Моторика — це функція, що передбачає виконання певних рухів для здійснення конкретного завдання. До таких завдань можуть належати ходьба, біг або їзда на велосипеді. Для реалізації моторики необхідна злагоджена робота нервової системи, м'язів і мозку. Метою моторики є оптимізація здатності виконувати дію з високою успішністю та точністю, а також зменшення енергетичних витрат, необхідних для її виконання. Виконання — це акт реалізації моторної дії або завдання. Безперервна практика певної моторної дії призводить до суттєвого поліпшення виконання, що, своєю чергою, веде до моторного навчання. Моторне навчання — це відносно стійка зміна здатності реалізовувати моторні навички внаслідок тривалої практики або досвіду.

Фундаментальна моторика руху — це сформована здатність координовано рухати тілом для досягнення стабільного результату в складних фізичних завданнях, зокрема в спорті, єдиноборствах або індивідуальному пересуванні, особливо в тих видах діяльності, що є специфічними для людини, таких як катання на ковзанах, скейтбординг, каякінг чи верхова їзда. Моторні навички руху зазвичай акцентують стабільність, рівновагу та скоординовану м'язову послідовність від основних рушіїв (ноги, стегна, нижня частина спини) до вторинних (плечі, лікоть, зап'ястя) під час виконання вибухових рухів, наприклад кидка бейсбольного м'яча. У більшості програм фізичної підготовки центральну увагу приділяють розвитку . В атлетичному контексті фундаментальна моторика спирається на фізіологію людини та спортивну психологію.

Класифікація Моторика охоплює рухи і дії м'язів. Розрізняють дві основні групи моторики:  — потребує залучення великих м'язових груп ніг, тулуба та рук для виконання таких завдань, як ходьба, утримання рівноваги та повзання. Необхідний рівень умінь зазвичай не є надто складним, тому ці дії часто належать до безперервних. Значна частина розвитку грубої моторики відбувається в ранньому дитинстві. Ми користуємося нею щодня, зазвичай не замислюючись і не докладаючи значних зусиль. Рівень виконання дій грубої моторики, як правило, не змінюється після періодів невикористання. Грубу моторику можна поділити на дві підгрупи: локомоторні навички (біг, стрибки, ковзання, плавання) та навички керування об'єктами (кидання, ловіння, ведення м'яча, удари ногами).  — потребує використання менших м'язових груп для виконання дрібних рухів. До них належать м'язи зап'ясть, кистей, пальців рук, стоп і пальців ніг. Такі завдання мають високий рівень точності, наприклад: гра на піаніно, зав'язування шнурків, чищення зубів і користування зубною ниткою. Деякі аспекти дрібної моторики можуть втрачатися з часом за відсутності практики. Вислів «якщо не користуєшся — втрачаєш» добре описує ці вміння: вони потребують постійного застосування. Дискретні дії, такі як перемикання передач в автомобілі, захоплення предмета або запалювання сірника, зазвичай вимагають більшої дрібної моторики, ніж грубої. Як груба, так і дрібна моторика можуть послаблюватися або зазнавати ушкоджень. Причинами таких порушень можуть бути травми, захворювання, інсульт, вроджені вади розвитку (аномальні зміни розміру або форми частини тіла при народженні), дитячий церебральний параліч, та порушення розвитку. Проблеми з головним або спинним мозком, периферичними нервами, м'язами чи суглобами також можуть впливати на моторику та знижувати контроль над нею.

