Оле́ський за́мок — пам'ятка архітектури та історії XIII—XVIII століть, розташований у смт Олесько, Золочівського району Львівської області. Один із найдавніших в Україні замків, імовірно, побудований одним із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича на плато пагорба, який височить серед заплави річки Ліберція.
Історія XIV—XV століття Уперше згаданий в історичних джерелах 1327 року: замок перейшов у володіння князя Юрія II — сина мазовецького князя Тройдена і його дружини руської княжни Марії (дочки Юрія І), запрошеного боярами на галицько-волинський королівський (князівський) престол після згасання роду Романовичів. Дата дозволяє припустити, як одну із версій, що замок побудований одним із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича — Андрієм або Левом. Первинно він був низькою оборонною спорудою овальної форми, що відповідала рельєфу горба. Широкий двір, оточений кам'яною стіною, мав один в'їзд з брамою і вежею. Ці мури частково збереглися як нижній ярус сучасного замку.
Той період історії — XIII століття — позначений грізними подіями: Київська Русь розпалась на окремі удільні князівства і, знесилена внутрішніми чварами, втратила свою могутність та стала здобиччю зовнішніх ворогів. 1223 року військо Чингісхана розгромило дружини руських князів та їхніх союзників на річці Калці. Спалюючи городища, руйнуючи поселення, монголо-татарські орди докотились до західних рубежів Київської Русі. 1241 року загони Батия знищили давньохорватське і давньоруське місто Пліснеськ, яке розташоване за 10 кілометрів від Олеська. Замок постав у час тяжких випробувань для всіх руських земель: їх поневолювали монголо-татари, на них зазіхали також угорські, польські й литовські феодали. У середині XIV століття під владою феодальної Литви опинилися чернігово-сіверські землі, Київщина, частково Поділля та Волинь. Польща захопила Галичину й Західну Волинь; Буковина відійшла до складу Молдавського князівства, Закарпаття відвоювали угорські феодали.
Олеський замок стояв на межі Волині й Галичини, опинився на кордоні Литви й Польщі, за нього точилася постійна боротьба між цими державами. З 1340 року замком володів литовський князь Любарт. 1366 року його відвоював польський король Казимир III Великий. Коли на трон зійшов його племінник Людовик I — король польський і угорський, замок перейшов до князя Владислава Опольського. Останній, проводячи політику загарбання й окатоличення галицьких земель і добиваючись від Риму права на створення окремої Галицької митрополії РКЦ, передав у 1375 році Олеську фортецю разом із Рогатином і Тустанню галицькому латинському архиєпископу — очільнику новозаснованої Галицької архидієцезії.Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. V. — С. 428—429. Це викликало протест руського населення — і замок захоплено ненадовго повстанцями. 1377 року король розмістив тут угорські війська, які через 5 років, зразу після смерті Людовика І, за викуп залишили замок Любарту.
Для зміцнення свого становища на руських землях Королівство Польське й Велике князівство Литовське у 1385 році уклали договір — так звану Кревську унію — об'єдналися в одну державу. Великий князь литовський Владислав II Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою, став королем об'єднаної держави; його намісником на руських землях залишився брат короля — великий князь Свидригайло Ольгердович. Згодом між братами почалися суперечки: руські бояри, які вороже ставилися до феодально-католицького засилля Корони, підтримали Свидригайла.
Олеська фортеця залишалася півстоліття неприступною для польських магнатів. 1431 року, коли Ягайло тримав в облозі Луцьк, князь Казимир II Белзький (Мазовецький) рушив на Олесько. Але фортеця не піддалась: оборону її очолив державець замку Богдан РогатинськийГрушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 197. (за іншими даними, Івашко Преслужич з Рогатина). До селянських загонів приєдналися і місцеві бояри.
