Ле́мки — східнослов'янська етнічна група, що мешкає або походить із Лемківщини (Лемковини), розташованої в карпатських Бескидах на території сучасних України, Польщі та Словаччини.І. Д. Любчик Лемки // Частина лемків ідентифікує себе українцямиЛемки // , частина окремим етносом або субетносом у рамках русиньської нації.
Назву «лемки» виводять від часто використовуваного ними в розмові слова «лем», що значить «тільки» (лише) і цей термін з'явився лише на початку XIX ст.; самі ж лемкиІсаєвич Я. Д. Русини // Енциклопедія історії України 2012:9:372 історично називали себе русинами або руснаками.
Культурна особливість лемків проявляється передусім у мовленні, архітектурі, одязі та фольклорі. Релігійно на початку XX століття більшість лемків були греко-католиками, проте в 1930-х відбулися зміни і частина з них перейшла в православ'я.
Внаслідок обміну населенням між комуністичною Польщею та Радянською Україною, проведеним у 1944—1946 роках 2/3 лемків (близько 95 тисяч осіб) із ПНР було переселено на територію УРСР, а решту (близько 30–40 тис.) під час операції «Вісла» (1947) — на північно-західні землі Польщі. А також «оптації українців Чехословаччини» у 1945 — 47 роках, коли зі Словаччини на Закарпаття та Волинь було переселено більше 17000 лемків. Відтоді значна частина лемків живе в різних регіонах України, а на історичній Лемківшині залишилися здебільшого лемки Словаччини та Закарпаття, у Польщі частина виселенців отримала дозвіл повернутися в долину ріки Ослава, передусім в Команчанську гміну, де дотепер становлять приблизно 10 відсотків населення. Багато лемківських сіл на території Польщі залишилися покинутими.
Загальна кількість лемків становить близько 700 тис. осіб, з них: 350 тис. в Україні, 150 тис. у Північній Америці, по 100 тис у Польщі та Словаччині та у країнах колишньої Югославії — приблизно 50 тис.
Назва і територія
За одними даними, назву «лемки» вперше вжив 1820 року словацький етнограф Ян Чаплович (Jan Čaplowič)Małgorzata Misiak: Łemkowie. W kręgu badań nad mniejszościami etnolingwistycznymi w Europie. Wrocław: Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocławskiego, 2006, s. 82. ISBN 83-229-2743-6.. За іншими — український письменник і філолог Йосип Левицький у передмові до власної «Граматики руської або малоруської мови в Галичині» (1831).
Територія історичної Лемковини простягається вздовж Карпат (по обох схилах Східних Бескидів) між річками Сяном і Дунайцем у межах сучасної Польщі, та на північний захід від річки Уж у Закарпатті до річки Попрад у Словаччині, та далі на захід до села Остурня.
Історія
Давні часи та Київська держава (VI—XIV ст.) Починаючи з VI ст. на території середніх і західних Карпат проживало східнослов'янське плем'я білих хорватівІмовірно сучасні лемки (як і бойки, гуцули, закарпатці) є нащадками білих хорватів (див.: ). 992 року їхні землі приєднав до Київської держави Володимир Великийстор. 1275, том 4, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1994 р. ISBN 5-7707-5493-1, а в другій половині XI ст. на річці Сян почалося будівництво прикордонної оборонної фортеці — майбутнього міста Сянока. На той час в цьому регіоні вже були руські поселення, що існували на руському праві (Терепча, Межибрід, Дубрівка Руська, Заболотці, Улич, Лодина, Гломча, Тирява Сільна, Вільхівці, Сторожі Великі, Сторожі Малі, Костарівці, Половці, Чертеж, Прусік тощо).Adam Fastnacht. Osadnictwo ziemi sanockiej w latach 1340—1650, Wrocław 1962. Руські села були також далі на захід — у долині Вислоки, вздовж Яселки. Одними з найдавніших тутешніх поселень на руському праві були Босько і Дошно. За деякими даними, межа руських поселень на півночі сягала Кракова і Ряшева.
