Го́рлицький прорив — наступальна операція Центральних держав (німецьких і австро-угорських військ) під час Першої світової війни, проведена з 2 травня по 23 червня 1915 року. Ця наступальна операція була частиною стратегічного плану німецького командування на 1915 рік з розгрому Російської імператорської армії (РІА), зокрема Південно-Західного фронту.
План полягав у тому, щоб завдати послідовних потужних флангових ударів зі Східної Пруссії і Королівства Галичини та Володимирії, прорвати оборону РІА, оточити її в Царстві Польському, та знищити основні сили, а також опанувати Галичину.
Передумови Попри те, що грудневі операції Східного театру бойових дій 1914 року припинились, а положення обох сторін більш-менш стабілізувалося, при чому війська почали укріплювати свої позиції, все одно продовжувалися бої місцевого характеру. Загалом, вони концетрувалися у напрямку Східної Пруссії, а також на річках Бзура і Равка, де згрупувалися більш сильніша частина німецьких військ, і на Карпатах, переважно на центральній ділянці, а також у лісистих Карпатах на південь від Станіславова (нині — Івано-Франківськ).
Стан Російської імперії до Горлицького прориву Стан Російської імператорської армії (РІА) у січні 1915 року за оцінкою тодішнього командира XXX корпусу Андрія Зайончковського був «мало придатним для негайної зимової компанії». Зайончковський дійшов до такого висновку, що некомплект війська доходив до півмільйона, причому особисто постраждав командний склад; артилерійський набоїв для доведення лише рухомих запасів до норми не вистачало понад 200 тисяч, гвинтівок теж. Проблема військ РІА не завершувалося на цьому. Зайончковський також підняв проблему позицій на які відступали війська. Вони, за його оцінкою, «майже не були укріплені і зовсім не розвинуті у глибину; військам доводилося самим вести бій і закопуватись у мерзлу землю». Певне поліпшення становища можна було очікувати лише у лютому, коли увіллються новобранці 1914 року, а повне відновлення — у квітні 1915 року, за винятком якщо почне також постачання з іноземних заводів артилерійських боєприпасів, чого за заявою Зайончковського так і не відбулось. Підсумовуючи, Зайончковський дійшов до висновку, що все це разом узяте не давало можливості військам РІА розпочати раніше літа операції у широкому масштабі виконання загального наступу, но дозволяло з лютого місяця здійснити низку другорядних дій, які мали б покращити вихідне становище для початку загальної літньої операції.
Про критичне становище в забезпеченні армії бойовими припасами також Антон Керсновський. Так, за його дослідженням, «артилерійський запас із норми в 1000 пострілів на гармату становив на початок війни 6,5 мільйона пострілів. За п’ять місяців 1914 року було витрачено 2,5 мільйона. Теоретично залишалося ще 4 мільйони снарядів, тобто Діюча армія могла вважатися цілком забезпеченою аж до літа, коли наші заводи могли завершити своє переобладнання. Насправді ж наше становище було значно гіршим. Річ у тім, що всі наявні запаси зберігалися в розібраному вигляді в місцевих парках, і їх мобілізація потребувала, залежно від категорії, від 8 до 12 місяців. У повному обсязі постачання снарядів із місцевих парків могло бути здійснене не раніше липня ... Вже до зими 1914–1915 років у нас установився справжній снарядний голод, і до весни становище мало ще більше погіршитися». Керсновський у своєму дослідженні також підняв тему піхотного озброєння, в якому за його оцінкою приблизно «третина особового складу не мала зброї. Інженерні війська й ополченці ще в листопаді отримували гвинтівки Бердана, здавши 3-лінійні гвинтівки піхоті. У багатьох частинах за ініціативою командирів розпочалося переозброєння трофейними ворожими гвинтівками».
Стан Австро-Угорщини до Горлицького прориву У жорстоких зимових боях 1914 року, постраждали також війська Австро-Угорщини. Так, генерал Франц Конрад фон Гецендорф, у той проміжок часу, намагався відкинути війська РІА. Обидві сторони зазнали величезних втрат, але РІА утримала свої позиції. Наприкінці 1914 року, втрати Австро-Угорщини становили 1 250 000 осіб. У січні 1915 року Еріх Людендорф сказав Еріху фон Фалькенгайну: «Криза Австрії — це наша найбільша невизначеність»; і вже навесні, за оцінкою професора Нормана Стоуна «після падіння Перемишля, Габсбурзька монархія, здавалося, досягла межі своїх можливостей. Австро-угорська армія була малою, погано озброєною, погано керованою; карпатський фронт являв собою безперервний ланцюг невдач». За оцінкою Зайончковського ця армія перебувала у порівнянні з німецькою «у гіршому становищі», яка була «морально повністю підірвана, однак її командування й надалі було сповнене широких активних задумів і для цього перекидало війська з сербського театру на Карпати». Значна частина початкового підготовленого ядра армії загинула ще в 1914 році, що мало руйнівний вплив на згуртованість підрозділів. Через велику кількість різних національностей у межах імперії Австро-Угорські війська особливо залежали від тісних взаємин між офіцерами та солдатами, і ця крихка структура до початку 1915 року майже розпалася. Німецьке командування, втративши віру в бойову міць своїх союзників, також направили до Карпат німецький корпус, що став основою для формування там німецької армії Александера фон Лінзінгена.
