Полк ім. Костя Гордієнка — перша регулярна кінна частина Армії УНР. Сформована В. Петрівим наприкінці 1917-го. В січні-лютому 1918 під час радянсько-української війни брав участь у боях з військами більшовиків на Північно-Західному фронті та у вуличних боях з російськими червоногвардійцями у Києві. З березня 1918 входив до складу Запорізького корпусу під назвою Запорізький ім. кошового К. Гордієнка полк кінних гайдамаків. Відзначився в боях за Полтаву (27.3.1918) та Бахчисарай (24.4.1918). У складі Запорізького корпусу/групи воював до 1920, відколи його було переведено до Окремої кінної дивізії УНР.

Формування В той час як інші етноси, насамперед поляки, російської армії вже активно політично визначалися до суверенітету, українізація частин Західного фронту затримувалась. Лише наказ, що вимагав від 7-ї Туркестанської дивізії виділити полк для відсилання на Москву задля придушення більшовиків, збурив українців на політичне самовизначення. Не зважаючи на більшовицьку агітацію, та спротив інших лівих і правих російських партій, більшість українців, чисельність яких у корпусі складала близько 3.5 тис. вояк, тяжіла до повернення в Україну під провід Центральної Ради, сподіваючись в Києві перейти до підпорядкування українського війська.

В червні-липні 1917 року українці починають боротьбу за відокремлення в окремі військові підрозділи за етнічною ознакою в , що утримував лінію фронту Скробово-Несвіж-Березина в Налібоцькій пущі Мінської губернії на стику з Північним фронтом. До зорганізації українців спричинились такі офіцери українського походження як Микола Данченко та полковник Іван Гаєвський за координації сотника Василя Тютюнника, який на той час очолював Армійську Українську Раду, що була сформована для захисту інтересів українців від пробільшовицьких військових комітетів, які потроху перебирали на себе владу в тодішньому російському війську.

За розпорядження центральної російської влади про виборність начальників на 29 жовтня 1917 року було призначено вибори, які в 7-й Туркестанській дивізії відбулися біля озера Кромань недалеко міста Мір. На ці вибори зійшлись усі полкові, курінні та сотенні комітети. На них начальником дивізії було обрано Всеволода Петріва. Але, через невизначеність подальшої ситуації, він відмовився від цієї посади.

В ніч з 14 на 15 листопада 1917 року, Василь Тютюнник повідомив, що штаб отримав наказ роззброїти українців, а офіцерів з українського руху заарештувати. З огляду на це українська Корпусна Рада приймає рішення про вихід з підпорядкування російського командування, і створення окремого полку який очолив Всеволод Петрів. За домовленістю з комендантом, полковником Коновкіним, прийнято рішення захопити склади третього Сибірського Корпусу, що розташовувались на станції Осипівщина в Столбцівському районі Мінської області, також українці беруть під контроль місто Мір. Коли в це місто почали організовано стікатися українізовані підрозділи із жовто-блакитними відзнаками, 16 листопада 1917 року, голова пробільшовицького комітету та командант 25-го Сибірського полку, змушені були підписати з Петрівим угоду, якою визнавали легітимність українського полку.

Вже 17 листопада 1917 року новосформований український полк показав себе як найорганізованіша військова формація, на фоні деморалізованого російського війська. 24 листопада завершилася реєстрація козаків та старшин полку: 126 старшин, 621 підстаршина і 2.986 козаків. Вояків поділено на 3 курені по 6 сотень піших та по одній скорострільній в кожному. Біля штабу полку залишалася, як охорона, штурмова (пробоєва) сотня, сформувалися технічні команди. Було прийнято рішення найменувати частину на честь Костя Гордієнка, виготовлено полкову печатку із зображенням Архистратига Михаїла. На початку грудня було вирішено передислокуватися до України.

18 грудня було прийнято рішення про демобілізацію бажаючих. Після неї у складі полку, з особового складу, залишилось 21 старшин, 420 піхотинців, 35 кінних, 78 техчастин: кулеметників Максима 6, Кольта 4, Люіса 8.

