Згідно із традицією, історія християнської церкви ведеться від Ісуса Христа та апостолів. Апостоли призначили наступників, відомих як єпископи, а вони, у свою чергу, призначали інших єпископів під час процесу, відомому як Апостольська спадкоємність. З часом було створено п’ять патріархатів для організації християнського світу, і чотири з цих древніх патріархатів залишаються до сьогодні. Сьогоднішній вигляд візантійське ( а з 14-15 століття як православне) християнство набуло в пізній античності (в період з 3 по 8 століття), коли проводились Вселенські собори, вирішувались доктринальні суперечки, отці Церкви жили і писали, а візантійські практики богослужіння закріпились у їх постійної форми (включаючи літургії та основні свята Церкви).
У ранньому середньовіччі візантійські місіонери поширювали християнство на північ, до болгар, сербів, русів-українців та інших. Тим часом між чотирма Східними Патріархатами та Латинською церквою відбувся поступовий процес відчуження, який завершився Великим розколом у XI столітті, коли Візантійська та Латинська Церква (згодом названа Католицькою церквою) відокремилися одне від одного. У пізньому середньовіччі падіння Константинополя підвело значну частину візантійських християн світу під османською владою Туреччини. В ті часи візантійський обряд присвоїла собі московщина і називати себе православіє і поширювати це на Русі-Україні та Московії, а також в межах Османської імперії серед християнських народів. Османська імперія занепала в XIX столітті, а народи відновили свою незалежність, тому організували низку нових автокефальних православних( візантійських) церков у Південно-Східній Європі
Православними патріархатами з найбільшою кількістю вірних у наш час є російська, українська та румунська православні церкви. Найдавнішою із православних громад, що існують сьогодні, є церкви Константинополя, Александрії, Антіохії й Єрусалиму.
Давня історія
Біблійна історія
Віра в існування єдиного Бога, Творця Світу, єдиної загальної Істини (Права, Правди, Закону) притаманна людям зі стародавніх часів. Ідеї про сприйняття істини як одного з проявів сущого, а сущого як Особу, Бога, Творця світу, Всевишнього і Вседержителя вперше задокументовано на Близькому Сході перед початком нашої ери, ери від Різдва Христового.
Серед прихильників різних напрямків єдинобожжя (християнство, іслам, юдаїзм та ін.) поширена також думка про те, що віра в Бога була відома вже першим людям (Адаму і Єві) і всі люди її мають на неусвідомленому рівні, тобто поява віри збігається з появою людства.
В текстах Святого Писання є вказівки на те, що віра в єдиного Бога існувала вже в часи появи праотця Авраама, тобто ще до появи єврейського народу — першої відомої всім спільноти віруючих-монотеїстів, «народу священиків».
Це було важливою подією в історії людства, оскільки лише з цього часу можна говорити про явне, систематичне і невпинне передання основ віровчення з покоління у покоління, від одних людей до інших, на той час в усному вигляді, пізніше в письмовому
В подальшому, з виникненням і поширенням у світі писемності частина св. Переказів була записана у вигляді св. Писання (Тора, Біблія, Коран, Талмуд).
Діяльність Ісуса Христа
Найважливішою та ключовою подією в історії єдинобожжя і особливо християнства стало народження Ісуса Христа. Ця подія стала початком розколу віруючих на три основні напрямки — віруючих в те, що це сам Бог з'явився людям, щоб їх спасти і показати їм праведний спосіб життя (переважно сучасні християни, особливо православні), віруючих в те, що Ісус був визначною людиною, вчителем людства і посланцем Божим (переважно сучасні мусульмани, також деякі християни і юдеї), а також віруючих в те, що він був святотатцем, який виступав проти стародавньої батьківської віри (переважно юдеї).
Таким чином стародавнє віровчення першої спільноти віруючих в єдиного Бога стало основою одного з найважливіших віровчень за всю історію людства— християнства, яке було засноване Ісусом Христом і його учнями і поступово поширилось по всій земній кулі. Поширенню цієї назви віровчення в Київській Русі і інших слов'янських країнах сприяло також те, що її тлумачення є багатогранним, зокрема як «правильний погляд» (відповідник грецького «ортодоксія»).