Польща та Річ Посполита (XIV—XVIII ст.) У середині XIV ст. північні схили Східних Карпат захопила Польща, а південні — Угорщина. Відтак села було переведено з руського на німецьке право, в Польщі прикарпатські землі почали колонізувати поляки та німці (зокрема міста Горлиці, Шимбарк, Рихвальд, Заршин мають німецьке походження). Внаслідок цього етнічні межі розселення тутешніх східних слов'ян наблизилися до Карпат.
Північна частина Лемківщини (Динівщина) наприкінці XVI ст. була заселена переважно русинами, меншою мірою поляками та німцями. Відтак місцева шляхта та римо-католицьке духовенство насильно перевели в католицизм низку сіл Динівщини, які до того були здебільшого православними. Подібні релігійні утиски траплялися також у західній частині Лемковини.
З появою в цих краях панщини в XIV ст. на Прикарпатті та Закарпатті почалася масова локалізація (закріпачення) сіл на волоському звичаєвому праві, яке в гірських умовах краще формулювало селянські повинності в інтересах шляхти. Це сталося тому, що для регулювання стосунків між поміщиками та кріпаками руське право було застарілим, а німецьке — неактуальним, оскільки регулювало, в основному, правові відносини міщан, купців та ремісників. Спочатку волоське право було введено в королівських селах, а потім — у шляхетських. У XVI-XVII ст. на волоське право було переведено понад 160 сіл Сяніцької землі. На цьому праві закладали й нові села, мешканцями яких були як русини, так і поляки й німці.
Збійницький рух
Феодальне гноблення викликало серед селянства Карпат масові протести — спершу це була відмова від робіт на пана, нищення знарядь праці, а згодом — бунти. Деякі селяни покидали села, тікаючи в гори, де чоловіки об'єднувалися в загони, вибирали ватажка й нападали на поміщицькі маєтки. Найдавнішу згадку про лемківських збійників датовано 1434 роком.
Відомими лідерами збійників були Василь Баюс з Ліщин на Горличчині (діяв у 1635—1648 рр.) та Андрій Савка зі Стебника (діяв у 1649—1651 рр.).
Австро-Угорщина та еміграція (1772—1918)
Наприкінці XVIII ст. (після скасування кріпацтва в 1781 р.) численні лемківські родини з Пряшівщини та галицької частини Лемківщини переселилися до Воєводини.
Наприкінці XIX ст. почалася трудова еміграція до Америки, яку серед лемків започаткував Юрко Кашицький — селянин з Нової Весі Новосанчівського повіту, який подався до США 1871 року. На той час на Лемківщині стало помітним національне пробудження, де активну культурну діяльність розгорнув греко-католицький священник Іван Бірецький. В цей же час з'явилася самоназва «лемки». (Так само з'явилися окремі назви серед представників інших етнографічних груп Карпат — українських бойків та гуцулів, польських гуралів.)
На початку Першої світової війни австрійський уряд вивіз з Лемківщини понад три тисячі осіб у Талергофський концентраційний табір, де кілька сотень лемків загинули.
Українська революція (1918—1921)
1918 року в селі Команчі на Сяніччині було проголошено створення Східнолемківської республіки, яка згодом проголосила своє об'єднання із ЗУНР. Водночас у селі Фльоринці на Новосанчівщині проголошено створення Західнолемківської руської республіки, яка виступила за солідарність із Радянською Україною і Радянською Росією. Обидві республіки ліквідували польські війська. Подібні спроби боротьби за самовизначення мали місце на Пряшівщині та в теперішній Закарпатській області. Лемки були у складі січових стрільців та УГА.
Міжвоєнний період (1921—1939) Після Першої світової війни Лемківщина опинилася на кордоні Польщі та Чехо-Словаччини. В польській частині було закрито або перетворено на польські українські школи, заборонено українські культурно-освітні осередки. Загалом у Польщі того часу щодо лемків панувала ідея, що діалект лемків є польським, а лемки — етнографічна група польського народу.
Натомість у чехо-словацькій частині існували українські школи, товариства, літературні об'єднання, освітні і культурні осередки (офіційно їх називали «руськими»). Їм допомагали суспільно-культурні організації лемків у США та Канаді, де діяв «Комітет допомоги Лемківщині».
