Бре́ттон-Ву́дська систе́ма () — міжнародна валютна система регулювання комерційних та фінансових відносин між країнами, що підписали та ратифікували Бреттон-Вудську угоду 1944 року. Був встановлений офіційний фіксований курс долара США до золота — 35 доларів за тройську унцію. Валюти інших країн-учасниць також отримали золотий еквівалент, але мали право на відхилення не більше 1 відсотка. Метою встановлення фіксованих курсів було запобігти девальваціям валют заради отримання конкурентних переваг у міжнародній торгівлі. Як валютні резерви окрім золота почали активно використовувати долар США. Для підтримки платіжних балансів країн-учасниць було створено Міжнародний валютний фонд. Бреттон-Вудська система стала першим прикладом впровадження узгодженого грошового порядку значною кількістю незалежних держав.

Підготовка до перебудови міжнародної економічної системи під час Другої світової війни все ще бушувала, 730 делегатів з усіх 44 країн-союзників зібралися в готелі Mount Washington у Бреттон-Вудсі, Нью-Гемпшир, Сполучені Штати Америки, на монетарну та фінансову конференцію Організації Об'єднаних Націй, також відому як Бреттон-Вудська конференція. Делегати вели переговори протягом 1-22 липня 1944 року і в останній день підписали угоду. Внаслідок цих угод було створено систему правил, установ та процедур регулювання міжнародної валютної системи, а також Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), який сьогодні є частиною Групи Світового банку. Сполучені Штати Америки, які контролювали дві третини світового золота, наполягали на тому, щоб Бреттон-Вудська система базувалась як на золоті, так і на доларах США. Радянські представники відвідали конференцію, але пізніше відмовилися ратифікувати остаточні угоди, стверджуючи, що установи, які вони створили, були «філіями Уолл-стріт». Ці організації почали діяти в 1945 році після того, як достатня кількість країн ратифікувала угоду.

У 1971—1978 роках Бреттон-Вудську систему змінила Ямайська валютна система, заснована на вільній торгівлі валютою (вільній конвертації валют).

Витоки Політична основа для Бреттон-Вудської системи полягала в злитті двох основних умов: спільного досвіду двох світових воєн, з тим, що невміння вирішити економічні проблеми після Першої світової війни призвело до другої; і концентрація влади в невеликій кількості держав.

Міжвоєнний період

Між потужними державами існував високий рівень згоди, що невміння координувати обмінний курс у міжвоєнний період посилило політичну напругу. Це полегшило рішення, прийняті на Бреттон-Вудській конференції. Крім того, всі уряди, що беруть участь у Бреттон-Вудсі, погодилися, що грошовий хаос міжвоєнного періоду дав кілька цінних уроків.

Досвід Другої світової війни був свіжим у свідомості державних службовців. Планувальники в Бреттон-Вудсі сподівалися уникнути повторення Версальського договору після Першої світової війни, яка створила достатню економічну та політичну напругу, яка привела до Другої світової війни. Після Першої світової війни Велика Британія мала суттєві суми США, яку Британія не змогла погасити, оскільки вона використовувала кошти для підтримки таких союзників, як Франція під час війни; союзники не могли повернути Велику Британію, тому Велика Британія не змогла повернути США. Рішення у Версалі для французів, британців та американців, здавалося, було «змусити Німеччину платити за це все». Якщо вимоги до Німеччини були нереалістичними, то було б нереалістично, коли Франція повернула британію, а Велика Британія повернула б США. Таким чином, багато «активів» на банківських балансових звітах на міжнародному рівні були насправді невідшкодованими позиками, які завершилися банківським кризою 1931 року. Непримиренне наполягання країн-кредиторів на відшкодуванні союзних військових боргів та відшкодування з потягом до ізоляціонізму призвело до розбиття міжнародної фінансової системи та глобальної економічної депресії. Так звана політика «бідняка твого сусіда», яка виникла в умовах кризи, деякі торговці, використовуючи девальвації валюти, прагнуть підвищити конкурентоспроможність (тобто збільшити експорт та зменшити імпорт), хоча останні дослідження показують, що ця де-факто інфляційна політика, можливо, компенсується деякі з контракторних сил у світових цінових рівнях (див. Ейхенгрін «Як запобігти війні у валюті»).

У 20-х роках минулого століття міжнародні потоки спекулятивного фінансового капіталу збільшувались, що призвело до екстремальних ситуацій в плані платіжного балансу в різних країнах Європи та США. У 1930-х роках світові ринки ніколи не порушили бар'єрів та обмежень на міжнародну торгівлю та обсяги інвестицій, — бар'єри, спричинені випадково, національно мотивовані та нав'язані. Різноманітна анархічна та часто апаратна протекціоністська та неомеркантилістична національна політика, яка часто є взаємно суперечливою, яка виникла протягом першої половини десятиліття, працювала непослідовно та самогубно, щоб сприяти національному імпортозаміну, збільшувати національний експорт, відволікати іноземні інвестиції та торгові потоки, і навіть запобігти певним категоріям транскордонної торгівлі та інвестицій. Глобальні центральні банкіри намагалися керувати ситуацією, зустрічаючись один з одним, але їхнє розуміння ситуації, а також труднощі у спілкуванні на міжнародному рівні заважали їх здатності. Урок полягав у тому, що просто відповідальних, працьовитих центральних банкірів було недостатньо.

