Печені́ги (самоназва «Bäčänäk» від ; , , , , , , ) — об'єднання тюркськихНемировський О. О. Печеніги // та інших племен, що вперше згадується у VIII столітті, востаннє етнонім «печеніги» згадується в угорських джерелах кінця XIV — початку XV століття; у візантійських джерелах як «пачинакіти», в арабських — народом «баджнак». Печенізька мова належала до тюркської групи мов у переважної частини населення печенізької держави, провідна верства печенігів користувалася перською мовою, визначну роль відігравали гуно-булгарські мовні елементи. Від кінця IX ст. до половини XI ст. очолювали кочову державу на теренах південної частини сучасної території України.
Печенізький слід прослідковується в етногенезі кримських татар та українців.
Історія Походження Батьківщина печенігів була поміж Аральським морем та середньою течією річки Сир-Дар'ї.стор. 2042—2043, том 6 , «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1996 р. ISBN 5-7707-6833-9
У VIII—IX століттях вони мешкали на північному сході Прикаспію, у межиріччі Волги та Яїка (нині річка Урал).
Першою письмовою згадкою, де печеніги згадуються під своїм етнонімом, є повідомлення уйгурського шпигуна VIII ст. н. е., яке відоме з тибетського перекладу. «На північ від них [від племені i-бйіл-кор] живе плем'я печенігів, вони мають п'ять тисяч вояків. Вони ведуть війни проти Гор [уйгурів]. На захід від них існує плем'я дру-гу [тюркське] Га-ла-йун-лог. Вони сильні та щасливі. Хороші дру-гу [тюркські] коні приходять від них. На північ від них, за ланцюгом безплідних піщаних дюн, живе народ, який називають Уд-гадаг-лег…».
Кочування У першій половині IX ст. розбиті огузами (торками) більшість печенігів переселилася у межиріччя річок Емба-Урал та Волга, ставши сусідами хозарів.
Постійно ворогували з Хозарським каганатом, який для протидії їм уклав союз із огузами (торками). У 890-х роках печеніги, зазнавши поразки від огузів і хозар та змушені знов тікати, прорвалися через хозарські терени і переселились до північно-причорноморських степів включно до гирла Дунаю. Витіснивши звідти інші племена на захід від Дніпра, зокрема напали на численніших угрів (мадяр), котрі кочували між Доном та Дніпром у 889 р. У 892 р. печеніги перейшли на Південне Правобережжя України та осіли на нинішніх українських землях між Доном на сході і Дунаєм на заході, продовжуючи набіги на хозарські володіння в басейні річки Дон, на річці Кубані та в Криму.
Печенігія
Панування печенігів у Північному Причорномор'ї було беззаперечним, тож увесь цей край у тогочасних візантійських джерелах отримав назву Печенігія. В середині X століття печеніги стали одним із найзначніших суб'єктів геополітики в усьому регіоні, бо, за свідченням візантійського імператора Константина VII Багрянородного, чинником безпеки Візантії були саме дружні стосунки з «пачинакітами», які тримали під постійною загрозою землі ворогів ромейської держави — болгар, угрів та русів.
Перша згадка про печенігів у «Повісті минулих літ» припадає на 915 рік. Князь. Літопис повідомляє, що Ігор Рюрикович уклав з печенігами договір, а в 944 року за їхньої участі відбувся похід на Візантію.. З того часу відносини київських князів зі степовиками були мирними. Кожну зиму руси збирали данину з підлеглих їм племен, а влітку везли зібране і накопичене на продаж — до Константинополя. Печеніги могли дати, або могли й не дати дозвіл на проходження русів з їхнім флотом через свої землі. Якщо дозволяли — отримували за це частину виручки від виторгу. Або здобичі — якщо руси отримували цю здобич в боях або ж під час грабіжницьких нападів. Жити за рахунок такої данини-відкупу печенігам було зручніше, аніж стягувати данину самим. Водночас і руси були зацікавлені у функціонуванні такої схеми, що приносила їм чималі доходи.