Розвиток

Моторика розвивається в різних частинах тіла відповідно до трьох основних принципів: Цефалокаудальний принцип — розвиток відбувається від голови донизу, до хвостової частини тіла. Наприклад, немовля спочатку вчиться самостійно тримати голову, потім — сидіти з підтримкою, далі — сидіти без допомоги. Після цього з'являються пересування на сідницях, повзання, піднімання з опорою і, зрештою, ходьба. Проксимодистальний принцип — рухи кінцівок, розташованих ближче до тулуба, розвиваються раніше, ніж рухи віддалених частин. Наприклад, дитина навчається контролювати плече раніше, ніж кисть і пальці. Тонкі рухи пальців формуються в організмі найпізнішеNewton, T.J.,& Joyce, A.P. (2012).Human Perspectives (6th ed.).Australia:Gregory.. Від загального до специфічного — закономірність, за якою великі м'язові рухи розвиваються раніше за дрібні. Наприклад, дитина спочатку може піднімати лише великі предмети, а згодом — захоплювати дрібні об'єкти між великим і іншими пальцями. Ранні рухи задіюють великі групи м'язів, але з ростом дитини стають можливими точніші рухи й виконання специфічних завдань. Прикладом є навчання маленької дитини тримати олівець.

У дітей критичним періодом розвитку моторики є дошкільний вік (3–5 років), оскільки в цей час відбувається інтенсивний розвиток, ускладнення та основних нейроанатомічних структур. На темп розвитку моторики впливає багато чинників. За відсутності серйозних порушень розвитку від дітей очікується опанування широкого спектра базових рухових умінь і моторних навичок у певному віці. Моторний розвиток проходить сім етапів протягом життя людини: рефлекторний, елементарний, базовий, спортивних умінь, зростання й удосконалення, пікова продуктивність і регресія. Розвиток пов'язаний із віком, але не є жорстко віковозалежним. З вікової точки зору вважається типовим, що до п'яти років дитина опановує грубу моторику, необхідну для контролю постави та вертикальної мобільностіRosenbaum P, Missiuna C, Johnson K. Longitudinal assessment of motor development in epidemiologic research for the national children's study. Report for the NCS by Battelle Memorial Institute. 2004..

Шість аспектів розвитку: Якісний — зміни в процесі руху призводять до змін у результаті руху. Послідовний — певні моторні патерни передують іншим. Кумулятивний — поточні рухи ґрунтуються на раніше сформованих. Спрямований — розвиток відбувається за цефалокаудальним або проксимодистальним принципом. Багатофакторний — на розвиток впливає багато чинників. Індивідуальний — розвиток залежить від конкретної особи.

На дитячих етапах розвитку статеві відмінності можуть суттєво впливати на моторику. У статті «Дослідження вікових і статевих відмінностей специфічної моторики у дітей дошкільного віку» дівчатка показали значно вищі результати, ніж хлопчики, у візуально-моторних і графомоторних завданнях. Результати цього дослідження свідчать, що дівчатка раніше досягають ручної спритності, ніж хлопчики. Варіативність результатів тестування пояснюють використанням різних методик оцінювання. Крім того, статеві відмінності в моториці залежать від чинників середовища. Загалом батьки й учителі частіше заохочують дівчаток до «тихих» занять, що потребують дрібної моторики, тоді як хлопчиків стимулюють до динамічних рухових дій. У науковій статті Лізи Барретт «Статеві відмінності у володінні моторикою від дитинства до підліткового віку» наведено переконливі докази статевих відмінностей у моторних уміннях. Загалом хлопчики виявляють вищу майстерність у контролі та маніпуляції об'єктами, зокрема в уміннях кидати, бити ногою та ловити. Під час тестування було встановлено, що хлопчики виконують ці завдання краще. Водночас не виявлено суттєвих відмінностей між статями у локомоторній моториці; проте в обох групах вона покращується під впливом фізичної активності. Загалом спостерігається переважання розвитку навичок рівноваги (груба моторика) у хлопчиків і мануальних умінь (дрібна моторика) у дівчаток.

Складові розвитку Зростання — збільшення розмірів тіла або його частин у міру просування індивіда до зрілості (кількісні структурні зміни). Дозрівання — означає якісні зміни, що дають змогу переходити до вищих рівнів функціонування; має переважно вроджений характер. Досвід або навчання — стосується чинників середовища, які через процес навчання можуть змінювати або модифікувати прояв різних характеристик розвитку. Адаптація — означає складну взаємодію між силами всередині індивіда (природа) та чинниками довкілля (виховання / середовище).

