Деражня

Дера́жня — місто в Україні, адміністративний центр Деражнянської міської громади Хмельницького району Хмельницької області. Населення — 10240 осіб (2024)Zvit.

Географічне розташування Місто Деражня розташоване за 45 км від обласного центру, на березі річки Вовк. Через місто пролягає залізнична лінія Жмеринка — Гречани, на якій знаходиться однойменна станція.

Назва Назва «деражня» в епоху Середньовіччя була досить поширена на Поділлі, особливо в лісистій місцевості. Ця назва давньоруського походження і означає місце первинної обробки деревини, від давньослов'янського «дерти» — обчищати деревину.

За іншою версією слово (назва міста) походить від караїмського слова «дер — Ажня», що нібито означає ліс. Проте хибне прив'язування міста Деражні до караїмів, яке зустрічається в окремих популярних публікаціях, пов'язане із тим, що Деражню милять із селом (у давнину — містечком) Деражне, де справді існувала велика караїмська община. Крім того, ліс караїмською — orman.

Безпідставною є й версія про походження назви міста від слова «дарувати».

На початку XV ст. населений пункт фігурував під назвою Даразно. Згодом у документах зустрічаються такі назви: Derazna (1530), Деражня Друнковича (1530), Derazno (1563), Dereazna Dworeczka (1564), Derazna Dworeczka (1565), Деражня Дворецкая (1565), Derasnia (1630—1650), Deražnia (1661), Derazina (1696), Derasnio (1703), Деразма (1792), Дерасня (1793), Деражна (1795), Деражно (1800), Деражня (1805), Дережня (1876).

Історія

Деражня вперше згадується в 1431 році, коли Владислав II Ягайло записав Дедріхові 40 гривень на Деражні. У 1469 році належала Яну Одровонжу. У 1485 році перейшла до Ласкарія Лаща, котрому король Казимир IV Ягеллончик записав на Деражні 50 гривень. Після нього Деражнею володіли Андрій Лащ та, до 1522 року, Катерина Лащева (котру від назви села звали теж Деражинською) У XVI столітті Деражня входила до складу королівщини, що належали Барському староству.

У турецьких документах 1542 року зазначено, що Деражня — це маленьке козацьке поселення.

Станом на 1552 рік в Деражні осіло лише 7 осіб, тоді як четверо померли від епідемії. В кількох чергових ревізіях Деражня взагалі не згадується.

9 квітня 1614 рокуА. Гречило. Українська міська геральдика. — К., Львів, 1998. — С. 48. У статті про місто на стор. 958 у Географічному словнику Королівства Польського помилково вказано 1644 рік на прохання старости Жолкевського Деражня отримала Магдебурзьке право (до того часу була селом). Приблизно тоді ж, у першій половині XVII століття, у Деражні було збудовано фортифікаційну споруду, яка, імовірно, була земляноюАрхеологічна сенсація 2014 року: у Деражні знайдено залишки давнього замку // Хмельницька обласна державна адміністрація. — 20 серпня 2014. На початку повстання 1648 року Деражня була захоплена козаками Богдана Хмельницького. 1664 року була подарована колишньому гетьманові Івану Виговському. У 1672 році за умовами Бучацького мирного договору перейшла під владу Туреччини й була центром Деражнянської нахії Меджибізького санджака Кам'янецького еялету. Територія була спустошена постійними війнами: близько 1681 року в Деражнянській нахії лише в трьох з 22 населених пунктів мешкали люди; решта була покинутою. На всьому обшарі нахії проживали лише 402 людини. У 1682 році війська польського гетьмана Яна Собеського перехопили Деражню від турків.

Впродовж XVIII—XIX століть Деражнею володіли різні польські пани. У першій половині XVIII століття Деражнею володів Антоній Бенедикт Любомирський, який сприяв будівництву дерев'яного костелу. За даними Юзефа Роле, ще давніший костел у Деражні перестав існувати в період османського правління.

