Ві́льнюс (, , ), до 1939 року — Ві́льно, Ві́льна — столиця та найбільше місто Литви, розташоване на річці Няріс у південно-східній частині країни. Головний політичний, економічний та культурний центр Литви. Станом на 2025 рік проживало 607,667https://osp.stat.gov.lt/statistiniu-rodikliu-analize?hash=684e50e2-6cf6-426f-8d20-8b3e3856bdd2#/ (за даними муніципалітету) або 592 389 (за даними державного реєстратора) мешканців, а у вільнюській агломерації — 747 864https://ec.europa.eu/eurostat/databrowser/view/URB_LPOP1/default/table?lang=en&category=urb.urb_luz; друге найбільше місто серед країн Балтії за кількістю населення (після Риги).
Вперше згадується у 1323 році як столиця великого князя Литовського Гедиміна. Протягом століть — головне місто Великого князівства Литовського (ВКЛ), а з 1569 року — одне з найбільших міст Речі Посполитої. Після третього поділу Речі Посполитої у 1795 році увійшов до складу Російської імперії. З 1922 до 1939 року входив до складу Польщі, що було предметом конфронтації між Польською та Литовською республіками. З 1939 року став столицею Литви (згодом Литовської РСР після окупації СРСР). У 1990 був прийнятий акт про відновлення незалежності країни з столицею у Вільнюсі.
Вільнюс відомий своєю архітектурою у історичному центрі, який був оголошений об'єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в 1994 році. До Другої світової війни Вільнюс був одним із найбільших єврейських центрів у Європі. Його єврейський вплив призвів до того, що його прозвали «Єрусалимом Литви». Наполеон назвав його «Єрусалимом Півночі», під час проходу через Вільнюс в 1812 році. У 2009 році Вільнюс був оголошений культурною столицею Європи разом з Лінцом, Австрія. 69 % площі міста зайняте зеленими насадженнями; 3-е місце в рейтингу найзеленіших міст планети (2021).
У 2021 році Вільнюс увійшов до 25 кращих міст майбутнього за версією fDI — одне з найбільш передових міст із найбільшим потенціалом у світі.
24 січня 2023 року «за виявлені гуманізм, милосердя і солідарність з Українським народом, всебічну допомогу громадянам України, які вимушено залишили Батьківщину внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, а також вагому підтримку України у захисті її незалежності та суверенітету» Указом Президента України Вільнюс було удостоєно почесної відзнаки України «Місто-рятівник».
Назва Назва міста (, ), за деякими джерелами, походить від назви річки Вільня, на якій стоїть місто.
Українська історична назва — Вільна, що засвідчена в руських пам'ятках Середньовіччя як .
У стародавніх історичних джерелах інших мов переважають назви Wilna, Vilna. Починаючи з XIV ст., у пам'ятках писемності використовується форми Wilno, Vilno. У пам'ятках литовської мови 1595, 1600, 1653 та пізніших років трапляється варіант Vilnius.
Історія На первісній території міста розкопано поселення 4 тис. до н. е. Перша писемна згадка про місто міститься в посланнях великого князя литовського Гедиміна, у них Вільнюс називається столицею великого князя.
У 13–14 ст. тут (біля злиття річок на площі 4 га) побудовано три замки. З часів Гедиміна Верхній і Нижній замки стали резиденцією правителів Великого князівства Литовського (ВКЛ). За замки боролися в роки князівських міжусобиць у 1345 та 1381–92. У 1365—1402 рр. ними намагався заволодіти Тевтонський орден. 1390-го під час облоги згорів дерев'яний Кривий замок. Після цих подій і до 1655 року іноземні війська не вступали до замків. У Нижньому замку знаходився палац великих князів литовських (після пожежі 1520 відбудований в стилі ренесансу, знесений на початку 19 ст.) і католицький кафедральний собор (зведений у 1387, сучасний вигляд кін. 18 ст.), а також з 1413-го — резиденція вільнюського воєводи та місцевої адміністрації. Тут збирався сейм ВКЛ, діяли з 1566 року земський суд і гродський суд, з 1588 — Головний литовський трибунал. Після Люблінської унії 1569 замки зберігали статус столиці, але оскільки державні функції ВКЛ значно звузилися, то замки почали занепадати. Збереглися кафедральний собор і залишки Верхнього замку (нині на місці палацу великих князів проводяться археологічні розкопки).