Після укладення перемир'я між Ягайлом та Свидригайлом (2 вересня 1431 року) замки в таких містах як Кам'янець-Подільський, Смотрич, Скала-Подільська, Ратне, Ветли, Городло, Лопатин, перейшли в руки поляків, а Олеський лишився Свидригайлові. Король пробачив олеським боярам їхній виступ, 18 жовтня того року видав їм документи на володіння землями. Але 26 жовтня вояки Свидригайла з Олеської фортеці порушили перемир'я, напали на один з дворів польського судді, зятя руського шляхтича Ходка ЛоєвичаWilamowski W. Stanislaw (Ostaszko) z Dawidowa (Dawidowski) h. Wilczekosy (Prus II) (zm. 1442/3) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków, 2003. — T. XLII/1, zesz. 172. — S. 23—26. , Станіслава «Осташка» Давидовського. За даними польського дослідника М. Вілямовського, двір спалили разом з челяддю.
Наприкінці 1432 року Олеський замок після тривалої облоги було здобуто військами польського короля.
Важливе світло на події 1431—1432 років проливає грамота короля Ягайла, у якій він пробачив олеських бояр (зем'ян) за участь в антипольській боротьбі і підтримку великого князя Свидригайла. Цей документ опублікував галицький історик Антоній Прохаска під назвою «Королівське пробачення олеських зем'ян у 1431 році»Prochaska A. Przebaczenie królewskie ziemianom oleskim… — S. 43.. Однак у самому тексті грамоти зазначено, що вона була видана пізніше, а саме у Львові у день євангеліста Луки, тобто 18 жовтня, року Божого 1432 — «datum Leopoli in die sancti Luce evangeliste sub anno domini Millesimo quadringentesimo tricesimo secundo». Таким чином, королівська грамота могла бути пробаченням за попередні виступи «олеських панів і зем'ян», але водночас вона була ультиматумом з вимогою визнати владу польського короля і скласти присягу на вірність.
У той час внаслідок двірцевого перевороту, спровокованого поляками, у Великому князівстві Литовському великим князем був обраний Сигізмунд Кейстутович, який 15 жовтня 1432 року видав грамоту про врегулювання відносин з Польським королівством і, зокрема, прикордонних спорівГрушевський М. С. Історія України-Руси… — Т. 4. — С. 207. Згідно з цим документом Олеський замок з округою передавалися Польському королівству. Однак олеські зем'яни, як і князь Свидригайло, не визнавали цього рішення і продовжували боротьбу. Не дочекавшись вірнопідданої делегації з Олеського замку навіть після видання помилувальної грамоти, король Ягайло відправив на здобуття непокірної твердині свої найкращі придворні полки.
Королівська грамота зберегла імена і прізвища місцевих шляхтичів (зем'ян), які підтримували олеського старосту Івашка Рогатинського. Їхні прізвища походять від назв службових маєтків Олеського замку: Масько Каленикович був посідачем маєтку Каленик (Калениковичі), що знаходилося на південь від Олеська і ще наприкінці XIX століття згадувалося як частина міста. Олехнові Черемоському належала Черемошня, Івашкові Мостичу Кадлубицькому — Кадлубичі (Лучківці), Дзюрдзьові Струтинському — Струтин, Сенькові Смоленському — Смільне, Демкові Жидівському — Ожидів, Янушові Підгорецькому — Підгірці, Неґові Стрибродському (Трибродському або Старобродському) — Старі Броди, Симонові Беруинському (Берлинському) — Берлин, Ходькові Хоросчецькому(?) Жулицькому — Жуличі, Леонові (Леву) Чеському — Чехи (Лугове). Деякі неточності у прізвищах службовців Олеського замку могли бути спричинені також тією обставиною, що спочатку королівська грамота була складена руською (давньоукраїнською) мовою, а згодом був зроблений її латинський варіант.
Визвольна боротьба олеських загонів проти феодально-католицького засилля відбувалася паралельно з антифеодальним, національно-визвольним і антикатолицьким гуситським рухом, що був могутнім прологом до європейської реформації XVI століття.
Після здобуття Олеського замку королівськими військами його було передано разом із навколишніми землями у вічне користування Янові із Сенна — синові Добєслава, нащадки якого по Петру Сененському почали називатися Олеськими. Остання руська фортеця на галицьких землях упала — почалося жорстке пригнічення руського народу, що тривало майже 6 століть. Як символ окатоличення руського населення у кінці XV століття в Олеську постав костьол. Також зазнав перебудов сам замок — зокрема, у південно-східній частині постала двоповерхова житлова будівля та каплиця. А на подвір'ї викопано колодязь великої глибини — 42 м (через розміщення замку на горбі до рівня ґрунтових вод досить далеко).