Раннє християнство
Свята Земля, де жив і проповідував Ісус Христос входила до складу найбільшої держави того часу — Римської імперії. Вона була тісно пов'язана з Східним Середземномор'ям, де великий вплив мали грецький народ, грецька мова і культура. Тому не дивно, що досить швидко одними з перших послідовників православ'я після тогочасних євреїв стали греки. На це вказує те, що частина книг християнського Св. Писання, однієї з основ православного віровчення, були початково написані грецькою мовою. Завдяки ним нове віровчення досить швидко поширилося в усі кінці Римської імперії і здобуло численних прихильників. З часом всі книги Св. Писання були перекладені грецькою мовою за участю 70-ти єврейських мудреців, які підтвердили достовірність перекладу.
З часом прихильниками православного віровчення стали представники практично усіх народів Римської імперії. Святе Писання було перекладено такими мовами як латинська, вірменська тощо.
Поступово православне віровчення поширювалось і за межами Римської імперії. Місіонери і проповідники, які несли це віровчення направилися в усі кінці тогочасного світу. Частина з них з'явилась серед народів Західної і Східної Європи, частина — в Єгипті і Африці, а частина спрямували свій шлях у країни Близького і Далекого Сходу, у степи Причорномор'я, Середньої Азії, Індію тощо.
Середні віки
Православ'я в Візантійській імперії
З точки зору історії православ'я, народження Ісуса Христа знаменує нову епоху в історії людства, оскільки саме Спаситель показав людству нове, незвичне для багатьох тодішніх єдинобожників бачення Бога, його життя і діяльність стали основою для розширення вже існуючих і появи нових, християнських і православних, св. Переказу і св. Письма, а також зародження у рамках вже існуючої спільноти віруючих в єдиного Бога нової спільноти віруючих — християнської Церкви.
Епоха Вселенських Соборів
325 — Нікейський собор. Засуджено аріанство. Встановлено дату святкування Пасхи.
381 — Константинопольский собор. Створено Константинопольський патріархат та систему пентархії — 5 православних кафоличних патріархатів: Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія, Єрусалим. Визначення поняття святої Трійці.
431 — Ефеський собор. Він проголосив визнання Пресвятої Діви Марії Богородицею та засудив Несторія, який це рішення не визнав.
На IV(Халкідонському) Вселенському Собору 451 р. було засуджено монофізитство та введено правило двоперсне хресне знамення.
527—565 рр. — правління імператора Юстиніана. Найбільший розквіт Візантійської імперії.
553 р. — Другий Константинопольський собор. Осуджено єресь несторіанства.
636 р. — битва при Ярмуці. Поразка Візантії від військ арабського халіфату. Втрата Сирії та початок ісламських завоювань азійських провінцій.
Створення чернецтва В візантійському Єгипті силами Антонія Великого було засновано християнське чернецтво. 305 року він заснував монастир у Фаюмі.
Боротьба навколо поклоніння іконам
У 730 році імператор Лев III Ісавр заборонив шанування ікон.
Однак пізніше, в 787 році, за підтримки імператриці Ірини, вдови Льва IV Хазара, Сьомий Вселенський собор все ж затвердив догмат іконопочитання і скасував рішення собору 754 року.
Нарешті в період регентства імператриці Феодори патріарх-іконоборець Іоанн VII був повалений. При зміні його на нового патріарха Мефодія в 843 році відбувся новий собор, який затвердив і схвалив всі визначення VII Вселенського собору і знову піддав іконоборців відлучення. Тоді ж було встановлено і вперше здійснений (11 березня 843 року) чин проголошення вічної пам'яті ревнителям православ'я («Торжество Православ'я»).