Крім того в польській частині Лемковини почала наростати ідейна боротьба між прихильниками новітньої української національної ідеї та старорусько-москвофільської орієнтації. Увесь цей час антагонізм щораз більше наростав і мав як зовнішні (політика Польського уряду, спрямована на ізоляцію лемків від решти Галичини, місіонерська діяльність православної церкви, підтримувана російськими організаціями), так і внутрішні (надмірна заангажованість греко-католицьких священників у політичний процес, що впливало на літургію - наприклад, заміна слова «православний» на «правовірний» або «католицький») передумови. В підсумку це протистояння вилилося в Тилявську схизму, коли частина лемків (переважно на західній та центральній Лемковині) перейшла у православ'я. Частину тих, що лишилися греко-католиками (всього 9 деканатів), за погодженням Польського уряду з Ватиканом, було об'єднано в Апостольську Адміністрацію Лемківщини, підпорядковану безпосередньо Святому Престолу (а не Перемиській єпархії УГКЦ, як було до цього). Таким чином значна частина лемків втратила зв'язок із УГКЦ.
Після розвалу Польщі в 1939 році Лемківщиною їздили радянські комісії і схиляли до переселення в СРСР. Акція мала успіх у москвофільських середовищах.
Депортації 1940-х років
95 тисяч українців-лемків (майже 2/3 усієї їхньої популяції в Польщі) після Другої світової війни були переселені з теренів ПНР до УРСР. Після цього переселення у Польщі залишалося ще близько 30–40 тис. лемків. Але вони були депортовані з Карпат 1947 року під час операції «Вісла» і розпорошені на землях, які відійшли від Німеччини до Польщі після Другої світової війни (північ і захід ПНР)Богдан Гальчак. Лемківський підсумок ХХ століття й перспективи на ХХІ століття // Наше слово, № 51, 16.12.2012. Однією з причин операції «Вісла» була діяльність у Лемківщині Української Повстанської Армії, яка боролася з польськими збройними силами.
Лемки, переселені на північний захід Польщі, великою мірою асимілювалися поляками. Крім того, УРСР і ПНР вважали всіх лемків українцями і не визнавали для них іншого національного самовизначення. Довоєнні суперечності між «руським» та «українським» рухом, які ще більше загострилися в період Другої світової війни, не сприяли самовизначенню значної частини лемків українцями. Все ж частина лемків Польщі вважає себе українцями і групується навколо організації «Об'єднання лемків».
Влада Чехо-Словаччини 10 липня 1946 підписала угоду про обмін населенням з СРСР, згідно з якою в УРСР еміґрувало понад 12 тисяч громадян ЧСР. Це були передусім лемки.
Сучасність У ході проведеного в Польщі загального перепису населення 2002 р. на території Лемківщини лемківську ідентичність декларували 1642 особи, a українську — 789 (разом — 2431, тобто ледве близько 4 % повоєнних мешканців Лемківщини). В усій Польщі під час згаданого перепису лемківську національність декларували 5850 осіб (із 33 022 респондентів, які сумарно декларували українську та лемківську національність).
Кількість лемківського населення у Словаччині порівняно з 1920-ми роками, коли його оцінювали на 155 тисяч, на сьогодні дуже скоротилася — з-посеред 90 тисяч мешканців історичної Лемківщини (на словацькому боці) русини становлять тепер неповну четвертину, хоч більшість мешканців цього регіону має лемківське походження.
Самоідентифікація
Див. також Лемківський говір і Лемківська мова Впродовж історії лемки здебільшого асоціювали себе з українцями (зокрема лемківські культурні діячі співпрацювали із галицькими культурними організаціями українців, лемки симпатизували українським державам періоду 1918—1921 років). Лемківські організації є здебільшого проукраїнського налаштування (Світова Федерація Лемків, Організація Охорони Лемківщини, Об'єднання Лемків Канади).
Водночас частина лемків стоять на позиції окремішності їх від українців. Наприклад, одна з перших лемківських організацій у США «Лемко-Союз», створена 1929 року, проголосила лемків «карпато-росами». Згодом у 1980-х ця організація занепала.