Лише після того, як князь Святослав ув'язнув у війнах на Балканах, і печеніги не отримали звичного відкупного, вони вирушили на Київ. Завершився конфлікт мирною угодою з воєводою Претичем і обміном «дарами». Проте Святослав і надалі відмовлявся платити данину і на зворотньому шляху, в сутичці біля порогів, загинув. Згодом літописець «розцвітив» його смерть позиченими в греків подробицями, перетворивши її на зрадницьке вбивство. Водночас частина супутників князя повернулася до Києва живими, а його син Ярополк не поспішав мститися за батька. Схема з даниною-відкупним продовжувала працювати і за Ярополка, і навіть на початку княжіння Володимира.
Коли ж Володимир зміцнив свою владу над навколишніми землями, охрестився і вочевидь втратив інтерес до схеми заробляння на торгівлі з Візантією даниною, яку збирав з підданих, князь наважився кинути виклик печенігам. Під 989 роком літопис повідомляє про будівництво валів і фортець-градів навколо Києва — по річках, через які переходили степовики: Сулі, Стугні, Десні, Трубежу, Остру, Сейму — зокрема Посульська лінія — на випадок нападу печенігів. Війна і справді спалахнула і, за повідомленням літописів, завершилася на користь Володимира. Загалом, за час його правління, відбулося щонайменше чотири напади на Русь:
Перший напад на Руську землю печеніги здійснили у 988 р.; другий напад печеніги скоїли в 992—993 р., коли перейшли річку Сулу і вступили в битву з дружиною Великого князя Київського Володимира Святославича, але були вщент розбиті. На честь цієї події було закладено ПереяславПовесть временных лет, изд. АН СССР. — М., 1950, Ч. І, — С. 85. (рос.)(ст.-слов.); третій — у 994 р. на Білгород; четвертий — у 996—997 р. на Васильків.
Для боротьби проти печенігів князь наймав їх одвічних ворогів тюрків-огузів, вербував тюрків на військових осадників. Печеніги брали участь у міжусобицях київських князів. В 1016—1019 роках вони, зокрема, підтримували князя Святополка Ярополчича та його союзника польського князя Болеслава I Хороброго (за іншою версією, вони виступали на боці князя Бориса Володимировича).
Залучати до себе на службу печенігів з часом стало політикою київських князів. Одними з перших були хани Метигай та Кучюг.
Занепад Печенігії
Проти печенігів застосували стратегію використання прикордонних укріплень (сторожові фортеці, Змієві вали). 1013 року печенізька орда Явдіїртим приєдналася у поході польського князя Болеслава I на Київ. Водночас між 1014 і 1017 роками печеніги в рамках союзу з Польщею здійснювали напади на ТрансильваніюLegendae S. Stephani regis maior et minor, atque legenda ab Hatrvico episcopo conscripta / ed. E. Bartoniek // SRH. II. P. 389. Зміцнення південних та південно-східних кордонів Русі після остаточного вигнання з Києва Святополка у 1019 р. та успішного походу Мстислава Володимировича на ясов та кагів у 1022 р. звузило можливості печенігів для руйнування сусідніх територій.
Останній похід печенігів на Київську Русь відбувся 1036 року, коли вони зазнали нищівної поразки під Києвом від війська Ярослава Мудрого. Небезпека минула для Русі від печенігів, після чого печеніги майже не згадуються в літописах, у середині XI століття печеніги остаточно перестали загрожувати Русі.
У X—XI століттях кілька печенізьких родів визнали владу київських князів, та несучи вартову службу осіли на руських землях Поросся, зокрема в басейні Росави, лівої притоки річки Рось.
Боротьба з Візантією
У період з 1025 по 1045 рік печеніги чотири рази здійснювали набіги на балканські провінції Візантії. 1027 року вони напали на північ феми Болгарія. Проти них було спрямовано загони фем Болгарія і Сірмія під командуванням Костянтина Діогена, якому вдалося витіснити кочівників за Дунай і укласти з ними перемир'я. У 1032 році печеніги знову розоряли Болгарію, а 1034 вони дійшли до ФессалонікМохов А. С. К вопросу о византийской военной организации в период войны с печенегами 1046—1053 гг. // Известия Уральского государственного университета. — Екатеринбург, 2005. — № 39, с. 16. Взимку 1035/1036 вони сплюндрували північні землі фем Болгарія та Македонія, а окремі загони досягли Фракії. Відправлена проти них візантійська армія зазнала тяжкої поразки.
