Білі хорвати () — слов'янське плем'я, згадане в низці середньовічних джерел, яке жило в VI–X століттях на території Східної Європи, найімовірніше в районі південного заходу Польщі, півночі Чехії, України та частково на сході Німеччини. В українській історіографії «білих хорватів» часто ототожнюють із мешканцями Великої Хорватії, також їм відводять місце в етногенезі українців.стор. 34, том 11, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2003 р. ISBN 5-7707-4048-5М. Брайчевський. Вибране. Т ІІ. Хозарія і Русь. Київ. Видавництво О. Теліги. 2009. ISBN 978-966-355-029-9, ст. 345—347.
Білими хорватами називалося одне зі східнослов'янських племен, яке проживало у східній Галичині на заході нинішньої України і прадавньою батьківщиною якого була Біла Хорватія. У VII столітті частина білих хорватів мігрувала з Білої Хорватії на територію сучасної Хорватії. Племена, які проживали у Моравії та Словаччині — «чорні хорвати». Теперішні хорвати сучасної Хорватії — це «червоні хорвати».
Історичні згадки
Вперше назву племені хорватів згадують у зв'язку з містом Танаїс, яке розташовувалось у гирлі річки Дон при впаданні в Азовське море. Історичні хроніки записані грецькою мовою в ІІІ столітті н. е. Хорватів згадують за часів правління правителя Танаїса — Савромата ІІ (175–211). Там згадували достойне ім'я Хорват (Choroathou). Інша згадка про хорватів припадає на правління Рескупоріда (Rescuporides), сина Савромата ІІ — Хорват Сандарсіон (Choroathus Sandarsion), як одного із чотирьох архонтів Танаїса. Якщо не зважати на грецьке закінчення «-os», то в обох записах будемо мати власне хорватське ім'я на старому кайкаючому діалекті (Kaikavian). На кінець XX століття, версія про зв'язок цих назв з історичними хорватами вважається спростованою і трактується як випадковий термінологічний збігKatišić R. Kunstmannovi lingvisticki dokazi o seobi Slavena si uga na sjever // Starohrvatska Prosvjeta. — ą20. — 1990 (1992). — S.225-328.
У першій половині I тисячоліття хорвати утворили союз племен, після розпаду якого частина з них переселилася на захід та південьNiderle L. Slovanske starożitnosti. — Praha, 1906. — D. 2. — Sv .1. — S. 193, 224.. Ключовим джерелом відомостей про білих хорватів є твір Костянтина VII Багрянородного «De Administrando Imperio». Тут їх згадують як мешканців Великої («Білої») нехрещеної Хорватії (їхнє державне утворення). Костянтин VII виводить від них південнослов'янських хорватів, які переселилися на Балканський півострів за правління візантійського імператора Іраклія (610–641 рр.). У «De Administrando Imperio» також зазначено, що серби, які не прийняли християнства, є білими сербами, і землю, де вони мешкали, звали БойкиDominik MANDIĆ, «Hrvati i Srbi — dva stara različita naroda», Nakladni Zavod MH, Zagreb, 1990, c.20. Аналогічно, хорвати, що не прийняли християнства, є Білими хорватамиDe Administrando Imperio — Костянтин Багрянородний, а етнонім «хорвати» означає «мешканці великої країни».:
В іншому місці Костянтин Багрянородний детальніше описує розташування країни хорватів «білохорватів», відповідно до нього, вони мешкали коло Баварії та Саксонії та підкорялись на той момент Саксонським володарям:
Білі хорвати були також відомі на Русі. Зокрема, Нестор називає їх серед слов'янських племен: .
У 907 році карпатських хорватів згадують як руське плем'я, що брало участь у поході Олега на Константинополь
Остання згадка Нестора про хорватів стосується походу Володимира І Великого у 993 році: .
Хорватів згадує також польський історик Вінцент Кадлубек в контексті опису завойовницьких походів князя Болеслава І ХороброгоMonumenta Poloniae Historica. — Lwów, 1872. — T. 2. — P. 231. , що очевидно пов'язане із захопленням ним перемишльської землі у 1019–1030 роках.
Версії походження народу
У сучасній хорватській історичній науці популярною є «сарматська» версія походження народу.
За різними теоріями, частина білих хорватів склала основу чеського етносу (хорвати у Чехії також називалися «чорними»). Також вважається, що частина хорватів сформували етнічну основу населення сучасних Прикарпаття, Закарпаття і Галичини.
Дослідники вважають, що племена антів, склавінів, венедів та карпів з інтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як «хорвати» (регіональний комплекс Придністров'я та Попруття празько-корчацької культури, V—VII ст.)Тимощук Б. О. Східні хорвати // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. — Львів : Ін-т українознавства, 1995. — Вип. 6. — С. 214—218.. Вони усвідомлювали свою єдність з іншими племенами празько-корчацької, пеньківської та суково-дзедзіцької археологічних культурБаран В. Д. Слов'янські ранньосередньовічні культури та їх підоснови // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. — Львів : Ін-т українознавства, 1995. — Вип. 6. — С. 191—204. (похідних від пшеворської, зарубинецькоїПріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка-2000. — 1993. — № 5 (7). — С. 19. та київськоїТоменчук Б. Чорногора в історії давніх слов'ян // Жовтень. — 1985. — № 11. — С. 99-102; Томенчук Б. Чорногора в історії давніх слов'ян (за ал-Масуді) // Галичина: Науковий та культурно-просвітній краєзнавчий часопис. — Ів.-Франківськ, 2003. — № 5. — С. 25—34. культур).
