В'єтна́мська війна́ (, ) (1959—1975) — війна між комуністичним Північним В'єтнамом (який підтримували СРСР та КНР) і Південним В'єтнамом (який підтримувався США, Австралією, Новою Зеландією, Південною Кореєю та ін.)«Vietnam War». Encyclopedia Britannica. http://www.britannica.com/EBchecked/topic/628478/Vietnam-War . Retrieved 5 March 2008. «Meanwhile, the United States, its military demoralized and its civilian electorate deeply divided, began a process of coming to terms with defeat in its longest and most controversial war». Цю війну також називають Другою індокитайською війною, маючи на увазі Першу індокитайську війну (1946—1954) за участі Франції.
Передумови
Історичні причини конфлікту (1858—1940) Із 1858 Французька імперія розпочала поступове завоювання Південно-Східної Азії. До 1888, попри запеклий збройний опір місцевих правителів, території сучасних Камбоджі й В'єтнаму були приєднані до колоніальної імперії Франції як єдина колонія — Французький Індокитай. Пізніше до її складу включили Лаос.
Після закінчення Першої світової війни в країні почалося зростання національної самосвідомості, почали розвиватися підпільні рухи, що виступали за незалежність В'єтнаму, відбулося кілька збройних повстань.
Друга світова війна (1939—1945) Під час Другої світової війни у травні-червні 1940 французька армія зазнала нищівної поразки від німецького Вермахту, Франція була розгромлена. Для французької колонії це означало, що вона перебуває під контролем маріонеткового уряду Віші, союзного країнам антикомінтернівської коаліції. Своєю чергою, це призвело до фактичної здачі колонії японським військам, які окупували її у вересні 1940.
Французька адміністрація домовилася з Японією про те, що японці отримають доступ до стратегічних ресурсів В'єтнаму при збереженні колоніального адміністративного апарату Франції. Де-юре режим Віші продовжував правити колонією, де-факто уся влада в Індокитаї належала японським окупаційним військамNeale, Jonathan The American War, page 17, ISBN 1-898876-67-3.
Окупувавши Індокитай, Японія спочатку обережно, прагнучи уникати конфліктів із французькою адміністрацією, а з 1942 року — відверто й агресивно — розгорнула пропаганду паназійських ідей серед місцевого населення, залучаючи на свій бік різні націоналістичні групи й організації, які розраховували за допомогою Японії домогтися успіхів в антиколоніальній боротьбі за незалежність В'єтнаму. На цій соціальній базі за допомогою японців були створені Націонал-соціалістська партія Великого В'єта, Партія народного правління Великого В'єта тощо. У 1942—1943 роках при активній підтримці Японії активізували свою діяльність політико-релігійні рухи «Као Дай» і «Хоа Хао». Окупаційне командування проводило лінію на об'єднання всіх прояпонськи налаштованих угруповань і окремих правлячих діячів В'єтнаму (Чан Чонг Кім, Нго Дінь З'єм і ін.) з метою здійснення антифранцузького перевороту й створення свого маріонеткового уряду.
Водночас на території Китаю була створена Ліга боротьби за незалежність В'єтнаму (В'єтміньВ'єтмінь — повна назва В'єтнам док-лап дог-мінь ()) — військово-політична організація, що об'єднала спочатку усіх противників французької колоніальної адміністрації. Надалі основну роль у ній грали прихильники комуністичних поглядів, очолювані Хо Ші Міном, який здійснював політичне керівництво, а воєнним лідером та головнокомандувачем партизанських сил націоналістів став Во Нгуєн Зіап.
З висадкою союзних військ у Франції та відступом німецьких військ з території метрополії правляча вішістська верхівка почала вести таємні переговори із представниками Французького спротиву про умови післявоєнного миру. Побоюючись такого розвитку подій, 9 березня 1945 японська армія силою зброї встановила повний контроль над французькими володіннями (це було також пов'язане з різким погіршенням для Японії стратегічної обстановки на Тихоокеанському театрі воєнних дій після поразки в битві у Філіппінському морі), проголосивши про створення маріонеткового уряду — В'єтнамської імперії під правлінням імператора Бао Дай.