1751 року Юзеф Пуласький придбав маєток Деражня Михайла СапегиWacław Szczygielski. Pułaski Józef (1704—1769) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1986. — T. XXIX/…, zeszyt 12…. — S. 381. З 1761 по 1776 рік це була власність коронного писаря Пйотра Ожаровського. У 1750 році в містечку була побудована синагога. Під час перепису євреїв Речі Посполитої у 1765 році в деражнянському кагалі зареєстровано 310 євреїв (тодішні методи перепису не дозволяли порахувати всіх, тому їхня реальна кількість могла бути дещо вищою). Приблизно 1776 або 1777 року Ожаровський відступив право на маєток в Деражні коронному підскарбію графу Адаму Понінському.

1793 року, після другого поділу Речі Посполитої, Деражня увійшла до Летичівського повіту Подільської губернії в складі Російської імперії. Відомий банкір у грудні 1779 року придбав маєток в містечку разом з іншими (в селах Нова Гута, Майдан Старий, Майдан Гутнянський, Майдан Новий, Криничне, Нижнє, Кальна Деражня, Слобідка, Гута Стара, Шарки, Карачинці Волоські, Карачинці Пилипоські) за 1 600 000 польських злотих у Адама Понінського. Навіть після у 1793 році та смерті у 1794 році маєтком у Деражні адмініструвала фірма Теппера — до 1799 року. Климентій Берном у 1803 придбав Деражню (разом із Теперівкою та Гатною), сплативши частину боргів Теппера. Граф Міхал Чацький володів містечком від 1807 до 1820 року (у 1809—1819 роках тут діяв заснований ним банк для місцевого населення). Від Чацького Деражню з навколишніми селами у 1820 році за 57 тисяч рублів сріблом набув граф Ігнацій Гіларій Мошинський. За переказами, під час Листопадового повстання (1830—1831) Мошинські замурували у підвалах деражнянського палацу значну частину своєї дороговартісної колекції порцеляни.

У 1830-х роках XIX століття збіднілий штетл став одним із центрів діяльності Устима Кармалюка. До його загону, окрім українських селян, масово зголошувалися євреї, чого раніше в історії не траплялось. На відміну від попередніх селян-бунтівників, люди Кармалюка не вбачали в євреях своїх ворогів, але були партнерами. Незадовго до того, як Кармалюк був зраджений і застрелений, він пограбував маєток пані Папінської. Сенатська комісія по боротьбі з організованою злочинністю вирішила, що всі втрати Папінської (4000 рублів банкнотами, 400 срібних і 1600 золотих рублів та 11000 рублів за викрадений товар) мусять компенсувати деражнянські євреї. Вперше влада покарала цілий кагал, оскільки «Вся Деражня — це місто злочинців та дезертирів». Для виплати компенсації гроші збирались євреями з кількох губерній. Загалом тоді перед судом повстали від 205 до 305 євреїв та близько 400 селян.

У 1844 році Деражню разом із Гатною та Теперівкою придбав від онуки Ігнація Мошинського Юзефіни Шембек (за іншими даними — успадкував від батька Вінцентія) Станіслав Раціборовський, поручник Російської імператорської армії. Його внук Віктор Ян Раціборовський (1880—1923) був останнім власником містечка.

Наприкінці 1860-х років почалося будівництво залізниці, що значно сприяло економічному розвитку Деражні. Населення зросло з 1201 особи у 1873 році до 6118 у 1897 році, коли до Деражні була прокладена залізниця і була відкрита залізнична станція. Єврейське населення складало на той час 5230 осіб. Словами героя розповіді Шолом-Алейхема «Німець» На межі 1907—1908 років у Деражні відкрито відділ чорносотенної партії «Союз російського народу».

Восени 1913 року Деражню відвідала етнографічна експедиція Семена Ан-ського. Серед іншого, дослідники знайшли тут майстерно оздоблений мотивами левіафана та оленя, що цілує власне копито, пінкас «Товариства тих, хто вивчає Тору», а також записали на піют «» у виконанні хазана Лейби Меламеда.

Під час Першої світової війни Деражня була вузлом постачання на фронт, коли ешелони проходили станцію кожні 15 хвилин.

