Запере́чення Голоко́сту (ревізіонізм Голокосту) — негаціонізм, твердження, згідно з яким Голокосту не існувало у тому вигляді, у якому його описує загальноприйнята історіографія. У своїй критиці ідеї Голокосту євреїв ревізіоністи висувають тези про масові підробки, масштабні фальсифікації і приховування фактів на користь євреїв. При цьому здебільшого заперечуються такі твердження: масова загибель євреїв була результатом цілеспрямованої політики офіційної влади Третього рейху; для масового знищення євреїв були створені і використовувалися газові камери та табори смерті; кількість жертв серед єврейського населення на територіях, підконтрольних націонал-соціалістам і їх союзникам, сягає від 5 до 6 мільйонів осіб.

Ревізіоністи Голокосту євреїв стверджують, що вищевказана інформація була нібито свідомо сфальсифікована сіоністами для вимагання грошей у Німеччини та її союзників, а також для виправдання створення Держави Ізраїль.

Більшість професійних істориків відкидає заперечення Голокосту як ненаукову і пропагандистську діяльність. Критики відзначають, що ревізіоністи ігнорують наукові методи досліджень, а також часто сповідують антисемітські та неонацистські погляди. У зв'язку з тим, що ревізіоністи висувають тези про масові підробки, масштабні фальсифікації і приховування фактів на користь євреїв, заперечення Голокосту вважається конспірологічною теорією.

Генеральна Асамблея ООН без голосування у Резолюції № 60/7 від 21 листопада 2005 року відкидає будь-яке повне або часткове заперечення Голокосту як історичної подіїРезолюція Генеральної асамблеї ООН № A/RES/60/7 від 21 листопада 2005 року. «Пам'ять про Голокост». . А 26 січня 2007 року напередодні Міжнародного дня пам'яті жертв Голокосту Генеральна асамблея ООН прийняла Резолюцію № 61/255 «Заперечення Голокосту», що засуджує заперечення Голокосту як історичного фактуРезолюція Генеральної асамблеї ООН № A/RES/61/255 від 26 січня 2007 року. «Заперечення Голокосту». . У низці країн публічне заперечення Голокосту є протизаконним.

Аргументи ревізіоністів На підтримку своїх тез ревізіоністи наводять такі аргументи: масове зникнення євреїв з місць компактного проживання сталося не в результаті винищення, а внаслідок їх переселення або депортації; відсутність документів і наказів про знищення євреїв свідчить про те, що їх ніколи не існувало, оскільки в поспіху при відступі вони не могли бути знищені; існує набагато менше свідоцтв злочинів Голокосту, ніж прийнято вважати, а наявні свідчення про винищення євреїв часто суперечать одне одному; масові отруєння газом і спалення тіл жертв у тих кількостях, які наводяться в офіційній історіографії, були технічно і економічно неможливі.

Частина ревізіоністів не заперечує при цьому, що велика кількість євреїв була відправлена нацистами до концтаборів, де багато з них померли від голоду і хвороб, і що нацисти масово розстрілювали євреїв на Східному фронті.

Демографія Демографічна проблема мало розглядається в роботах заперечників і є однією з найслабших місць їх теорій, оскільки дуже складно знайти чітке пояснення, куди зникли з Європи мільйони євреїв — якщо вони не були вбиті.

Як стверджує Павло Полян, перша відносно серйозна робота з перегляду демографічних даних з Голокосту була написана в 1958 році американським соціологом Френком Ганкінсом. Ця робота не була опублікована за життя автора і вийшла лише в 1983 році. Ганкінс не заперечував чисельність загиблих. Головна теза цієї роботи була в тому, що за основну частину серед 6 000 000 єврейських жертв несе відповідальність не Гітлер, а Сталін. Хоча попри злочинно антинаукові твердження Поляна про те, що, як пише Полян, «насправді ніяких даних про масові антиєврейські репресії в СРСР не виявлено, в тому числі й після відкриття архівів», є справи, подібні до «справи Єврейського Антифашистського комітету» та «кампанії боротьби з „безрідними космополітами“». Разом із тим Ганкінс створив базу для подальших заперечників, вказавши реальні проблеми демографічного обліку кількості жертв геноциду.