Формування міста
Міське поселення Вільнюс починає формуватися з 13 ст. на лівому березі річки Няріс. У 14–15 ст. воно розростається вздовж доріг на Полоцьк (нині Білорусь), Новгород Великий, Мінськ (нині Білорусь), Москву, Луцьк–Львів–Крим, Гродно (нині Білорусь) — Краків (Польща), Каунас (Литва) — Кенігсберг (нині Калінінград, РФ) — Данціг (нині Гданськ, Польща). Побудована на початку 16 ст. міська стіна охоплювала площу 100 га, стільки ж займали передмістя. Мешкало близько 20 тис. жителів. Серед них — литовці, вихідці з Русі («Руський кінець» відомий вже наприкінці 14 ст.) та з німецьких міст (Німецька вулиця існувала з 15 ст.), татари (з кін. 14 ст.), мешканці Польщі та євреї (кагал юридично оформився 1636). Таким же строкатим був і конфесійний склад: до 1387 року переважали язичники, до 1323 оселилися францисканці, у часи правління Ольгерда з'явилися православні церкви. Після хрещення Литви у 1387 році Вільнюс став центром католицької єпархії, були побудовані численні католицькі монастирі (бернардинців, бернардинок, домініканців та ін.), кафедральний собор, парафіяльний костел святого пророка Іоанна Хрестителя, костели монастирів. Важливим центром православної культури залишалися монастир Св. Духа та православні церкви міста.
Магдебурзьке право
У 1387 році міщани одержали право на самоврядування, так зване магдебурзьке право. Управління здійснювалося Радою, яка складалася з литовсько-католицької та русько-православної частин, і війтом, якого призначав великий князь. При владі знаходився патриціат, у 1536 середні прошарки населення утворили своє представництво з 60 мужів, які мали право контролювати Раду. Проте та чи ін. частина міста й передмістя були або в підпорядкуванні великого князя (його місцевої адміністрації), або католицького єпископа з капітулом, або православного архімандрита чи окремих вельмож. У цих юридиках (присудах) діяло земське право. В 17–18 ст. кожен мешканець міста мав сплачувати податки за одним із 5 списків: «магдебурзьке місто», «замковий присуд», «єпископа присуд», «архімандрита присуд», «єврейського кагалу присуд».
Вільнюс знаходився на перехресті торгових шляхів Європи. Торгівля була джерелом багатства міста. Ольгерд звільнив купців від мита на всій території князівства. В січні та серпні тут відбувалися великі ярмарки. У місті зустрічалися купці зі Львова, Кам'янця (нині Кам'янець-Подільський), Києва, міст Польщі, Антверпена (нині Бельгія), Риги (нині Латвія), Новгорода Великого, Стамбула, Нюрнберга (Німеччина) та ін. Розвивалися ремесла, від кінця 15 ст. почали виникати цехи (на серед. 17 ст. їх було близько 40).