Велика схизма 1054
У 11 столітті стався Великий Розкол (Схизма) між Римом і Константинополем, що призвів до розділення Церкви Заходу, тобто Римо-Католицької Церкви, та усіх Церков Сходу. З точки зору Православ'я це було відділення помісної Римської Церкви (з юрисдикцією над Західною і Центральною Європою) від Вселенського Православ'я. Існували доктринальні розбіжності, наприклад питання про філіокве та примат Папи Римського, що спричинили розкол, але більшою мірою загострили його культурні та лінгвістичні відмінності між латинською і грецькою традиціями. Через останнє, Східна і Західна частини Церкви часто перебували у конфлікті і до розколу, особливо під час періоду іконоборства та схизми Фотія.
Остаточний розрив зазвичай відносять до 1204 року, коли Четвертий хрестовий похід завоював і сплюндрував Константинополь. Грабунок хрестоносцями Собору Святої Софії та встановлення Латинської імперії задля витіснення православної Візантійської імперії викликає приховану ворожнечу і донині. Багато речей було викрадено у той період: святі мощі, скарби, та багато іншого, що й досі зберігається у різних західноєвропейських містах, особливо багато у Венеції. У 2004 році Папа Іван-Павло II висловив офіційне вибачення за грабунок Константинополя у 1204 році; вибачення було офіційно прийняте Константинопольським Патріархом Варфоломієм I.
Взяття Константинополя хрестоносцями В 1204 році в ході Четвертого хрестового походу було захоплено та пограбовано столицю ромеїв. На її території було утворено Латинську імперію.
Падіння Константинополя
З 14 століття турки-османи почали поступово завойовувати землі православної Візантії.
1389 — Битва на Косовому полі. Підкорення Сербії.
1396 — турки остаточно завоювали Болгарію.
Намагаючись отримати підтримку Заходу в боротьбі з османами православні ієрархи погодились на обговорення можливлої унії з Римо-католицькою церквою. У 1438 році було скликано Флорентійський собор, але він не дав бажаних результатів.
У 1453 році Константинополь був захоплений Османською імперію. На цей момент Єгипет був під ісламським контролем вже сім століть, але Православ'я залишалось дуже сильним у Московській державі, де Церква невдовзі отримала автокефальний статус. Через це Москва стала називати себе «Третім Римом», підкреслюючи духовну спадкоємність від Константинополя. Втім, ця доктрина «Третього Риму» ніколи не визнавалась офіційно Російською Православною Церквою і жорстко критикувалась грецькими Церквами, вона залишається більше політичною, ніж релігійною.
Християнізація слов'ян
Першими християнське віровчення прийняли представники тих слов'янських племен, які безпосередньо контактували з Римською імперією — слов'яни Балкан і Центральної Європи, зокрема сучасних земель Болгарії, Сербії, Чехії. Важливе значення мало поширення православного віровчення і початок перекладу книг Святого Писання на старослов'янську мову. Фактично ці книги поклали початок писемності і книжній освіченості у слов'ян.
862 — моравська місія Кирила і Мефодія. Винайдення слов'янського алфавіту.
865 — хрещення Першого Болгарського царства за правління Бориса I.
Хрещення Русі
Нова епоха у розвитку християнства почалась з визнанням православ'я офіційним віровченням Київської Русі, Великого Князівства Руського. Це віровчення дало основу для того різноплемінного (багатоетнічного) суспільства, яке виникло на цих землях і проіснувало значно довше ніж його попередники — племінні союзи під керівництвом таких племен як скіфів, сарматів, гунів, болгар, хозарів та інших племен, які існували і постійно змінювали один одного в цій місцевості.
Разом з тим варто зауважити, що християнство почало поширюватись серед жителів Русі задовго до його офіційного визнання. Це підтверджують проповіді апостола Андрія в цьому регіоні, згадки про християн скіфів, сарматів, варягів, русів, печенігів і половців. У ці часи ознакою християнина було як правило усне визнання християнського віровчення і можливо носіння символу хреста для підтвердження своєї приналежності.
У 1051 році, після повернення Антонія Печерського з Афона був заснований знаменитий Києво-Печерський монастир.