Чинники, що впливають на розвиток Стрес і збудження — стрес і тривожність є наслідком дисбалансу між вимогами завдання та можливостями індивіда. У цьому контексті збудження визначає рівень зацікавленості у виконанні навички. Оптимальний рівень виконання досягається за помірного стресу або збудження. Втома — погіршення результативності, що виникає, коли напружене завдання виконується протягом тривалого часу; подібне до м'язової втоми, яка з'являється під час інтенсивних або тривалих фізичних навантажень. Втома спричиняється надмірним збудженням. Вона впливає на індивіда багатьма способами: викликає перцептивні зміни (зниження гостроти зору або рівня усвідомлення), уповільнення виконання (часу реакції чи швидкості рухів), порушення ритму та дезорганізацію дій. Дослідження, проведене Мерет Браншайдт, показало, що втома заважає засвоєнню нової моторики. В експерименті учасників поділили на дві групи: одна група навантажувала м'язи кистей до стану фізичної втоми, після чого мала навчатися новому моторному завданню; друга група навчалася без попередньої втоми. Учасники, які були втомлені, значно гірше опановували нові моторні навички, ніж ті, хто не зазнав втоми. Навіть у наступні дні, коли втома вже минула, їм усе ще було складніше засвоювати ті самі завдання. Пильність — здатність підтримувати увагу протягом часу та адекватно реагувати на релевантні стимули. Втрата пильності може призводити до уповільнених реакцій або повної відсутності відповіді на стимули. Деякі завдання поєднують невелике фізичне навантаження з високими вимогами до уваги. Стать — стать відіграє важливу роль у розвитку дитини. Дівчат частіше спостерігають під час виконання дрібної стаціонарної зорово-моторної діяльності, тоді як хлопці переважно вправляються в навичках маніпулювання об'єктами. Під час досліджень моторного розвитку дітей дошкільного віку дівчата частіше демонстрували такі вміння, як підскоки, стрибки або дії, що виконуються лише руками. Хлопці ж частіше виконували грубі рухи, зокрема удари ногою по м'ячу, кидання м'яча або замахи битою. Існують статеві відмінності в якісних характеристиках кидка, але не обов'язково в кількісних показниках його виконання. Чоловіки і жінки-спортсмени демонстрували подібні патерни рухів плечової кістки та передпліччя, але відрізнялися у рухах тулуба, крокуванні та замаху.

Стадії моторного навчання Моторне навчання — це зміна, що відбувається внаслідок практики. Воно часто передбачає підвищення точності рухів — як простих, так і складних — у відповідь на зміну умов середовища. Моторне навчання має відносно стійкий характер, оскільки формується й зберігається здатність адекватно реагувати.

Стадії моторного навчання: когнітивна, асоціативна та автономна. Когнітивна стадія. Коли учень уперше стикається з певним завданням, основний розумовий процес зводиться до питання: «Що потрібно зробити?». Потрібна значна когнітивна активність, щоб визначити відповідні стратегії для досягнення бажаної мети. Ефективні стратегії закріплюються, а неефективні відкидаються. Результативність у цей період різко зростає за короткий час. Асоціативна стадія. На цій стадії той, хто навчається, уже визначив найефективніший спосіб виконання завдання і починає вносити тонкі корекції у виконання. Поліпшення відбуваються поступово, а рухи стають більш стабільними та узгодженими. Ця стадія може тривати досить довго. Навички на цьому етапі є плавними, ефективними та естетично виразними. Автономна стадія. Досягнення цієї стадії може зайняти від кількох місяців до кількох років. Вона називається «автономною», оскільки виконавець здатний виконувати завдання «автоматично», не зосереджуючи на ньому свідомої уваги. Прикладами є ходіння й розмова одночасно або читання з аркуша під час виконання простих арифметичних обчислень.

Закон ефекту