Перша французька імперія () — французька держава на чолі з імператором Наполеоном Бонапартом, яка існувала у 1804—1815 роках. Перша імперія заступила Французький консулат 18 травня 1804, коли довічний консул Наполеон Бонапарт був оголошений «імператором французів» під іменем «Наполеон Перший». Коронація відбулася 2 грудня 1804 в Соборі Паризької Богоматері.

Поразка Франції у війні з шостою коаліцією стала кінцем імперії і призвела до зречення престолу Наполеона у квітні 1814. Невдовзі відбулася Реставрація Бурбонів (1814—1830), а Наполеон вирушив у заслання на острів Ельба, звідки він повернувся до влади на Сто днів (20 березня — 22 червня 1815) і вдруге зрікся престолу.

Історія

Від Консулату до Імперії В 1799 році Наполеон Бонапарт організовує заколот і стає Першим Консулом. Наполеон здобуває значних успіхів: за короткий час Франція стрімко стає лідером Європи у всіх галузях. Водночас зростає ризик монархічних переворотів. Сенат Франції пропонує Наполеону встановити особисту форму правління з переданням її в спадщину і передає владу в руки Французького Імператора. Плебісцитом 6 листопада 1804 року, французький народ підтверджує рішення Сенату (3 572 000 «за» і тільки 2572 «проти»). Таким чином, Конституція XII року затверджує зміну державного ладу і перехід до Імперії.

Початок імперії Наполеон вважає, що країні потрібні сильні і тверді основи, він відтворює жорсткість суспільства Франції Старого режиму. 25 травня 1804 року, Наполеон Бонапарт засновує місто Ла-Рош-сюр-Іон, щоб покласти кінець Вандейській війні, тривалому контрреволюційному повстанню в провінції Вандея.

Коронація 2 грудня 1804 року та початок імперії Коронація відбулася 2 грудня 1804 року, в соборі Паризької Богоматері, у присутності папи Пія VII, що справив службу.

З 1804 року почалася нова епоха в історії Франції — епоха імперії. Царювання Наполеона було наповнене, з деякими перервами, війнами, спершу надзвичайно вдалими для Франції, хоча і з окремими несприятливими епізодами (Трафальгарська битва); Франція поширила свою владу і вплив майже на всю Європу, залишивши глибокий слід в її внутрішніх порядках. Починаючи з невдач в Іспанії (див. Іспано-португальська війна 1807—1814 рр.) і війни з Росією в 1812 році, удача зрадила імперії. Проте економічний баланс царювання Наполеона не може вважатися безумовно несприятливим для Франції. Воно закріпило багато завоювань революційної епохи і створило надзвичайно сприятливі умови для розвитку землеробства і промисловості.

У цю епоху у Франції (переважно за активного сприяння уряду) сильно поширилася культура деяких рослин, доти невідомих або мало відомих у Франції; найважливішою з них була картопля, введення якої почалося ще до революції, але йшло повільно. Площа оброблюваних земель збільшилася досить значно; прядильна, ткацька, шовкова промисловість отримали величезний поштовх і посилилися в декілька разів; фабрична промисловість, вельми слабка до революції, була дуже розвинена до кінця царювання Наполеона. Вивізна торгівля Франції в першу половину царювання Наполеона швидко росла. Ввезення, ускладнене тарифами й політичними подіями сильно коливалося з року в рік, але загалом падало (у 1802—465 млн франків, в 1812—257 млн франків.