Британія у 1930-х роках мала виключно торговельний блок з народами Британської імперії, відомі як «стерлінговий район». Якщо британія імпортувала більше, ніж експортувала до таких країн, як Південна Африка, одержувачі фунтів стерлінгів в Південній Африці мали тенденцію поставити їх у лондонські банки. Це означало, що, хоча британія мала дефіцит торговельного балансу, вона мала профіцит у фінансовому рахунку та збалансованість платежів. Позитивне платіжне балансування Великої Британії дедалі частіше вимагало збереження багатства народів імперії у британських банках. Одним з стимулів для, скажімо, южноафриканських власників ранд для парку свого багатства в Лондоні та збереження грошей у Стерлінг, був сильно оцінений фунт стерлінгів. На жаль, оскільки Англія стала деіндустріалізованою у 1920-х роках, вихід з торгового дефіциту мав девальвувати валюту. Але Англія не змогла девальвувати, або надлишок Імперії залишив би свою банківську систему.

Нацистська Німеччина також співпрацювала з блоком контрольованих держав до 1940 року. Німеччина примусила торговим партнерам надлишок витрачати надлишки імпортних продуктів з Німеччини. Таким чином, Велика Британія вижила, зберігаючи надлишки стерлінгів у своїй банківській системі, і Німеччина вижила, змусивши торговельних партнерів придбати власні продукти. США були стурбовані несподіваним падінням витрат на війну, які могли б повернути країну до рівня безробіття 1930-х років, і тому бажані країни С Sterling та кожна з країн Європи могли імпортувати з США, отже, США підтримували вільну торгівлю та міжнародна конвертованість валют у золото або долари.

Повоєнні переговори

Коли багато хто з цих самих експертів-спостерігачів, вихований на 1930-х роках, стали архітекторами нової уніфікованої, післявоєнної системи в Бреттон-Вудсі, їхні принципи стали «більше не бентежити свого ближнього» та «контролювати потоки спекулятивного фінансового капіталу». Запобігання повторення цього процесу конкурентних девальвацій було бажаним, але таким чином, щоб не змусити країни-боржники припиняти свою виробничу базу, зберігаючи процентні ставки на досить високому рівні, щоб залучати іноземні банківські депозити. Джон Мейнард Кейнс, побоюючись повторення Великої депресії, стояв за пропозицією Великої Британії про те, що надлишки країн будуть змушені застосувати механізм «використовувати або втрачати», або імпортувати з країн-боржників, будувати фабрики в країнах-боржниках або жертвувати боржники націй. США виступили проти плану Кейнса, а старший чиновник казначейства США Гаррі Декстер Уайт відхилив пропозиції Кейнса на користь Міжнародного валютного фонду, який мав би достатньо ресурсів для протидії дестабілізуючим потокам спекулятивних фінансів. Проте, на відміну від сучасного МВФ, запропонований Фондом Біллі буде автоматично протидіяти небезпечним спекулятивним потокам, без будь-яких політичних зв'язків, тобто ніяких умов для МВФ. За словами економічного історика Бреда Делона, практично у всіх точках, де він був відхилений американцями, Кейнс пізніше був визнаний правильним за подіями.

Сьогодні ці ключові події 1930-х років виглядають інакше як учені епохи (див. Праці Баррі Ейхенріна «Золоті кайдани»: «Золотий стандарт» та «Велика депресія», 1919—1939 рр. Та «Як уникнути грошової війни»); зокрема, девальвації сьогодні розглядаються з більшим нюансом. Вислів Бена Бернанке на цю тему полягає в наступному:... Наближення причини світової депресії — це структурно недосконалий та погано керований міжнародний золотий стандарт. … З ряду причин, включаючи бажання Федеральної резервної системи обмежити бум на фондовому ринку США, монетарна політика в ряді великих країн перетворилася на скорочення в кінці 1920-х років — скорочення, яке було передано по всьому світу за золотий стандарт. Початково м'який дефляційний процес почав сніговим ударом, коли банківська та валютна криза 1931 року спонукала міжнародну «боротьбу за золото». Стерилізація припливів золота надлишковими країнами (США та Франція), заміщення золота на валютні резерви та обіг у комерційних банках призвели до збільшення золотої грошової підтримки, а отже, до різкого непередбаченого зниження національних грошових ресурсів. Грошові скорочення в свою чергу були сильно пов'язані зі зниженням цін, продуктивністю та зайнятістю. Ефективне міжнародне співробітництво могло б в принципі дозволити глобальну грошову експансію, незважаючи на стандартні обмеження на золото, але суперечки щодо відшкодування світової війни та військових заборгованостей, а також острівність та недосвідченість Федеральної резервної системи, крім інших чинників, перешкоджали цьому. Як результат, окремі країни змогли уникнути дефляційного вихору лише в односторонньому порядку відмовившись від золотого стандарту та відновити внутрішню монетарну стабільність, процес, який тягнувся на зупинці та неузгоджено, поки Франція та інші країни Золотого блоку остаточно не залишили золота в 1936 р. — Велика депресія, Б. БернанкеУ 1944 році в Бреттонвудській області, внаслідок колективної традиційної мудрості того часу, представники всіх провідних союзних народів колективно виступали за регульовану систему фіксованих валютних курсів, опосередковану дисципліну за доларом США, прив'язаною до золота [цитування потрібна] — система, яка спирається на регульовану ринкову економіку з жорстким контролем за значеннями валют. Потоки спекулятивних міжнародних фінансів були скорочені шляхом їхнього маневрування та обмеження через центральні банки. Це означало, що міжнародні потоки інвестицій надходили до прямих іноземних інвестицій (ПІІ), наприклад, будівництво заводів за кордоном, а не міжнародні валютні маніпуляції та ринки облігацій. Незважаючи на те, що національні експерти певною мірою не погодились із конкретною реалізацією цієї системи, всі погодилися з необхідністю жорсткого контролю.

Економічна безпека