Іва́н Миха́йлович Дзю́ба (26 липня 1931, с. Миколаївка, Ольгинський район, нині Волноваський район, Донецька область, Українська РСР, СРСР — 22 лютого 2022, Київ, Україна) — український літературознавець, літературний критик, громадський діяч, активний учасник руху за незалежність України, дисидент.

У молодості був одним із активних учасників київського Клубу творчої молоді. На прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» організував акцію протесту проти арештів української творчої молоді. Видав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якому з комуністичних позицій критикував політику русифікації. За свою громадську діяльність зазнав репресій: кілька разів його звільняли з роботи, під час репресій 1972 року він потрапив за ґрати. У кінці 1980-х років став одним із засновників політичної партії Народний рух України. Другий Міністр культури України (1992—1994).

Герой України (2001), кавалер ордену Свободи (2009), кавалер ордена Ярослава Мудрого V ступеня (2022), лавреат Державної Премії ім. Тараса Шевченка (1991) та премії ім. О. Білецького у галузі літературно-художньої критики (1987), академік НАН України, голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999—2001), керівник відділу загальних енциклопедичних досліджень Інституту енциклопедичних досліджень НАН України, член Ради конкурентоспроможності України. Співголова Головної редакційної колегії «Енциклопедії сучасної України». Радник Президії Національної академії наук УкраїниДзюба Іван Михайлович // Сайт НАН України. Головний редактор журналу «Сучасність» (у 1990-х роках), редактор відділу перекладної літератури видавництва «Дніпро» (у 1969—1972 роках), член редколегій наукових часописів «Київська старовина», «Слово і час», «ЄвроАтлантика» тощо.

Життєпис Народився в селі Миколаївка Ольгинського району Сталінської області в родині селян Михайла Івановича Дзюби (1909—1943) та Ольги Никифорівни Дзюби (до шлюбу Гнітько; 1912—1981). Батько загинув на фронті.

1932 року родина, рятуючись від Голодомору, переїхала в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, потім — в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ), де Іван Дзюба закінчив середню школу № 1.

Вища освіта Закінчив російську філологію в Донецькому педагогічному інститутіСергій Грабовський. Хто ви, академіку Дзюбо //Український тиждень. Вчився гарно, отримував Сталінську стипендію, був на видноті. Але що більше відкривав для себе нового, то більше замислювався над тим, у якому світі він живе. «Я не скажу, що я тоді був якимось українським націоналістом. Просто я розумів, що українська нація не гірша за інші. І українська мова не гірша за інші. А я весь час, на кожному кроці, відчував оцю зневагу до всього українського. І ще один був фактор: я весь час був на боці слабшого. Я не лише за українців заступався, я заступався і за кримських татар, і за своїх друзів-євреїв. Мною рухало відчуття справедливості. І саме воно підштовхнуло мене до того, що я почав для себе відкривати Україну», — зізнавався Іван Михайлович у 2013 році в інтерв'ю Дмитру Гордону.

Згодом закінчив аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. У Києві Іван Дзюба став одним із активних учасників Клубу творчої молоді, зблизившись із Іваном Світличним, Аллою Горською, Василем Симоненком, Ліною Костенко, Іваном Драчем, Лесем Танюком, Євгеном Сверстюком та іншими молодими й натхненними «шістдесятниками». КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких — вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам'яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. Іван Дзюба — серед організаторів цих акцій.

З 1956 року працював у видавництві «Дніпро». 1958 року перейшов працювати до часопису «Вітчизна», звідки 1962 року звільнений з посади завідувача відділу критики часопису «за ідеологічні помилки», а 1965 року — з роботи у видавництві «Молодь».

31 липня 1963 року взяв участь (разом із Тетяною Цимбал, Михайлиною Коцюбинською, Іваном Драчем, Станіславом Тельнюком, Миколою Вінграновським, Ю. Назаренком, Іриною Жиленко) в несанкціонованому творчому вечорі в Першотравневому парку Києва, присвяченому 50-річчю з дня смерті Лесі Українки.

Дисидентська діяльність У вересні 1965 року на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) з букетом квітів піднявся на сцену кінотеатру «Україна», щоб привітати знімальну групу Сергія Параджанова. Вручивши квіти художниці по костюмах Лідії Байковій, він підійшов до мікрофона і сказав: «У нас велике свято. Але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді». У залі увімкнули сирену, щоб заглушити слова промовця, але він і далі називав імена заарештованих у серпні дисидентів: Іван Світличний, Святослав Караванський, Михайло та Богдан Горині, Іван Гель. Присутній у залі В'ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів — встаньте!». За спогадами Романа Корогодського, на весь переповнений зал підвелося людей 50–60.

Про підготовку цієї акції знали тільки троє людей: Михайлина Коцюбинська, Юрій Бадзьо та сам Іван Дзюба. Однак «органи» запідозрили існування підпільної антирадянської організації. Почалися репресії: Василя Стуса, який підтримав протест, відрахували з аспірантури, Михайлину Коцюбинську, Юрія Бадзьо та його дружину Світлану Кириченко звільнили з роботи, В'ячеслав Чорновіл через два роки, після виходу в самвидаві його статті «Лихо з розуму (Портрети двадцяти „злочинців“)», опиняється за ґратами. Не минулася без наслідків ця акція і для Сергія Параджанова: уже за кілька тижнів була згорнута робота над фільмом «Київські фрески» і більше жодного фільму рівня «Тіні забутих предків» йому не дали зняти.