Жорстока експлуатація японцями місцевого населення, поганий врожай протягом 1944—1945 у північній частині В'єтнаму, який погіршувався поганими погодними умовами, призвели до великого голоду. При загальній чисельності населення 10 мільйонів близько 1 мільйона осіб померло від голодуNeale, Jonathan The American War, page 18-19, ISBN 1-898876-67-3. Використовуючи ситуацію, що склалася, і неспроможність французької влади вирішити проблеми із продовольством, В'єтмінь у березні 1945 закликав місцеве населення до збройного повстання й захоплення колоніальних складських приміщень із рисом. Від 75 до 100 складів були розгромлені в'єтнамцями. Цей бунт проти голоду й правлячих сил, частково винних у його наслідках, надалі послужив зростанню популярності В'єтміня серед простих людей, багато в'єтнамців приєдналося до цього руху.
У серпні 1945 Японія капітулювала. В'єтмінь скористався тимчасовим безвладдям, щоб за допомогою вже сформованих озброєних загонів на чолі з Во Нгуєн Зіапом захопити Ханой й інші ключові міста країни. Поступово В'єтміню вдалося встановити повний контроль над більшою частиною району тропічних джунглів у Північному В'єтнамі.
2 вересня 1945 року в Ханої у присутності півмільйонної юрби політичний лідер В'єтміня Хо Ші Мін проголосив створення незалежної Демократичної Республіки В'єтнам (ДРВ)Neale, Jonathan The American War, page 20, ISBN 1-898876-67-3. Свою промову він розпочав, перефразовуючи Декларацію Незалежності Сполучених Штатів: Усі люди народжені вільними. Кожного з нас Творець наділив непорушними правами: правом на життя, правом свободи та правом на щастя.
Після проголошення незалежності Франція, за суттєвої підтримки з боку Великої Британії, негайно розпочала відновлювати свою колоніальну присутність в цьому регіоні. Результатом стало виникнення конфлікту, найзатяжнішого з усіх, що виникли після Другої світової війни.
Перша індокитайська війна (1945—1954) Однак, головні переможці у Другій світовій війні (Велика Британія, США та СРСР) мали попередню домовленість про те, що усі колоніальні володіння Франції залишаються за нею. У зв'язку з тим, що після завершення війни французи не мали ані кораблів, ані зброї та солдатів для перекидання їх до В'єтнаму, було вирішено, що південну частину країни тимчасово окупуватимуть британські війська, у той час як північну частину займуть війська китайського Гоміньдану. Після висадки своїх військ британці озброїли не лише французьких військових, які були інтерновані на території В'єтнаму, а й японські частини, котрі перебували після завершення бойових дій у країні.
Спочатку Хо Ші Мін намагався мирним шляхом досягти домовленостей із французькою владою стосовно майбутнього її колонії. Під час виборів у січні 1946 В'єтмінь одержав рішучу перемогу у центральних та північних регіонах країни. Потім йшли довгі переговори, які обидві сторони (і В'єтмінь, і Франція) використовували головним чином для нарощування своїх військових сил.
6 березня 1946 Франція визнала незалежність Республіки В'єтнам як вільної країни в складі Індокитайської Федерації та Французького Союзу.Р.Эрнест Дюпюи, Тревор Н. Дюпюи Всемирная история войн Т.4, стр. 624—626, Полигон, АСТ 1998 ISBN 5-89173-020-0
Але вже через кілька днів французи захопили Ханой і до листопада того ж року вигнали представників В'єтміня з усіх державних структур. Попри досягнуті домовленості про механізм надання ДРВ незалежності, у грудні 1946 року Франція розпочала колоніальну війну у В'єтнамі. У свою чергу, В'єтмінь оголосив про початок широкомасштабної партизанської війни проти французьких колонізаторів та їх прибічників — розпочалася Перша індокитайська війна.
У січні — лютому 1947 після декількох тижнів блокади французькі частини звільнили оточений гарнізон та відтіснили партизан В'єтміня від стародавньої столиці країни міста Хюе. Але після перших успіхів бойові дії зайшли у безвихідь.
