Береги́ня (можливо, тотожна переге́ні) — істота східнослов'янської міфології, нижчий дух, споріднений із русалками. Ім'я духа пов'язують з берегами й «перегинами»-пагорбами. У лічених фрагментарних згадках берегині фігурують виключно в множині; їхній вигляд, риси і точні функції невідомі.

Сучасний популярний неоміфологічний конструкт Берегині як давньоукраїнської язичницької богині не має історичного, етнографічного та археологічного підґрунтя. Неопогани розглядають Берегню як богиню родючості та охоронницю дівочої цноти та подружньої вірності, ладу в сім'ї, богиню домівки, захисницю дітей. Більшість академічних дослідників вважають образ «давньоукраїнської богині Берегині» псевдонауковим продуктом літературної романтичної творчості.

Образ і функції Зі стародавніх джерел невідомо практично нічого про те, які особливі риси та заняття притаманні берегиням, оскільки в таких джерелах згадується лише їхня назва. Деякі дослідники вважали берегинь наближеними до русалок. Тобто, берегині — це утоплениці чи померлі нехрещеними дівчатка.

За іншою версією берегиня (перегеня) — це не міфологічна істота, а роль, яку виконували жінки в обрядах в час обжинків. Перегенею на Полтавщині називали одягнену в рядна жінку, що повинна була лякати подруг; на Черкащині так називали дівчину, підперезану червоним поясом, іноді з вінком на голові, що несла квіти чи ложки на чолі процесії молоді (ішла пішки або її несли на руках хлопці) до будинку пана після роботи в полі аби отримати платню. Перегенею обиралася найпрацьовитіша дівчина, що випереджала в роботі решту.

В сучасних (приблизно з 1980-х років) інтерпретаціях берегині — це «хатні» жіночі духи, уособлення материнського заступництва від усякого зла; духи-охорониці осель та родини. Часом трактуються як доброзичливі русалки чи аналоги вілів та інших жіночих духів.

Поширене зображення берегинь як жінок з піднятими над головою руками походить від елементів народної вишивки на рушниках. Утім, немає свідчень, що це саме берегині, а радше — вазонки, стилізовані Дерева Життя.

Берегині в давніх джерелах Берегині зустрічаються в декількох давньоруських джерелах, присвячених боротьбі християнської церкви з язичництвом, як місцеві вставки до перекладів з грецької, і перестають згадуватися в пізніших, коли боротьба з ним втрачає свою актуальність в зв'язку з укріпленням християнства.

Декілька найвідоміших: «Слово о том, како первое погани суще языци кланялися идолом» в списку XIV сторіччя, яке приписують Івану Золотоустому свідчить:

«Слова о том, како первое погани суще языци кланялися идолом» в різних редакціях містить:

В відповіднім місці «Слова» Святого Григорія:

Трактування образу Частина науковців виводить берегинь від слова «берег» і вважає їх річковим духами та пов'язує з русалками. Одним з перших цю гіпотезу запропонував ще російський лексикограф і етнограф Володимир Даль, який вважав, що берегиня — це інша назва русалки. Такої ж думки дотримувалися російський літератор і фольклорист Євген Анічков і російський історик, етнограф Микола Гальковський. Критики їхньої позиції вважають, що зв'язок берегинь з русалками надуманий, а зв'язок русалок з берегом в народній уяві проголошують занадто слабким.

Українські мовознавці Борис Грінченко та Олена Курило виводили назву «берегиня» з «перегеня» — ролі в сільськогосподарських обрядах. Зокрема, Курило такі обряди було зафіксовано на Полтавщині ще в 1925 році. Український і російський літературознавець, фольклорист Костянтин Копержанський вважав, що такі обряди стоять в один ряд з подібними обрядами, відомими по всій Європі. Водночас зазначав, що ці обряди порівняно пізні та, маючи гумористичний настрій, вже не були сакральними.

Російський історик Борис Рибаков виводив назву берегинь від грецького «земля» (давньоруська транскрипція — «берние»). Згідно з Рибаковим, зв'язок берегинь з поняттями «берег» і «оберігати» співвідносить їх з добрим началом і протиставляє силам зла, які у повчаннях проти язичництва слов'ян були представлені упирями.