Зазнавши поразки від русів під Києвом 1036 року, печеніги почали воювати з Візантією і протягом 40 років наганяли на неї жах. Візантійсько-печенізькі війни докладно описані дочкою візантійського імператора Олексія І Комніна — Анною.
У 1043 року печеніги під тиском огузів почали переселятися у бік візантійської кордону на ДунаїStephenson P. Byzantium's Balkan Frontier. — Cambridge University Press, 2000, p. 89.. Безпосереднім приводом війни, що почалася в 1046 році, стала підтримка Візантією ватажка одного з кланів Кегена проти хана Тіраха. Кеген прийняв хрещення та титул патрикія. Взимку 1047/1048 року орда Тіраха кригою перейшла Дунай і вдерлася на Балкани. Костянтин Аріантит, дука Адріанополя, Василь Монах, проноїт Болгарії, спільно з ханом Кегеном, виступили на зустріч. У зв'язку з епідемією серед в орді Тіраха візантійцям вдалося здобути легку перемогу. 140 знатних бранців на чолі з Тірахом було привезено до Константинополя, де охрещено. Влітку 1048 15 тис. печенігів відправили в Іверійського катепанату для війни з сельджуками, проте при переправі через Босфор вони збунтувалися і зуміли прорватися в області, населені своїми одноплемінниками. Восени того ж року вони почали набігати на МакедоніюМохов, 2005, с. 17-19. Навесні 1049 року проти печенігів виступила регулярна армія під командуванням доместика схол Заходу Костянтина Аріантита. У битві біля фортеці Ямбол візанітйці зазнали поразкиМохов, 2005, с. 20. Влітку того ж року візантійців знову було переможено у битві під Діакеєю. Візантійці відступили до Адріанополя, а згодом до столиці. Потім було сформовано нову армію, яка 8 червня 1050 року зазнала поразки під Адріанополем внаслідок неузгоджених дій командирівМохов, 2005, с. 21. Залишки армії отаборилися в Адріанополі та дочекалися там прибуття підкріплень — тагми схол під командуванням протоспафарія Микити Глави. Не зумівши взяти місто, печеніги відступили північ. Внаслідок цих поразок було знищено половину регулярної армії, значні втрати зазнав командний склад візантійської армії, а печеніги встановили контроль над північною частиною МакедоніїМохов, 2005, с. 22-23.
Тиск печенізьких орд був таким, що у 1051 р. візантійський імператор міг бачити передові загони печенігів зі стін Константинополя. Але у 1051—1052 роках візантійська армія на чолі із Никифором Бриєннієм завдала декількох поразок печенізьким загонам, що діяли в фемі Македонія. 1053 року імператор Костянтин IX вирішив остаточно розгромити печенігів і відправив армію до Болгарії. Проте чергова поразка у Преслави змусила імперський уряд розпочати перемовини. Згідно з укладеним договором, печеніги зберегли захоплені області в східній Болгарії і на південному березі Дунаю, зобов'язавшись не нападати на Македонію протягом 30 роківМохов, 2005, с. 24-25.
Для координації оборони Костянтином IX була організована фема Парістріон. У 1059 році угорська армія під командуванням короля Андраша I вдерлася у межі феми Болгарія. Скориставшись цією можливістю, печеніги порушили мир і розпочали напади. Імператор Ісаак I Комнін швидко уклав з угорцями мир і вирішив після цього покарати кочівників. Втім печеніги ухилялися від зіткнень, і ця кампанія обмежилася дрібними сутичкамиDiaconu P. Les Petchenegues au bas-Danube. — Bucarest, 1970. — Т. 27, p. 76. За Костянтина X Дуки імперія прийняла щодо печенігів стратегію умиротворення, визнавши, що військового вирішення цього питання немає. Через міста Диногетія, Новіодунум і Переяславець поширювався цивілізуючий вплив. Умовою поселення в імперії було прийняття християнства, у зв'язку з чим відбувалися масові хрещення. В результаті було відновлено стабільність, що існувала на початку XI століттяStephenson, 2000, pp. 96-98.