Керівництво руху опору через слабість своїх сил у цей період (озброєнні загони самооборони, партизани та підрозділи В'єтнамської народної армії — ВНА — налічували близько 10 000 осіб проти 90-тисячного французького експедиційного корпусу) взяло курс на ведення затяжної партизанської війни. Це дозволило окупаційним військам до осені 1947 захопити усі великі міста Демократичної Республіки В'єтнам.
Поступово війна розповсюдилася на решту колоніальних володінь Франції в Індокитаї: Лаос та Камбоджу, де комуністи при підтримці радянських та китайських фахівців допомогли організувати за зразком В'єтміня Патет Лао та Кхмер Серай відповідно.
Після 1949 року, коли китайські комуністи захопили владу під час Громадянської війни в Китаї, В'єтмінь отримав суттєву підтримку з їх боку, особливо постачанням зброї та боєприпасів, з якими він мав великі труднощі.
У січні 1950, комуністичні країни офіційно визнали Демократичну Республіку В'єтнам під владою В'єтміня. У свою чергу, протилежна сторона визнала антикомуністичну владу Південного В'єтнаму зі столицею в Сайгоні на чолі за колишнім імператором Бао Дай наступного місяця. Початок Корейської війни в червні 1950 упевнив багатьох політиків Заходу, що війна в Індокитаї — це один з напрямків комуністичної експансії у Східній та Південно-Східній Азії, керованої Кремлем.
Війська В'єтміня проходили посилену військову підготовку в Південному Китаї. З 1950 року, отримавши значну військову підтримку від Китайської Народної Республіки, сили В'єтміня почали проводити контрнаступи. З липня 1950 китайські військові радники почали таємно прибувати у В'єтнам для надання допомоги у розгортанні широкомасштабної партизанської війни у колишній колонії та поступовому перетворенні неорганізованих місцевих загонів у регулярні збройні сили.
Добре навчені та озброєні партизанські загони В'єтміня, діючи або з території Китаю, або з непрохідних тропічних джунглів, які вкривають плоскогір'я на півночі В'єтнаму, розпочали великий наступ проти французьких оборонних постів у Північному Тонкині, які прикривали кордони з Китаєм. З іншого боку, американська допомога Франції збільшувалася зі зростанням інтенсивності партизанської війни.
9 жовтня 1950 року навколо Лангшона під Каобангом французькі військові зазнали першої серйозної поразки від нерегулярних загонів повстанців. Одночасно на фоні посилення активності комуністичних сил Патет Лао в Лаосі, примусили Францію 21 жовтня залишити свої позиції на більшій частині Північного В'єтнаму та відвести війська за межі укріпленого району на півночі країни, заснованого по периметру дельти річки Ка.
У вересні США розгорнули Групу військових радників та помічників (), за допомогою якої намагалися створити збройні сили Південного В'єтнаму, які були б здатні протистояти комуністичній експансії. До 1954 Сполучені Штати надали допомогу Франції на загальну суму 1 млрд. доларів; за рахунок цього було покрито майже 80 % військових видатків Франції у веденні війни. Крім іншого, американці забезпечили поставку французьким колоніальним військам 300 000 одиниць стрілецької зброїZinn, A People's History of the United States, p. 471..
У цей час проводилися навіть переговори між французьким та американським командуванням про можливість застосування у боротьбі з в'єтнамськими партизанами тактичних ядерних боєприпасів. Одним з планів, під назвою операція «Гриф» (), передбачалося застосування 60 американських бомбардувальників В-29 при підтримці 150 винищувачів 7-го флоту США з метою масованого бомбардування виявлених позицій базування загонів Во Нгуєн Зіап, командувача В'єтміняDien Bien Phu , Air Force Magazine 87:8, August 2004. Планом передбачалося викидання літаками 3-х ядерних тактичних бомб на їх позиціїVietnam The Ten Thousand Day War, Thames 1981, Michael Maclear, page 57. Голова Об'єднаного комітету начальників штабів США адмірал Артур Редфорд усіляко підтримував цей план. Військові кораблі американців увійшли у Тонкінську затоку й палубна авіація розпочала розвідувальні польоти за часів переговорів.