До України гордієнківці пробивалися через Полісся шляхом Турів-Олевськ перетнувши кордон біля Глушковичів. У цей час було складено внутрішньополітичні положення формації: супроти кадетів, дворянства та комуністів.

В Україні Олевськ від залишків РІА був звільнений без єдиного пострілу, взято під контроль залізничну станцію. На той час в містечку вже діяв Український комітет зорганізований полуботківцями. Незабаром було сформовано місцеву міліцію, яка отримала із запасів полку зброю та амуніцію на 50 ополченців, задля захисту громадян від мародерів з числа дезертирів. Харчові запаси Особливої армії та артилерійські БК, що залишались на переповнених складах Олевська, гордієнківці, через загрозу нападу більшовиків з боку Сарн, стали переправляти до Києва. Від 13 до 15 січня було відправлено 7 потягів, із яких два зі зброєю. За добу, через заворушення у столиці, полк, передавши місцеві повноваження сформованим підрозділам вільного козацтва, відбув до Києва.

Зважаючи на гібридний, напівпартизанський характер військових дій полк було переозброєнно — піхоті видано легкокавалерійську зброю, решті кріси, кожній сотні по два кулемети Шоша.

Київ 16 січня 1918 року (за старим стилем) гордієнківці, та кілька потягів полуботківців, вирушили з Олевська до столиці. В Києві, гордієнківці зіштовхнулись з хаосом, і дезорганізованістю війська значна частина якого, окрім богданівців, частини полуботківців, вільного козацтва та СС дотримувались нейтралітету.

Всеволод Петрів вів перемовини про ділянку оборони столиці для свого полку з Шинкарем який перепосилав гордієнківців у підпорядкування до Вільного козацтва або Ковенка, що було відхилено та направлено делегацію до Центральної Ради, де відбулася зустріч з Грушевським, Одинцем та іншими урядовцями, але через демагогію та нездатність до оперативних рішень останніх їх було покинуто та прийнято рішення діяти відповідно до власної ініціативи. Відбулися сутички з більшовиками на станції «Київ-2», підсумком яких стало витіснення ворога від залізниці, та задіяння полку у вуличних боях, зокрема у придушенні заколоту на заводі «Арсенал». Під час подальших боїв відбулося зіткнення з частинами 25-го сибірського стрілецького полку — росіянами, які лишилися на більшовицькій службі опісля відокремлення з цієї частини гордієнківців. Значний час було витрачено на винищення бандформувань Печерську, при цьому ситуацію ускладнювали ченці УПЦ МП які переховували інсургентів.

Штаб полку, під час перебування у столиці, розміщувався у будівлі театру-вар'єте «Apollo» на Мерингівській N8.

8 лютого 1918 року опісля штурму Київ окуповують московсько-більшовицькі сили Муравйова. Гордієнківці з рештою військ Центрально Ради відступають до Гнатівки, де за наказом Прісовського з усіх уцілілих підрозділів, формується трьохкурінний Запоріжський загін. На основі залишків полку ім. К. Гордієнка, формують третій курінь, до якого входять залишки деморалізованих полків ім. «Грушевського»Джерело: Організація збройних сил та «Вільна Україна». Серед інших вояк, що не входили до жодних з цих формацій, приєдналися Божко Юхим і Олесь Козир-ЗіркаДжерело: За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії. Третій курінь загону, залишивши собі ім'я кошового Костя Гордієнка, виступив у похід у складі 8 старшин, 70 козаків при трьох скорострілах Кольта.

На території Київщини і Житомирщини підрозділ був задіяний у розвідувально-диверсійних операціях у тилу ворога, а також в охороні об'єктів Житомира, Коростеня, Малина та інших пунктів де місцеве населення під гаслом «Грабуй награбоване» експропріювало власність євреїв та заможних.

Після того як Центральна Рада 9 лютого 1918 року підписала мирну угоду («Берестейський мир»), Гордієнківці в складі армії УНР разом із союзниками німцями, повертають контроль над Києвом, витіснивши звідти московських окупантів. Незадовго до оформлення договору з Житомиру відправлено ворожий германцям Чехословацький корпус на чолі з колишнім товаришем Петріва по КВО М. Дітріхсом.