Втратив роботу й Іван Дзюба — його звільняють з посади консультанта літературного відділу видавництва «Молодь» (два роки перед тим його так само «за ідеологічні помилки» звільнили з відділу критики журналу «Вітчизна»). Протягом трьох років після виступу в кінотеатрі «Україна» він буде змушений працювати коректором в «Українському біологічному журналі», що було свого роду примусовою ізоляцією від літератури й літературознавства, і лише в 1969 році отримує посаду редактора видавництва «Дніпро», яку займає до свого арешту в 1972 році.

1965 року написав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (перше видання — Лондон, 1968; журнал «Вітчизна», 1990, № 5—7) — про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. В ній автор спирається на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання і доводячи, що «ідея асиміляції націй, ідея про майбутнє безнаціональне суспільство — це не ідея наукового комунізму, а того „комунізму“, який Маркс і Енгельс називали казармовим». Автор власноруч надіслав її до найвищих керівних органів УРСР у сподіванні, що влада врахує перегини в національній політиці й «виправиться». Дзюба власноруч відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського.

Ця праця спочатку викликала шок в партійного керівництва. З одного боку, трактат був однозначно «антирадянський». З іншого — він спирався на радянські постулати, які важко було заперечити. Та й сам автор не крився, а запрошував опонентів до відкритого діалогу. І з ним спочатку пробували вести діалог, запрошуючи на «співбесіди» й намагаючись переконати в хибності його думки. Але логіка аргументів Івана Дзюби була настільки беззаперечною, що всі ці спроби від початку були приреченими.

І тоді влада пішла перевіреним шляхом: скликала спеціальну комісію, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка на той час уже вийшла за кордоном і активно поширювалася в самвидаві, ідейно шкідливим твором.

Арешт У 1970-х роках зазнав гонінь за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Зокрема, 1972 року був виключений зі Спілки письменників України. 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримали, а згодом — арештували.

У рамках погрому української інтелігенції 1972 року, влада знову повернулася до його публіцистичної праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». За офіційною інформацією, ЦК КПУ постановою від 7 лютого 1972 року доручив комісії в складі А. Д. Скаби (голова), В. Ю. Євдокименка, Ю. О. Збанацького, В. П. Козаченка, Л. П. Нагорної, П. О. Недбайла, В. А. Чирка, М. З. Шамоти та П. Й. Ящука розглянути листа Івана Дзюби, адресованого першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту та голові Ради Міністрів УРСР Володимирові Щербицькому, та додану до листа працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

15 лютого 1972 року комісія, «проаналізувавши згаданий лист та матеріал І. Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік» комісія «прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР». Василь Стус називав рецензію цієї комісії «з відверто поліційними, кровожерними заявами», а про самих рецензентів Дзюби писав що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді.»

У в'язниці Дзюба довів фальсифікацію «Програми укомуністів» й добився визнання того, що це не його робота. Але рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. До всього далася взнаки відкрита форма туберкульозу, якою він перехворів у 19 років. 1973 року Київський обласний суд засудив його до 5 років ув'язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Згодом звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після «помилування» його не оголосили «тунеядцем» завдяки авіаконструкторові Олегу Антонову, який знайшов йому роботу коректора в багатотиражці Київського авіазаводу.

Політична діяльність Восени 1989 року став одним із засновників «Народного Руху України», президентом Республіканської асоціації україністів. З 1991 — головний редактор журналу «Сучасність», згодом — голова редакційної ради.

Із 17 листопада 1992 року по 19 серпня 1994 року — міністр культури України. Їздив на роботу в громадському транспорті, соромлячись користуватися службовим авто.

У 1999—2005 роках Дзюба очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Один із засновників ініціативної групи «Першого грудня», її учасник у 2011—2019 роках.

Із 2001 року — почесний доктор НаУКМАДзюба І. Україна перед Сфінксом майбутнього : лекція прочитана 15 жовтня 2001 року в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». — Київ: КМ Academia, 2001. — 34 с..

Член Українського ПЕН.

Подальше життя За останні тридцять років Іван Дзюба написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам, від Ліни Костенко до Олега Лишеги та Сергія Жадана. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації.

У 1999 році він став співзасновником загальноукраїнського конкурсу «Українська мова — мова єднання».

Помер 22 лютого 2022 року у віці 90 років у Києві. Був похований 24 лютого на Байковому кладовищі (ділянка № 47а). За словами літературознавця та політика Миколи Жулинського, Іван Дзюба останніми роками мав проблеми зі здоров'ям, та все одно продовжував працювати і стежити за літературним процесом і суспільно-політичним життям.

Погляди

У липні 2018 року підтримав відкритий лист українських діячів культури до ув'язненого в Росії українського режисера Олега Сенцова.

Проблеми зі здоров'ям