Війни

Сама війна не приносила Франції великої шкоди (економічно). Вона велася на чужій території, на контрибуції і реквізиції, і Франція платила за них порівняно мало (хоча податки таки росли); навіть позики для неї не укладалися. Між тим вона звільняла країну від надлишкових робочих рук і давала величезні замовлення власної промисловості (ткацька промисловість значною мірою зобов'язана своїм зростанням військовим підприємствам Наполеона). Армія була установою деспотично-демократичною; в ній панувала воля однієї людини, але не було ні станових, ні інших подібних відмінностей; кожен солдат, незалежно від походження, «носив маршальський жезл у своєму ранці». Конскрипції, введені революцією, були пом'якшені встановленим під час консульства (1800) правом відкуповуватися від військової повинності, що примирило з війнами заможну буржуазію. Армія була селянською і дрібнобуржуазною і була надзвичайно популярною в народній масі. Так було переважно в першу половину царювання Наполеона; в другу, коли війна все ж виснажила народні засоби і, головне, війни стали менш вдалими, країні довелося розплачуватися за свої військові захоплення і крайнощі протекціонізму, що викликали страшну торгово-промислову кризу. Імперія звернулася у військову диктатуру, яка не могла бути міцною.

Деспотизм Наполеона відштовхнув від нього все ще зберігаючу любов до свободи частину інтелігенції (цензура 1810, висилка де Сталь, Констана та ін.); духовенство, що ледь із ним примирилося, знову зробилося найзапеклішим його ворогом. Стара аристократія, якій він дозволив повернутися на батьківщину і яку намагався наблизити до свого двору, не могла примиритися ні з втратою колишніх багатств, ні з новим становищем при дворі гордовитого і постійно ображаючого її імператора. Народні маси відчували себе стомленими і вимагали пом'якшення податного тягаря і припинення воїн. Не стерпівши навколо себе ні найменшої іскри самостійності, Наполеон наповнив усі створені ним установи людьми позбавленими власної волі. У хвилину випробування не можна було розраховувати на їх твердість і стійкість, і дійсно, після вступу союзних армії в Париж (31 березня 1814 року), призначений ним же сенат проголосив 3 квітня 1814 скинення його з престолу, опублікувавши у своєму «Акті скинення» цілий обвинувальний акт проти нього, в якому йому ставилися в провину порушення конституції, вчинені при підтримки сенату.

Символіка Французька імперія мала кілька офіційних державних символів. Національним гімном був «Le Chant du Départ» («Пісня від'їзду»), який замінив гімн «Марсельєза».

Офіційним девізом спочатку коротко було «Свобода, Рівність, Братерство», але зрештою змінено на «Свобода, громадський порядок».

Офіційним прапором був французький триколор (синій, білий, червоний). Герб мав зображення золотого орла в римському стилі та був заснований на гербі французького консульства.

Населення Населення Франції та її колоній зросло приблизно з 28 мільйонів до понад 60 млн осіб між 1789 і 1812 роками. Втім частка французів у загальній населенні Європи (за винятком Російської імперії) впала з 25% до 20% у 1815 роціLouis Bergeron: France under Napoleon. Princeton 1981, S. 110.

Швидке зростання населення за часів Імперії було зумовлене не лише розширенням території країни, але й високим рівнем народжуваності на початку індустріалізації. У цей час імперія була багатоетнічною державою, в якій французи становили лише близько 55% населення. Через невпевнену індустріалізацію Франції франкомовне населення зросло з 28 млн осіб у 1800 році до приблизно 30 млн осіб у 1815 році.

Водночас департамент Емс-Орієнталь, наприклад, був населений переважно голландцями та німцями. Італійці переважали в південних регіонах, а словенці, хорвати та серби жили в Іллірійських провінціях. Каталонці та іспанці населяли південний захід країни. Населення анексованих територій також збільшилося завдяки відносно високому рівню життя. Приєднання різних великих міст, таких як Брюссель (72 280 мешканців), Амстердам (220 000), Гамбург (150 000), Аахен, Женева, Турин та Рим, призвело до внутрішньої міграції, коли переважно французи переїжджали з сільської місцевості до цих міст.

Національні повстання національних меншин проти режиму, що розпочалися після поразки Наполеона в російській кампанії 1812 року, спонукали Наполеона надати цим меншинам особливий статус. Таким чином, італійська, нідерландська, німецька, каталонська, хорватська та словенська були визнані регіональними офіційними мовами.