Українська феміністка, антрополог Оксана Кісь відзначає, що хоча в сучасній культурі берегиня подається як свідчення матріархальності суспільства давніх українців, образ цієї персонажки було створено чоловіками. В його формуванні значну роль зіграло те, що класичні українські письменники й письменниці часто описували владних, самостійних жінок. Такі образи української жінки знаходимо в Ольги Кобилянської, Марка Вовчка, Івана Нечуя-Левицького, Григорія Квітки Основ'яненка, Петра Гулака-Артемовського. Хоча багато з них були народовцями та знайомими з ідеями фемінізму, їхні твори належить вважати продуктом ідеології, а не зображенням дійсного життя українства.

Берегиня в сучасній культурі У сучасній українській культурі берегиня часто описується як стародавня богиня — покровителька дому, дух-захисник або уособлення материнства, жіноцтва. Нерідко берегиня подається як свідчення та символ матріархату давніх українців. У переносному значенні берегиня — жінка, що піклується про дім, родину. Часом берегиня ототожнюється з Орантою — типом зображення Божої Матері з піднятими руками.

Берегиня набула популярності в українській культурі наприкінці існування УРСР за Перебудови на фоні сплеску інтересу до національної історії та пошуків культурної самобутності. Василь Скуратівський і Василь Рубан випустили однойменні народознавчу книгу (1987) та роман (1994). В 1995 Скуратівський заснував етнографічний часопис «Берегиня».

Український письменник Сергій Плачинда, укладаючи «Словник давньоукраїнської міфології», зарахував берегиню до «давньоукраїнських богів» і стверджував, що її зображення трансформувалося в зображення тризуба. Втім, Плачинда не навів жодних свідчень, які підтверджували б таку думку. Його ідею про те, що берегиня — це богиня, підтримував, так само без доказів, Валерій Войтович, відомий тим, що видавав власні фантазії на тему української міфології за наукові дослідження. На думку Світлани Китової, Плачинда сприйняв за зображення берегинь на вишитих рушниках стилізовані вазонки. До того ж, опитані нею майстрині-вишивальниці взагалі не знали слова «берегиня». Галина Лозко вбачала у перегені відгомін шанування богині-берегині.

На неоязичницьких ресурсах нерідко берегинями називаються зображення жінок з піднятими руками — аж до фігурки IV тис. до н. е., що належала Трипільській культурі.

В Києві біля Майдану Незалежності існує мурал «Берегиня». «Берегинею нації» характеризувала себе Юлія Тимошенко. Берегинею іноді називається скульптура жінки, встановлена на верхівці Монументу Незалежності в Києві. В Луцьку раз на три роки відбувається міжнародний фестиваль українського фольклору «Берегиня».

Примітки

Література

Писаренко Ю. Г. Берегині // Від Берегині до Оранти // Берегиня України: За матеріалами радіопрограми для жінок «Берегиня», що прозвучали в ефірі протягом 1991—1994 років / авт.-упоряд. Т. Косенко. — Київ: Мистецтво, 1995. — С. 8-11. Божества древнихъ славянъ . Изслѣдованіе Ал. С. Фаминцына. — Издательство «Типографія Э. Арнгольда», СПб., 1884. — 333 с. (2014 , 2017) Оксана Кісь. Кого оберігає Берегиня, або Матріархат як чоловічий винахід , список літератури: 6 назв // «Я» (Інформаційно-освітнє видання). Харків, 2006, № 4 (16) — С. 11-16 // Скорочена версія: «Дзеркало тижня», Випуск № 15, 22 квітня — 6 травня 2005, с. 27 . Тетяна Орлова. Міфологема «Берегині» в світлі критики українських суспільствознавців // Сторінки історії: збірник наукових праць, Вип. 31. — 2010. — С. 205—213 Юлія Буйських. «Берегиня»: спроба деконструкції одного «кабінетного» міфа // Україна Модерна. — 24.05.2018

Див. також Мавка Русалка

Посилання Берегині // Українська Релігієзнавча Енциклопедія