У 1983 році майже відразу після виходу книги Ганкінса письменник Волтер СеннінгНімецький варіант псевдоніма — Вальтер Заннінг, справжнє ім'я — Вільгельм Нідеррайтер видав книгу «Зникнення євреїв Східної Європи» («Зникнення східноєвропейського єврейства»). У ній він писав, що більша частина європейських євреїв зуміла нелегально, і тому в обхід офіційної статистики, втекти в СРСР, США та Палестину. Один з заперечників Артур Бутц заявив, що вбиті євреї насправді вижили, але потім не відновили зв'язки зі своїми довоєнними родичами.

Критики ревізіоністів зазначають, що ніяких реалістичних пояснень, куди саме були «переселені» від 5 до 6 мільйонів євреїв, заперечником Голокосту не наведено. «Нездатність заперечувачів Голокосту знайти європейських євреїв після війни завжди була слабким місцем їх теорій». Зокрема, Сеннінг, на думку критиків ревізіоністів Голокосту, користувався в своїх розрахунках абсолютно недостовірними даними, ігноруючи офіційні джерела. Зазначається, що із використовуваних джерел він вибирав ті дані, які підтверджували його теорію, решту відкидав, користуючись навіть дезавуйованими цифрами. Демограф Серджо делла Пергола вказує, що результатом Голокосту стало катастрофічне зменшення чисельності єврейського населення — в цілому у світі, а не лише на європейському континенті. Він відзначає, що частка єврейського населення у світі впала з 0,75 % у 1939 році до 0,23 % до початку XXI століття. За розрахунками Пергола, без Голокосту єврейське населення світу могло скласти до 1990 року за різними сценаріями від 20 до 31 мільйона осіб. Наразі воно становить 13 млн.

Існує думка, що дослідники Голокосту спираються на наявну і доступну статистику зменшення кількості євреїв, у тому числі на документи, складені органами СС, а неофашисти ігнорують практично всі німецькі статистичні документи і звіти, включаючи два звіти представника Гіммлера доктора Ріхарда Корхера, який вже до 31 березня 1943 року констатував скорочення єврейського населення Європи на 4,5 млн осіб. За даними меморіального музею Голокосту Яд Вашем, станом на грудень 2010 року 4 мільйони жертв ідентифіковані персонально.

Документи про знищення

Юрген Граф пише, що ніяких наказів Гітлера про фізичне знищення євреїв, на відміну, приміром, від наказу про умертвіння безнадійно хворих або страти збитих американських льотчиків, знайдено не було. Девід Ірвінг стверджував, що при написанні біографії Гітлера за первинними документами він не виявив жодного документа про його причетність до геноциду. Він заявив, зокрема, що пропонує «тисячу фунтів стерлінгів будь-якому, хто зможе пред'явити хоча б один документ воєнного часу, який доводить, що Гітлер знав, наприклад, про Освенцім». Ті документи про знищення, які були знайдені, заперечники оголошують повоєнними підробками. Заперечники трактують термін «остаточне вирішення єврейського питання» як переселення або депортацію, але не знищення.

Представники загальноприйнятої точки зору на Голокост вказують на те, що план винищення євреїв Європи існував, і керівники Третього рейху робили з цього приводу цілком однозначні висловлювання. Наприклад, у щоденнику Геббельса було записано: 15 лютого 1942: Фюрер ще раз висловив свою готовність безжально очистити Європу від євреїв. Тут не повинно бути ніякого педантичного сентименталізму. Євреї заслужили катастрофу, яка тепер з ними відбувається. Їх знищення буде йти разом зі знищенням наших ворогів. Ми повинні прискорити цей процес з холодною безжальністю. 27 березня 1942: Це досить-таки варварська процедура, і вона не буде тут описана в точності. Євреїв залишиться мало. В цілому, можна сказати, що близько 60 відсотків з них доведеться ліквідувати, і лише 40 відсотків можна використовувати як робочу силу.

При цьому за розрахунками самих нацистів, в Європі було 11 млн євреївПротокол Ванзейської конференції, а 60 % від цього числа становить 6,6 млн.

