Ар-деко́, також артдеко́, ( — дослівно «декоративне мистецтво») — мистецька течія першої половини XX століття. З'явилася і розвивалася в архітектурі, декоративному мистецтві, моді та живописі. Є синтезом модерну і неокласицизму.
Ар-деко — це французька абревіатура від art décoratif, течії в прикладному мистецтві до Першої світової війниTexier 2012, p. 128., вплив якої також помітний в архітектурі, живописі, прикладній графіці, скульптурі та кіно. Він розпочав своє завоювання світу з Франції у 1920-х роках. До 1930-х років його найбільший вплив прослідковується у Сполучених Штатах, але він також залишив свій слід по всій Європі, в Південній Африці та Китаї. Це був перший сучасний світовий стиль, який часто асоціюється з розкішшю, що мав свій вплив на всі аспекти життя, а також сформував моду і рекламні оголошення того часу.
У 1930-х роках, під час Великої депресії, ар-деко став більш стриманим, а як матеріали використовували хромовані деталі, сталь та пластик. Нові формальні характеристики з'явилися близько 1930 року, коли в архітектурі проясвився стиль обтічного модернізму, з новими формами, включаючи глянцеві поверхніRenaut, Christophe and Lazé, Christophe, Les Styles de l'architecture et du mobilier (2006), Editions Jean-Paul Gisserot, pages 110—116. Ар-деко став першим справді міжнародним, інтернаціональним стилем, що втратив своє домінування з появою модернізму в архітектурі, який був суворо функціональним і позбавленим орнаментики, а також із початком Другої світової війниBenton, Benton and Wood & Art Déco (1910—1939) 2010, pp. 13–28..
Відмінні ознаки та загальна характеристика
сувора закономірність; етнічні геометричні візерунки; розкіш; шик; коштовні сучасні матеріали (слонова кістка, крокодиляча шкіра, алюміній, рідкісні породи дерева, срібло).
Його витоки можна простежити у французькому ар-нуво, але він також увібрав у себе елементи авангарду: геометричну стилізацію з конструктивізму, модерністське відродження з футуризму та живописну основу з кубізму. Він також відчув значний вплив єгипетського мистецтва. На відміну від органічних, хвилеподібних, змієподібних мотивів модерну, ар-деко характеризувався прямими лініями та геометричним дизайном. Розвиток промисловості означав, що він, в принципі, відійшов від свого попередника, змістивши акцент з індивідуальних виробів на масове виробництво. Проте не кожен дім був прикрашений світильниками чи меблями в стилі ар-деко — стиль став вираженням розкоші та елегантності. Сміливі, спрощені лінії, сильні, чисті кольори та нові матеріали того часу: нові сплави, хром і бакеліт, які можна було відполірувати до дзеркального блиску, — все це були нові елементи стилю, які припали до душі тогочасній молоді, і незабаром були гідно оцінені. Кульмінацією стала Паризька всесвітня виставка 1925 року, після чого стиль швидко поширився по всьому світу.
У США, Нідерландах, Франції та деяких інших країнах стиль ар-деко поступово розвинувся в бік функціоналізму, у той час, як у країнах з тоталітарними режимами (Третій Рейх, СРСР тощо) ар-деко перетворюється на «новий ампір». У радянській архітектурі періоду постконструктивізму було запозичено багато елементів артдеко (наприклад, готель «Москва»).
Паризька «Міжнародна виставка сучасних декоративних і промислових мистецтв» (Exposition internationale des arts décoratifs et industriels modernes) 1925 року дала життя термінові «ар-деко». Показані на цій виставці предмети розкоші французького виробництва ще раз довели, що Париж залишався інтернаціональним центром стилю й після Першої світової війни. Золотою медаллю був нагороджений художник Вадим Меллер за своє оформлення вистави в театрі «Березіль».
Сам напрямок ар-деко існував і до відкриття виставки в 1925 році. Це було помітно в європейському мистецтві протягом 1920-х років. Американських берегів воно досягло лише 1928 року, де в 1930-х перетворилося на Streamline Moderne — американізоване відгалуження ар-деко, що стало візитною карткою цього десятиліття.