Політика ВКЛ відзначалася релігійною толерантністю. В столиці у середині 16 ст. під впливом Реформації утворилися общини лютеран, кальвіністів, аріан. У 30-х рр. 16 ст. у місті працювала друкарня Франциска Скорини. Православне населення об'єдналося в братство, яке діяло при Свято-Троїцькому, а потім Свято-Духівському монастирі, воно мало свою школу, друкарню, яка видавала полемічну та навчальну літературу. Вільнюс відіграв велику роль у розвитку «руської» (укр.-білорус.) культури кін. 16 ст. — 20–30-х рр. 17 ст. У 1569 році до міста запрошений орден єзуїтів, який у 1570 заснував колегіум (з 1579 — академію; нині це Вільнюський університет). Після Берестейської церковної унії 1596 року утворилася община унійців, діяв чернечий орден василіан. Релігійна полеміка та інтелектуальні змагання 2-ї пол. 16 — 1-ї половини 17 ст. сприяли поширенню книговидання (друкарні Академії, Мамоничів, Карцана, василіан та ін.). У 17 — 1-й половині 18 ст. розвивалися в стилі бароко архітектура, мистецтво та література.
Розвиток міста був спочатку уповільнений внаслідок зміни торгової кон'юнктури в Європі та звуження столичних функцій міста після Люблінської унії 1569 року, а згодом перерваний через війни серед. 17 ст. Після захоплення міста російськими військами (1655) воно було пограбоване й розорене, розпочалася епідемія чуми. Великі втрати Вільнюс зазнав під час Північної війни та епідемії чуми 1710–11, пожеж 1748 і 1749 років. Місто не раз відновлювалося, прибували нові мешканці. У 2-й пол. 18 ст. внаслідок культивування ідей Просвітництва, реформи університету, розвитку книговидання Вільнюс перетворився на значний культурний центр регіону. Населення міста брало активну участь у міщанському русі Речі Посполитої під час 4-літнього сейму. У 1794 році Вільнюс був центром повстання у ВКЛ. Міщани організовували загони національної гвардії та протистояли російським військам.
Російська імперія
Після 3-го поділу Польщі (1795) Литва відійшла до Російської імперії. Вільнюс став губернським містом. Проте діяльність університету, Археологічної комісії та її Музею старовини, численних підпільних антиросійських організацій (філомати з участю Адама Міцкевича та ін.), участь вільнюсців у польському повстанні 1830—1831 і польському повстанні 1863—1864 (зокрема й під керівництвом Кастуся Калиновського) зберегли за Вільнюсом значення центру громадсько-політичного і культурного життя земель колишнього ВКЛ. У місті видавалася газета «Мужицька правда», діяв Виконавчий відділ Литви. Однак репресії царського уряду після придушення повстань (закриття університету (1832) й Археологічної комісії (1855), заборона друку литовською мовою латинкою (1864) та ін.) негативно позначилися на розвитку міста. Тут 22 березня 1864 року на Лукійській площі російська влада стратила Кастуся Калиновського.
В останні десятиліття 19 ст. швидко розвивалася промисловість (залізообробна, харчова, легка), зростала чисельність населення (1796 — 17 500, 1859 — 58 200, 1897—154 500, 1909—205 200 осіб). Відбулася полонізація місцевого населення, за рахунок чиновників і військових збільшилася кількість росіян, зросла єврейська спільнота. У 1897 році в місті мешкало 2,1 % литовців, 4,2 % білорусів, 20,1 % росіян, 30,9 % поляків, 40 % євреїв. У громадському житті міста провідне місце посіла російська мова, вживання польської, а особливо литовської натрапляло на перешкоди з боку влади. На межі 19–20 ст. Вільнюс став центром діяльності соціал-демократичних і націоналістичних (литовської, польської та єврейської) партій. Під час революції (1905—1907) у місті відбувся Великий Вільнюський сейм литовського національно-визвольного руху.
Окупації та незалежність
У ході I світової війни Вільнюс був окупований німецькими військами. Після завершення війни Литовська Тариба (рада), що засідала у місті 16 лютого 1918 року, проголосила незалежність Литви, а Вільнюс — столицею Литовської республіки. В боротьбі за Вільнюс зіткнулися Литва, Польща і РСФРР. У 1922 році Вільнюс перейшов до Польщі. Литва не визнала прав Польщі на місто. Конституція Литви проголосила місто столицею, спір був винесений на форум Ліги Націй й став причиною конфронтації Литви й Польщі.