Устрій

Імператор Це була абсолютна монархія, уся політична, законодавча, військова і судова влада належала імператорові. Він призначав міністрів, високопосадовців та членів Державної ради. Остання відповідала за перетворення пропозицій уряду на проєкти законів і могла доповнювати їх декретами. Імператор також мав право укладати міжнародні договори. Право помилування також було на його розсуд. Він також мав право обирати членів Сенату. Наполеон міг одноосібно змінювати конституцію. Він міг розпустити законодавчі палати в будь-який час або скасовувати рішення суду.

Наполеон вже проживав у Тюїльрі як консул з 1800 року. Навіть на цьому ранньому етапі було створено двір. З його суворими правилами етикету він дотримувався зразків Старого режиму. Зведений дядько Наполеона, Жозеф Феш став великим монсеньйором і примасом Галлії. Крім того, існував великий маршал двору. Були створені й інші придворні посади. Наприклад, Талейран був великим камергером. Таким чином, він відповідав за придворні свята. Численні інші придворні посади переважно надавались членам старих аристократичних родин. Луї-Філіп де Сегюр відігравав важливу роль церемоніймейстераAugust Fournier: Napoleon I. Eine Biographie. Band 2, Wien/Dresden 1922 S. 58 f..

Уряд Існувало 11 міністерств (закордонних справ, внутрішніх справ, юстиції, війни, військової адміністрації, скарбниці, флоту і колоній, поліції, релігійних відносин, мануфактури і комерції) і державного секретаряMuel, Léon (1891). Gouvernements, ministères et constitutions de la France depuis cent ans: Précis historique des révolutions, des crises ministérielles et gouvernementales, et des changements de constitutions de la France depuis 1789 jusqu'en 1890 ... Marchal et Billard, p. 73. Кожен міністр безпосередньо звітував перед Наполеоном IHistoire et dictionnaire du consulat et de l'Empire, André Palluel-Guillard, p. 297. Вони були зведені до простих виконавців, позбавлених ініціативи; їхня робота полягала в нагляді за застосуванням законівHistoire et dictionnaire du consulat et de l'Empire, André Palluel-Guillard, p. 299. Міністри брали участь в управлінні лише на етапі його виконання. Вони виконували роль радників уряду, а не осіб, що приймали рішення. Доказом цього є той факт, що укази імператора підписувалися ним одноосібно та, для видимості, контрасигнувалися державним міністром-секретарем в канцелярії імператора. Міністри мали на меті забезпечити виконання рішень імператора. За політичною владою та конституційними повноваженнями міністри займали одразу після імператора, найвищого представника нації. У порядку старшинства міністри були четвертими за рангом, поступаючись французьким принцам, високим сановникам Імперії та кардиналам, але випереджаючи маршалів Імперії, високих цивільних чиновників Корони, сенаторів та державних радників. Практично всі міністри були графами Імперії (деякі лише баронами) та мали високий чин у Почесному легіоні.

Для допомоги міністрам, які, тим не менш, були перевантажені роботою, були створені адміністрації на чолі з державними радниками, які називалися Генеральними директоратами. Вони були практично автономними від міністерств. Так, у 1804 році було створено Генеральна дирекція пошт, у 1805 році — Генеральний директорат лісів, у 1806 році — Генеральний директорат військових оглядів та рекрутингу, у 1808 році — Генеральний директорат військового забезпечення, у 1808 році — Генеральний директорат гірничої справи, у 1810 році, що приєдналися до Генеральних директоратів, створених за часів Консульства.

Було створено шість посад великих сановників Імперії (): верховний курфюрст — відповідав за законодавчі та інші вищі органи, архіканцлер — відповідав за судову владу, державний архіканцлер — відповідав за дипломатію, архіскарбник — відповідав за фінанси, великий коннетабль — відповідав за армію та великий адмірал — відповідав за флот; та посади великих офіцерів Імперії (у тому числі вісімнадцяти маршалів). Великі сановники головували у виборчих колегіях. Їхня зарплатня становила 300 тис. франків на рік; але посади великих сановників були несумісні зі звичайними міністерськими посадами. Всі ці посадові особи повинні були скласти присягу, за допомогою якої Імперія стверджувала свою різницю з королівською владою - свою спрямованість на загальне благо.

Парламент