Париж лишався центром стилю ар-деко. У меблях його втілював Жак-Еміль Рульманн — найвідоміший з дизайнерів меблів тієї епохи. Крім того, характерними є роботи Жана-Жака Рато, продукція компанії «Süe et Mare», ширми Айлін Ґрей, ковані вироби з металу Едґара Брандта, вироби з металу та емалі швейцарця єврейського походження Жана Дюнана, вироби зі скла Рене Лаліка та Моріса Маріно, а також годинники та ювелірні вироби «Cartier».
Символом ар-деко в декоративно-прикладному мистецтві стала скульптура з бронзи і слонової кістки. Під впливом «Російських сезонів» Дяґілєва, мистецтва Єгипту та Сходу, а також технологічних досягнень «століття машин», французькі та німецькі майстри створили унікальний стиль у малій пластиці 1920-х — 1930-х років, котрий підняв статус декоративної скульптури до рівня «високого мистецтва». Класичними представниками артдеко в скульптурі вважаються Дмитро Чіпарус, Клер Жан Робер Коліне, Поль Філіп (), Фердинанд Прайсс, Отто Поерцель (), Бруно Зак, Дж. Лоренцль ().
Хоча термін ар-деко виник у 1925 році, він не був часто вживаним до самої зміни ставлення до цілої епохи у 1960-х роках. Майстри стилю ар-деко не входили до якогось єдиного товариства. Рух вважався еклектичним, хоча він зазнавав впливу таких течій, як, наприклад, Віденська сецесія, кубізм, футуризм, неокласицизм тощо.
Назва
Ар-деко — це скорочення від французького arts décoratifs, яке почало використовуватися після Міжнародної виставки сучасних промислових і декоративних мистецтв (Exposition internationale des arts décoratifs et industriels modernes) у Парижі в 1925 році, хоча його характерні елементи з'явилися в Парижі та Брюсселі ще до Першої світової війни. Втім, сам термін arts décoratifs з'явився набагато раніше, у «Бюлетені Французької асоціації фотографії» (Bulletin de la Société française de photographie), опублікованому у Франції в 1858 р«M. Cunny présente une Note sur un procédé vitro-héliographique applicable aux arts décoratifs», Bulletin de la Société française de photographie, Société française de photographie. Éditeur: Société française de photographie (Paris), 1858, Bibliothèque nationale de France, département Sciences et techniques, 8-V-1012, Bibliothèque nationale de France. У той час термін arts décoratifs мав різні значення. У 1868 році французька щоденна газета Le Figaro використовувала термін «предмети декоративно-прикладного мистецтва» («objets d 'art décoratifs») для опису декорацій, виготовлених для Гранд-опери«Enfin, dans les ateliers, on travaille à l'achèvement des objets d'art décoratifs, qui sont très nombreux», Le Figaro, Éditeur: Figaro (Paris), 1869-09-18, no. 260, Bibliothèque nationale de FranceL'Art décoratif à Limoges, La Voix de la province: Revue littéraire, artistique, agricole et commerciale, 1862, (1862/04/01 (N1)-1863/01/01 (N12)), Bibliothèque francophone multimédia de Limoges, 2013-220524, Bibliothèque nationale de FranceRevue des arts décoratifs (Paris), 1880—1902, Bibliothèque nationale de France, département Sciences et techniques, 4-V-1113. У 1875 році французький уряд офіційно оголосив художниками майстрів, які раніше займалися дизайном меблів, текстилю, ювелірних виробів і скла на підставі декрету французького парламенту від. Заснована Людовіком XVI 1766 року Королівська безкоштовна школа декоративного мистецтва (l'École royale gratuite de dessint) була перейменована на Національну школу декоративного мистецтва (l'École nationale des arts décoratifs).