Аналогічні однозначні висловлювання про цілеспрямоване і масове вбивство євреїв робили Адольф Гітлер, Генріх Гіммлер і багато інших керівників нижчого рангу.

Конкретний документ, який свідчить про точну дату прийняття рішення про масове знищення євреїв, не зберігся. Проте, частина істориків впевнені, що такий документ існував і був прийнятий навесні або на початку літа 1941 року. Зокрема, автори підручника «Катастрофа європейського єврейства» вважають, що це міг бути секретний усний указ Гітлера. Вони посилаються на німецького історика Мартіна Брошата, який досліджує систему керівництва Німеччиною в книзі «Держава Гітлера». Аналогічної думки дотримується історик Гельмут Краузнік (). Інші вчені (зокрема Рауль Гільберг і сам Мартін Брошат) вважають, що такий документ з'явився набагато пізніше або не існував зовсім, проте така позиція не означає заперечення ними німецької політики масового геноциду євреїв. Крістофер Браунінг вважає, що рішення про перехід від планів переселення до планів тотального знищення було прийнято у вересні-жовтні 1941 рокуКристофер Браунинг. По поводу моей книги «Истоки „окончательного решения“»: замечания об «окончательном решении», его предпосылках и важнейших последствиях .

Персональна залученість Гітлера в процес масового знищення не викликає у більшості істориків сумнівів. Зокрема, Саул Фрідлендер наводить приклади особистих звітів про дії айнзатцгруп і прямий наказ Гітлера про знищення євреїв, що залишалися в живих в районі Рівного в Україні в 1942 році. Крім іншого, в своєму заповіті, написаному напередодні самогубства, 29 квітня 1945, Гітлер називав знищення євреїв найбільшою послугою, наданою людству націонал-соціалізмом.

Критика показань свідків

Критика свідчень очевидців, на думку істориків, є найсильнішою стороною ревізіоністської аргументації, оскільки багато розповідей в'язнів дійсно рясніють неточностями, перебільшеннями і протиріччями.

Зокрема, ревізіоніст Фрідріх Брукнер пише, що свідки вбивств євреїв газом в Освенцімі неодноразово змінювали свої свідчення, а також робили неймовірні твердження — наприклад, про розміщення від 700 до 800 осіб в камері площею 25 м² (тобто 32 чоловік на одному квадратному метрі, що фізично неможливо).

Зізнання самих нацистів заперечники зазвичай вважають вибитими після війни за допомогою погроз і катувань або повністю сфальсифікованими, переклад .

На думку більшості істориків, пояснення заперечників, що численні визнання нацистів були вимушеними, не витримують критики, оскільки ці визнання повторювалися також набагато пізніше, коли ніякого тиску на їх авторів вже не робилося, в тому числі у ролі свідків — до кінця 1960-х років. Критики заперечників Голокосту зазначають, що окремі некоректні твердження окремих свідків не роблять хибними весь гігантський масив свідчень. Наприклад, заперечники відкидають покази свідка Рудольфа Врба про газові камери Освенцима тільки тому, що він переплутав дату візиту до концтабору Генріха Гіммлера.

Історик Олександр Немировський вказує, що сумніви у свідченнях свідків щодо деталей масових вбивств виглядають цілком розумно, оскільки свідки часто просто не могли їх знати і їхні свідчення в цій частині є вигадкою. Однак, на думку Немировського, перенесення цих сумнівів на сам факт масових убивств, підтверджений також численними об'єктивними даними, не обґрунтований.

Заперечник Робер Форіссон оголосив післявоєнною підробкою відомий щоденник Анни Франк. Численні експертизи, включаючи експертизу Нідерландського державного інституту військової документації, спростували припущення Форіссона.

Продуктивність крематоріїв

Юрген Граф у книзі «Міф про голокост» пише, що в крематоріях Аушвіцу неможливо було спалити таку кількість трупів, яка вказується в літературі з Голокосту, — 4756 трупів у день. З посиланням на Рауля Гільберга він проводить такий підрахунок числа муфелів: головний крематорій I Аушвіцу мав 6 муфелів (муфельних печей), крематорії II і III в Біркенау — по 15 муфелів кожен, а крематорій IV і V (також в Біркенау) — по 8 муфелів. У сумі виходить 52 муфелі