В Києві, за наказом Натієва, на основі третього куреня Гордієнківців, формується кінний полк, куди за планом мають влитися всі верхові загони. Начштабу призначено Лева Балицького, а осавулом-заступником командувача Олексу Григор'єва. До Гордієнківців вливається загін «Полтавські партизани», на чолі з ротмістром Єповим та бунчужним Андрієм Герасименком. Всього полк складався з трьох сотень (по 50-70 козаків): Нестроїва, Андрієнка, та Єпова, і відділу кулеметників Лактіонова. Основу першої сотні склали вояки Київського та Гродненського лейб-гвардійського гусарських полків. До підрозділу було прикріплено Запорізький кінно-гірський гарматний дивізіон Олекси Алмазова.

Лівобережжя: Полтавщина та Слобожанщина

6 березня 1918 року Гордієнківцям видано наказ вирушати на схід, разом з «Богданівцями», «Дорошенківцями», «Республіканцями» для звільнення лівобережжя України від московсько-більшовицьких окупантів. На той час полк ім. К. Гордієнка мав 3 сотні та зачаток четвертої — 210 шабель, до того 4 скоростріли «Кольта» та дві гірські тридюймові скорострільні гарматки новітнього зразка.

Проїхавши в ешелонах Яготин, Гребінку, 18 березня 1918 року гордієнківці практично без бою зайняли м. Лубни, позаяк більшовицьке військо в поспіху відступило за річку Сула, до станції Солоницька, намагаючись знищити за собою мости. Швидкий наступ другої сотні гордієнківців, під керівництвом Андрієвського, під прикриттям гармотної батереї Алмазова, не дав можливості більшовикам повністю знищити міст через р. Сула, поблизу с. Засулля. Відбивши в московського війська міст, гордієнківці змусили, значно переважаюче військо більшовиків, швидко, під прикриттям бронепотягів, відступати до Солониці, а далі на Ромодан. На станції Солоницька, гордієнківці захопили десяток вагонів з награбованим більшовиками в Лубнах.

19 березня 1918 року, більшовики спробували атакувати Лубни зі сторони Хоролу-Солониці бронепотягом , при підтримці десанту. Та високий правий берег р. Сула, давав великі переваги гарматній батареї під командуванням полковника Олекси Алмазова, і повністю нівелював гарматні можливості російських бронепотягів. Стрімкий контрнаступ гордієнківців знову змусив більшовиків відступити за станцію Солониця.

22 березня 1918 року гордієнківці виступили в напрямку на Хорол, Ромодан, Дібровський кінний завод. За цей напрямок відповідала Запорізька дивізія. Зі сторони Золотоноші Сулу намагались форсувати союзницькі німецькі війська під орудою генерала фон дер Гольца. До полку ім. К. Гордієнка зголосилося близько сотні добровольців з міста і околиць Лубнів, але в кіннотники змогли озброїти лише декілька десятків, а з інших сформували пішу сотню під орудою лубенця капітана Деркача. Просування відбувалась під постійним обстрілом московських панцерників, а на хуторах поблизу Покровської Богачки і Лукомне (Лукім'я), довелось вибити «крюківських» партизан.

23 березня гордієнківці продовжили наступ по лінії Покровська Багачка — Лукім'я, хутори яких повністю контролювались чисельно переважаючою силою ворога. Більшовики, побачивши що мають справу з добре організованою військовою одиницею, вдалися до хитрощів, виставивши проти гордієнківців чотири сотні донецького кінного пролетарського полку, переодягнувши їх в однострої «донських козаків». Та після перших гарматних пострілів, ці донецькі пролетарії панічно розбіглись покинувши коней. Переважаючі сили ворога чинили великий спротив, тому лише 25 березня, з допомогою автопанцирника «Партизан» системи «Пірліс», та допомогової німецької сотні, вдалося зайняти Покровську Багачку і Хорол, у якому було сформовано підрозділ внутрішньої безпеки, аж до села Веселий Поділ, щоб відразу рушити на Ромодан. Самоврядування м. Хорол, надзвичайно постраждало від московсько-більшовицьких репресій, що супроводжувалось садистськими тортурами інтелігенції.