Алемко Ґлухак твердить, що Біла Хорватія в час найбільшого розквіту охоплювала терени від витоків Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в Україні, басейни річок Сяну й Вепра, та верхів'я Вісли в Польщі, північну Словаччину, ЗакарпаттяAlemko GLUHAK, «Porijeklo imena Hrvat», Zagreb, 1990, c. 125—135.. Своєю чергою дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач крім Галичини включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію і Словаччину. Відомий хорватський історик Вєкослав Клаїч ототожнював Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Пліснеськ і Радече — міста білих хорватівVjekoslav KLAIĆ. Povijest Hrvata. — Zagreb : Nakladni Zavod MH, 1990. — S. 61. хорв.. Той самий Клаіч, посилаючись на московські архіви, вказує, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватамиVjekoslav KLAIĆ, «Povijest Hrvata», Nakladni Zavod MH, Zagreb, 1990, c.63 . М. М. Чуріч, покликаючись на архівні дані, наводить точну цифру тих, хто себе ідентифікував, як білі хорвати — 17228Mijo M. ĆURIĆ, «Staroiransko porijeklo Hrvata», Neovisna autorska naklada, Zagreb, 1991, c. 95 . Що більше, інший хорватський історик Мірко Відовіч твердить, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола Володимира Волинського називали себе хорватамиMirko VIDOVIĆ, «Hrvatski iranski korjeni», Zagreb 1991, c. 19. Клаіч твердить, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками білохорватського племеніVjekoslav KLAIĆ, «Povijest Hrvata», Nakladni Zavod MH, Zagreb, 1990, c.60 . Покликаючись на візантійського царя Костянтина VII Багрянородного, Клаіч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи порфіроґенетових Бойків з бойками в КарпатахVjekoslav KLAIĆ. Povijest Hrvata… S. 47-48, що надає йому можливість точніше встановити місце знаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік Мандіч, визнаючи порфіроґенетових бойків українською етнічною групоюDominik MANDIĆ. Hrvati i Srbi — dva stara različita naroda. — Zagreb: Nakladni Zavod MH, 1990.— S. 20. хорв.. І старіші хорватські історики, як наприклад, Фердо Шішіч ототожнював русинів Галичини з білими хорватамиFerdo ŠIŠIĆ, «Povijest Hrvata u vrijeme narodnih vladara», Zagreb 1925. — С. 239—240.. Цікаво відзначити, що й російські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б. Д. Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини і Волині не є прихідцями на цій території, але автохтонними нащадками білих хорватівB.D. GREKOV. Kijevska Rusija. — Zagreb : Naprijed, 1962. — S. 456—457. хорв.. Що більше, цей автор наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Русі тривало, принаймні, від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював східну частину Білої ХорватіїB.D. GREKOV, «Kijevska Rusija», Naprijed, Zagreb, 1962. — С. 438—456. . З іншого боку, пояснюючи виникнення і відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М. Бранд пише, що ще в до руський період ці терени мали сильну традицію державотворення, будучи хребтом Білої ХорватіїM. BRANDT, "Ruske zemlje od XII stoljeća do Ivana Groznog. — Zagreb : Naprijed, 1962. — S. 503—504. .
Ймовірно, білі хорвати розчинилися у нових етнічних формаціях, оскільки після Х століття у писемних джерелах згадки про цей народ відсутні. Карпатські хорвати вважаються одними з предків жителів Галичини.
Наприкінці XX ст. н.е на теренах Галичини було виявлено понад 40 городищ, більшість з яких мають площу понад 20 га (найбільші — Стільське городище із площею 250 га і Пліснеське площею на ІХ ст. 300 га), побудованих у VII—X ст. н. е. та співвіднесених із білими хорватами. Частина з городищ проіснували до XIV ст. н. е. Дослідження проводяться Верхньодністрянською археологічною експедицією НАН України.
Про білих хорватів див. також: Бурштиновий шлях. Вплив на цивілізації
Див. також
Анти Антський союз Мразниця Мразниця (село) Тустань Львівська земля Бойки Лемки Стільсько — Стільське городище Білі серби Хорутани Червоні хорвати Чорні хорвати Норік Іллірійці Сорби Середньовічні Далмацькі князівства.
Примітки
Джерела
«Літопис Руський», м. Київ, вид. «Дніпро», 1989 р., 591 с. — ISBN 5-308-00052-2
Біла Хорватія Костянтин Багрянородний. De administrando imperio 30. Story of the province of. & 31. Of the and of the country they now dwell in // De Administrando Imperio by Constantine VII (фрагменти про білих хорватів) Л.Войтович. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього Середньовіччя Те саме Ідзьо В. С.. Ранньослов'янське суспільство і ранньослов'янська державність. Зародження і становлення християнства на території України. — Львів: СПОЛОМ, 2004. — 288 с. Леута О. І. Старослов'янська мова: Підручник. — : Вища шк., 2001. — 255с.
Гуцульські говірки: лінгвістичні та етнолінгвістичні дослідження / Відповідальний редактор д. ф. н. проф. Я.Закревська. Редакційна колегія: П.Гриценко, Л.Коць-Григорчук, І.Сабадош, Л.Палюга, Н.Хобзей. — Львів: Ін-т українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 2000. — 368 с. Лідія Коць-Григорчук. Лінгвістично-географічне дослідження українського діалектного простору. — Нью Йорк — Л.: Наукове Товариство ім. Шевченка в Америці, 2002. — 268 с. Dr. O. Dominik Mandič. Hrvati i Srbi dva stara, različita naroda.
Vjekoslav KLAIĆ. Povijest Hrvata.— Zagreb: Nakladni Zavod MH, 1990.— S. 61. хорв. Войтович Л.'' «Білі» хорвати чи «карпатські» хорвати? Продовження дискусії // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Збірник наукових праць. — 2004. — Вип. VIII. — С. 38—41.
Посилання