столиці архімандритів» та заборону в служінні, а наступного дня, 10 жовтня 1596 р., взагалі забороняє в служінні все духовенство, яке не прийняло унії. Незабаром, 15 грудня 1596 р., король Сигізмунд ІІІ видає Грамоту, в якій наказує православним приєднатися до унії та підтверджує рішення митрополита Михайла Рогози про усунення православних єпископів Михаїла Копистенського та Гедеона Балабана Описание документов архива Западнорусских униатских митрополитов. Т.1, СПб., 1897..

Укладені в Київській митрополії «Артикули, що належать до з’єднання з Римською церквою» (1595 p., червня  1/11)

Реакція Опір унії

Із самого початку частина православного духовенства відкинула унію. Паралельно до унійного проходив православний собор, що виступив різко проти унії. Цей собор хоча і був менш представницьким стосовно єпископату Київської митрополії, представників королівської влади та Риму, але на ньому теж було два архієреї, зокрема грецький єпископ Паїсій, та ряд архімандритів й ігуменів провідних монастирів, у тому числі — Києво-Печерський архімандрит Никифор Тур.

Ставлення православних киян до підготовки уніатського собору 1596 р. було вкрай негативним, жоден представник впливового духовенства та мирян не брав у ньому участі. Така реакція була зумовлена: впливом Львівського православного братства та Львівського єпископа Гедеона (Балабана); духовним авторитетом Києво-Печерського монастиря, разом з Константинополем та Афоном, які не визнали Унії; позицією князя Костянтина Острозького, який був Київським воєводою та щедро допомагав православним монастирям і братствам. За словами історика Івана Крип'якевича «боротьбу ведено словом і письмом, в церкві і поза церквою, часом приходило навіть до кривавих сутичок. Ця релігійна боротьба дуже шкодила українському народові, її використали поляки і ще більше нищили Україну».Іван Крип’якевич, Історія України, Київ 1992, с. 49