XVI—XVII століття Друга половина XV — перша половина XVI століття — важкі часи для місцевих мешканців. У 1442 та 1453 роках, знищуючи та грабуючи все на своєму шляху, тут проходить татарська орда. Близько 1477 року спадкоємці Яна із Сенна і Олеська — вдова Барбара та 5 синів — провели частковий поділ спадку, за яким замок залишився їх спільною власністюBukowski W. Sienieński (Oleski) Jan z Sienna i Oleska h. Dębno (zm. między 1510 a 1513) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków, 1996. — T. XXXVII/2, zeszyt 153. — S. 180. .
1512 року жителі навколишніх сіл знову збираються за кріпосними стінами, обороняючись від нападників. Цього разу фортеця облоги не витримала. Після відходу ворогів почалася відбудова. Але через сім років татари знову з'являються під замком. Один з його володарів, Марцін Каменецький, утік, а другий, Фридерик Гербурт, разом із своїми дружинниками героїчно загинув у битві під Сокалем 2 серпня 1519 року.
Це був останній татарський набіг на замок. Після цього життя в Олеську й околицях дещо стабілізувалося. Ожили торгові шляхи. Почалися роботи зі зміцнення кріпосних мурів і оборонних валів. Місто стало отримувати мито від чумаків, що везли сіль з Долини в напрямку Луцька. Виникали ремісничі цехи.
Каменецькі мали суттєві борги, у 1580 році їх частку придбав Станіслав Жолкевський. Частка Гербуртів дісталася Станіславу Даниловичу внаслідок шлюбного союзу. 1605 року Олеський замок з усіма навколишніми землями і маєтностями переходить у власність великого руського магната Івана Даниловича після його одруження з Софією Жолкевською.
Ян (Іван) Данилович — типовий представник феодальної верхівки. Людина високоосвічена, чутлива до гуманістичних ідей, він, однак, не пропускав нагод поліпшити своє матеріальне становище і піднятися вгору по щаблях кар'єри. Не без розрахунку одружився з багатою нареченою Катериною Красіцькою (за її придане почав розбудову замку). Його другою дружиною стала донька коронного гетьмана Станіслава Жолкевського — Софія, за якою він отримав землі на Чигиринщині. Можна думати, що не без сприяння свого тестя Данилович став каштеляном львівським, а з 1614 року — воєводою руським. Він намагався добре влаштувати і своїх дочок. Сваволя у виборі женихів для них привела до трагічної події в замку: Адам Жолкевський, закоханий у його доньку Марціану, привселюдно вчиняє самогубство. Другу дочку, Теофілію, Данилович віддав за старосту красноставського Якова Собеського. У неї 17 серпня 1629 року народжується син, названий ім'ям діда,— майбутній переможець турків під Віднем, польський король Ян III Собеський.
Замок за Івана Даниловича набрав майже сучасного вигляду. Каплицю і сусідні приміщення перетворено в суцільний східний корпус. В іншому кінці розбудовано прямокутний західний, частина якого виступила за межі старого овального муру і теж досягла двох поверхів. З'являються аркові галереї, шикарні дверні портали і віконні рами, рясний декор — зокрема, на в'їзній вежі вирізьблено гербовий картуш Даниловичів.
У 1613 році власник заснував містечко Сасів, в Олеську побудував першу школу й лікарню для селян. Все це створювалося працею і коштом селян, ремісників. Для утримання тільки одного костьолу виділялося ціле село Розваж і збиралося по десятині від доходів із селян Йосипівки, Ожидова, Кутів, Сточина і Хватова.
Данилович був представником короля на Запорозькій Січі й намагався жити в злагоді з козацтвом. В нього на службі в Олеську був Михайло Хмель — батько Богдана Хмельницького. Коли Іван Данилович став чигиринським старостою, своїм підстаростою зробив Михайла Хмельницького, родина майбутнього гетьмана переселилася на хутір Суботів.