Визвольні змагання 1917—1921 А. Глікман із Вінниці у ніч на 5 січня 1919 року став свідком погрому, який здійснили козаки Брацлавського куреня, прибулі до Деражні бронепотягом для боротьби з місцевим військово-революційним комітетом. Грабунок і побиття євреїв тривали й удень. 29 липня 1919 року, під час Української революції, силами 7-ї Львівської бригади II корпусу УГА місто було звільнене від більшовиківМ. Литвин, К. Науменко. Історія ЗУНР. — Львів: Інститут українознавства НАН України; видавнича фірма «Олір», 1995.- 368 с., іл. ISBN 5-7707-7867-9 с. 225. На початку серпня 1919 року силами тієї ж бригади спільно з повстанцями полковника Висоцького Деражня (як і Летичів) вчергове була визволена від російсько-більшовицьких окупантів. В місті деякий час влітку 1919 року розташовувалась Ставка Начальної Команди Української Галицької арміїМ. Литвин, К. Науменко. Історія ЗУНР… с. 237.

8 листопада 1919 року в Деражні відбулася Державна нарада за участю Симона Петлюри, диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича, члена Директорії Андрія Макаренка, прем'єр-міністра Ісаака Мазепи та інших. 18 листопада містечко захопили білогвардійці.

4 (ймовірніша дата) або 5 квітня 1920 року більшовицька авіація скинула дві бомби на залізничну станцію в Деражні, проте вони не заподіяли жодної шкоди. У відповідь на бомбардування Деражні та Проскурова з літака Війська Польського 5 квітня було скинуто п'ять бомб на залізничну станцію в Жмеринці, де перебували більшовики: 4 вибухнули на коліях, а одна пошкодила паровозне депо.

16 листопада 1920 року частини Армії УНР після запеклих боїв з більшовиками здобули Деражню.

Радянський міжвоєнний період 19 квітня 1922 року Постановою ВУЦВК до Деражні перенесено адміністративний центр Летичівського повіту. Вже на початку 1923 року повіт було ліквідовано, а Деражня стала центром Деражнянської волості Проскурівського повіту.

10 грудня 1924 року Постановою ВУЦВК Деражню віднесено до категорії містечок. У міжвоєнний період тут видавалися газети «Торфоробітник» та (від січня 1932 року) «За соціалістичну перебудову». В Деражні діяла трикотажна артіль «Допомога», яка з прибутків утримувала в дитячих садках 30 дітей бідноти, 20 бідняків забезпечувалися щоденними обідами, ще 18 виплачувалася пенсія. Працював тут і примістечковий колгосп, членами якого були переважно євреї (після Голодомору частка українців у ньому зросла до 35,5 %).

Від 11 лютого 1932 року до 22 вересня 1937 року Деражня була районним центром однойменного району Вінницької області, після чого разом із районом увійшла до Кам'янець-Подільської області.

Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 62 жителі міста.

У 1937 році влада закрила тутешню синагогу та бейт-мідраш.

У Другій світовій війні 49-й гірський корпус 17-ї армії групи армій «Південь» зайняв Деражню 11 липня 1941 року. Під час окупації Деражня була адміністративним центром Деражнянського району Летичівського ґебіту генеральної округи Волинь-Поділля Райхскомісаріату УкраїнаTerritoriale Veränderungen in Deutschland und deutsch verwalteten Gebieten (1874—1945) .

Бургомістром Деражні був Володимир Ясінський, член ОУН (мельниківці) під псевдо «Чорнота».

Під час окупації в Деражні розташовувалось єврейське гетто. 20 вересня 1942 року німецька оперативна команда розстріляла все єврейське населення містечка, а також осіле ромське населення селища Вовковинців — в сумі майже 4000 осіб. Ромів у цьому числі налічувалось до 450 осіб. 135 жителів Деражні були вивезені на примусові роботи до Німеччини.

25 березня 1944 року Деражню зайняла 18-та армія 1-го Українського фронту. Під німецькою окупацією Деражня перебувала 988 днів.

Радянський повоєнний період У 1974 році в Деражні засновано Сільське професійно-технічне училище № 12 (теперішня назва — Державний навчальний заклад «Деражнянський центр професійної освіти»).

У 1987 році Деражні надано статус міста.

У незалежній Україні

З 24 серпня 1991 року Деражня перебуває в складі незалежної України.

На початку грудня 2001 року на станції відкритий музей Південно-Західної залізниці та Бориса Олійника, який 19 років очолював столичну магістраль та був першим головою Укрзалізниці. В експозиції музею представлений розвиток залізничного транспорту від часу його зародження, історія станції (особливо у XX столітті), а також створений меморіальний куточок Бориса Олійника.