Скорочене позначення термінології — ар-деко — вперше використав Ле Корбюзьє у серії статей, опублікованих у журналі L'Esprit Nouveau під час Всесвітньої виставки 1925 року під назвою «1925 Expo: Arts Déco». Він узагальнив ці статті у своїй книзі «L'art décoratif d'aujourd'hui» — «Декоративне мистецтво сьогодні». Книга була фактично запеклою атакою на виставку перебільшених, барвистих, пишних предметів; основна ідея полягала в тому, що практичні об'єкти, такі як меблі, не потребують жодного декору; і, на його думку, сучасний декор — це не декорLe Corbusier, L'Art décoratif d'aujourd'hui, & Éditions Crès, Collection de «L'Esprit Nouveau», Paris, 1925, p. 70-81..
Історія
Витоки
Товариство художників-декораторів (1901—1913)
Поява Ар Деко тісно пов'язана з підвищенням статусу художників-декораторів. У Франції майстри, яких до кінця 19 століття вважали лише ремісниками, отримали такі ж права, як і художники та скульптори, після створення Товариства художників-декораторів (‘‘Société des artistes décorateurs, SAD‘‘) у 1901 році. Подібний рух розвинувся і в Італії, де 1902 року в Турині відбулася перша міжнародна виставка декоративного мистецтва (‘‘Esposizione internationale d'Arte decorativa moderna‘‘). Починаючи з ХХ століття, на французьких художніх виставках особлива увага відводилась художникам-декораторам, а в 1912 році, за пропозицією SAD, відбулася перша міжнародна виставка художників-декораторів у Франції.
Важливу роль у зародженні ар-деко відіграли паризькі універмаги та модельєри, які приблизно з 1900 року почали наймати художників-декораторів у свої студії. Багато французьких дизайнерів, однак, відмовлялися проєктувати для масового виробництва, наполягаючи на індивідуальному стилі кожного виробу, роблячи його унікальним. Ранній стиль Ар Деко характеризувався розкішшю, екзотичними матеріалами, такими як чорне дерево, слонова кістка, шовк, дуже яскравими кольорами та стилізованими мотивами.
Віденська сецесія і Віденські майстерні (1897—1912) Архітектори Віденської сецесії (утворена 1897 року), особливо Йозеф Гофман, мали помітний вплив на ар-деко. Його палац Стокле в Брюсселі (1905—1911) став прототипом стилю ар-деко з його геометричними об'ємами, симетрією, прямими лініями, бетоном, вкритим мармуровими плитами, витонченим ліпним орнаментом і пишними інтер'єрами, зокрема мозаїчними фризами Ґустав Клімта. Гофман також був засновником «Wiener Werkstätte» (Віденських майстерень) (1903—1932) — об'єднання ремісників та дизайнерів інтер'єрів, які працювали в новому стилі. Це об'єднання стало моделлю для створеної у 1919 році Compagnie des arts français, яка об'єднала Андре Мара та Луї Сюе — перших провідних французьких дизайнерів та декораторів ар-деко.
Нові матеріали та технології Нові матеріали та технології, особливо залізобетон, були ключовими для розвитку та появи ар-деко. Перший будинок з бетону був побудований Франсуа Куане у 1853 році в передмісті Парижа. У 1877 році Жозеф Моньє представив ідею зміцнення бетону сіткою залізних прутів у вигляді решітки. У 1893 році Огюст Перре побудував перший у Парижі бетонний гараж, потім багатоквартирний будинок, потім, у 1913 році, театр на Єлисейських полях. Один критик назвав театр «дирижаблем з авеню Монтень», що нібито свідчить про германський вплив, скопійований з Віденської сецесії. Згодом більшість будівель у стилі ар-деко будували із залізобетону, що давало більшу свободу форм і меншу потребу в підсилювальних стовпах і колонах. Перре також був піонером у покритті бетону керамічною плиткою — як для захисту, так і для декору. Архітектор Ле Корбюзьє вперше дізнався про використання залізобетону, працюючи креслярем у майстерні Перре
Іншими новими технологіями, важливими для ар-деко, — були нові методи виробництва листового скла, яке було дешевшим і дозволяло виготовляти набагато більші та міцніші вікна, а також масове виробництво алюмінію, який використовувався для будівельних і віконних рам, а пізніше — Корбюзьє, Уорреном Макартуром та іншими — для виготовлення легких меблів.
Театр Єлисейських полів (1910—1913)