Під час Зимової битви в Карпатах, намагаючись прорватися через гори, Австро-Угорщина втратила 800 000 убитими, пораненими, хворими або полоненими. Втрати серед офіцерів були непропорційно високими, а поповнення часто потрапляло до частин іншої національності, оскільки кризи на фронті не дозволяли направити їх до запланованих підрозділів. До кінця Карпатських боїв ситуація ще більше погіршилася, а жахливі умови додатково завдали нищівного удару по моральному стану військ. Так, за даними Пріта Буттара частка офіцерських втрат, , становила 48 % від загальної кількості — порівняно лише з 16 % у німецькій армії та 25 % у російській. Це свідчило про те, що австро-угорські офіцери були менш готові продовжувати бій в умовах труднощів, ніж офіцери інших армій. Це підтверджується і тим, що втрати офіцерів у 1915 році становили лише 8,7 % від загальних втрат, тоді як у німецькій армії — 18 %, а в російській — 25 %. Крім того, молодші офіцери становили непропорційно велику частку втрат серед офіцерського складу — частково через те, що навіть на цьому етапі війни вони часто носили помітну форму, яка привертала увагу російських снайперів, а частково через те, що нові поповнення недостатньо підготовлених молодших офіцерів просто не володіли базовими навичками виживання. За оцінкою Нормана Стоуна, тоді за «карпатськими катастрофами стояв реальний розпад структури австро-угорської армії». Більшість солдатів різних національних меншин не розуміли, що їм кажуть офіцери, мали небагато артилерії на полі бою і часом краще розуміли російську, ніж будь-яку іншу мову. І як наслідок почалися дезертирства.
Через ці втрати, вже навесні 1915 року виникла нова проблема — серйозна криза людських ресурсів. Серед інших проблем що були у Австро-Угорщині так це криза у сфері воєнної економіки. Вона виникла головним чином через недбалі довоєнні підготовчі заходи, бо «жодних розрахунків на війну тривалістю більше кількох тижнів не робилося, і виробництво боєприпасів було надзвичайно низьким». Коли союзники запровадили блокаду, зовнішня торгівля, на яку покладалися власті, природно припинилася. Але керівництво майже не уявляло, що може зайняти її місце, і продовжувало розраховувати на те, що німці постачатимуть усе необхідне — хоча, звісно, самі німці потребували кожного снаряда, який виробляли. Австрійське виробництво навіть було скорочене через «картельні угоди з німецькими фірмами»: таким чином ціни мали зростати, а австрійські компанії отримували прибуток через свої частки в німецьких підприємствах. Австро-Угорщині було важко також організувати масове виробництво боєприпасів, оскільки за оцінкою Нормана Стоуна «значна частина її артилерії була застарілою. Армія, що воювала проти Російської імперії, мала менше ніж 2 000 гармат проти 3 000 російських; і навіть ці гармати належали до сорока п’яти різних типів, кожен із яких потребував різних боєприпасів. Додатковою проблемою було те, що багато гармат виготовлялися з бронзи, яка, хоча й була менш ефективною за сталь, служила довше і тому підходила до обмежених довоєнних військових бюджетів». Так за весь грудень 1914 року Австро-Угорщина розробила 116 000 снарядів при мінімальній потребі за оцінкою Нормана 240 000 на тиждень. Норман також доповнив, що виробництво австрійських снарядів ніколи не перевищувало одного мільйона на місяць, навіть у 1916 році, коли Німецька імперія виробляла сім мільйонів, а Російська імперія — понад чотири.
Німецька військова допомога та план прориву У проміжку березня 1915 року, Конрад благав про додаткові німецькі підкріплення, щоб утримати Карпатські перевали на Угорську рівнину. Еріх фон Фалькенгайн відмовив. Сам Фалькенгайн, 25 березня телеграфував , німецькому офіцерові зв’язку при (AOK), із проханням оцінити ситуацію. Фалькенгайн ставив під сумнів, як втручання двох німецьких дивізій, про які просив Конрад, може змінити становище. Наступного дня Крамон відповів, що вже неясно, чи зможуть австрійці, особливо 3-тя армія, яка воювала в Карпатах проти переважаючих сил РІА, витримати подальші атаки. На його думку, навіть кілька німецьких дивізій допомогли б стабілізувати ситуацію. З цією метою на початку квітня були направлені дві німецькі дивізії, (відомий як Бескидський корпус), щоб підтримати 3-тю армію, якій загрожувала поразка. Конрад продовжував просити про допомогу навіть після відправлення Бескидського корпусу, погрожуючи під час зустрічі з Фалькенгайном у Берліні укласти мир з Російською імперією, якщо додаткова німецька допомога не надійде. Песимістичний погляд Конрада на ситуацію підтримував і Крамон.
Конрад зустрівся з Фалькенгайном у Берліні 14 квітня, де були узгоджені остаточні деталі плану, а через два дні було видано накази про створення 11-ї армії, що складалася з гвардійського корпусу, посиленого 119-ю дивізією, XLI резервного корпусу, посиленого , та X корпусу. 4-та армія ерцгерцога Йосифа Фердинанда підпорядковувалася новій німецькій армії. Зрештою 119-та піхотна дивізія та 11-та Баварська піхотна дивізія були об'єднані в корпус Кнейссля, а додаткові сили у вигляді австро-угорського VI корпусу були включені до складу 11-ї армії. Для формування нових дивизій 11-армії, деякі німецькі полки, що воювали на Західному фронті наприкінці 1914 та на початку 1915 року, включно з артилерією, були скорочені за наказом Фалькенгайна. Конрад змушений був погодитися з умовами Фалькенгайна. Спільний наступ мав здійснюватися австро-німецькою групою армій під командуванням німця, накази якому передавалися через австро-угорське командування. До групи входила 4-та армія австро-угорщини (вісім піхотних і одна кавалерійська дивізії) під командуванням ерцгерцога Йосифа Фердинанда. Німці сформували нову 11-ту армію з восьми дивізій, навчених штурмовій тактиці на Заході. Їх перекинули на схід 500 поїздами. Це відбулося між 21 квітня і кінцем місяця на австрійські позиції на південь від Кракова.