Коза́к — вільний лицар, шляхетний оборонець рідної землі, одвічний вартовий свободи і незалежності українського народу. Першим кошовим отаманом та першим гетьманом Запорозької Січі був Остафій Дашкевич

Спочатку козаки були вільними хліборобами. Періодично вони відривалися від своїх основних занять і займалися відхідництвом (рибальством, полюванням у степу) і набігами на татарські улуси.

Перші згадки про українських козаків відносяться до кінця XV століття, хоча саме їхнє виникнення відбулося в більш ранній період. Ще за часів Київської Русі літописи згадують про існування на кордоні руських земель і кочового Степу бродників і берладників — вільних людей, котрі не підкорялися князівській владі і жили, зокрема, за рахунок здобичі від набігів на половців і візантійські володіння.

Наприкінці XV — у першій половині XVI століття на українсько-татарському прикордонні знаходилися й українські бояри-лицарі, які очолювали загони, що боролися з татарськими наїздами. До другої половини XVI століття існувала також аморфна прикордонна військово-промислова спільнота бояр-козаків і бояр-шляхтичів. До початку XVII століття усі ті спільноти ввійшли до козацького стану.

Старости прикордонних земель використовували фортеці для захисту кордонів, формуючи з козаків бойові загони.

Козацтво, яке швидко перетворилося на значну військову силу, уже до початку XVII століття стало найважливішим чинником захисту України від татаро-турецької і польсько-католицької загрози.

Степи Нижнього Подніпров'я

Степова смуга Нижнього Подніпров’я і прилеглі до неї землі завжди були об'єктом суперництва між осілим та кочовим населенням. Слов'янська колонізація цієї території протягом тривалого часу була невдалою. З цього приводу Михайло Сергійович Грушевський писав: «Степовий пояс на полудні служив широким шляхом з Азії в Європу, де без кінця товклись різні кочові орди в своїм вільнім і невільнім поході зі сходу на захід. Осіла слов'янська колонізація тільки часами, уривком опановувала степи і аж до останніх часів (XVIII — XIX століття) не могла міцно присвоїти. Степи отже… стали тепер небезпечним шкідним сусідом і для дальших земель, а часто, завдяки небезпечному сусідству з ними, лежали пустинею і переходові, передстепові простори»Грушевський М. С. Історія України-Руси — К., 1991. — Т. 1. — С. 12..

Розпад Золотої Орди

У XV столітті ситуація у причорноморських степах вкотре стала загострюватися. Занепад і розпад Золотої Орди — величезної татарської держави, що утворилася в ХІІІ столітті внаслідок татаро-монгольської навали на Східну Європу, — призвів до утворення 1445 року нової держави — Кримського ханства. 1475 року новоутворена держава визнала свою залежність від Османської імперії. Крім того, у XVI столітті з території, розташованої між Кабардою та Азовським морем, у причорноморські степи перекочувала ногайська орда, яка невдовзі поділилася на чотири орди: Єдичкульську, що розташовувалася на лівому березі Дніпра на землях від Казикирмена (сучасна Каховка) до річки Кінські Води, а пізніше уздовж її течії до верхів'я. Джамбуйлуцьку, яка кочувала південніше Єдичкульської орди на лівобережжі Дніпра від Казикирмена до гирла Дніпра. Пізніше вона зосередилася поблизу Перекопського перешийка і дістала від нього остаточну назву Перекопської орди. Очаківську, або Єдисанську, яка мала у своєму володінні територію, розташовану на правому березі Дніпра від гирла ріки Кам'янки аж до Південного Бугу і далі уздовж берега до Очакова. Буджацьку, або Білгородську, що займала територію чорноморського узбережжя між Дністром та Дунаєм і між Акерманом (Білгородом-Дністровським) та Кілією на приморських низовинах Молдови. Ці кочові орди увійшли до складу Кримського ханства.

Татарські набіги

У кримських татар господарство розвивалося дуже повільно і вражало сучасників своєю відсталістю. Навіть у 30-х роках XVI століття кримські татари ще не знали осілого землеробства, яке мало допоміжний характер. Продовжуючи кочувати, татари розорювали і засівали в степу ділянки землі, щоб повернутися до них восени і зібрати врожай. Таке примітивне землеробство, характерне для деяких кочових народів Середньої Азії та північного Кавказу, не могло задовольнити потреби населення у хлібі та інших продуктах харчування.

Це зумовило врешті і політику Кримського ханства щодо сусідніх країн, яка полягала у грабіжницьких набігах. Напади мали розбійний характер: татари з'являлися, як правило, зненацька, палили села, а після відступали, ведучи за собою натовпи полонених, які потім продавалися на великому невільничому ринку в Кафі.

Починаючи з другої половини XV століття татарські набіги на українські, а через них і на інші землі стали регулярними. 1484 року татари зруйнували Київ. 1500 року татарська орда пограбувала Київщину, Волинь, Холмську та Белзьку землі, дійшовши до Вісли. У 1508, 1512 і 1517 роках — Волинь, 1517 року розорили Львівську та Подільську землі, а у 1534 і 1549 роках знову вдерлися на Волинь. Найчастіше зазнавали татарських нападів Південна Київщина та Переяславщина. Фактично ж під ударами татарських орд опинилася вся українська територія та прилеглі до неї землі. Татарські загони на півночі кілька разів доходили навіть до Москви. Отже, Кримське ханство та підвладні йому орди становили для Східної Європи неабияку загрозу.

Оборона прикордонних територій

Зважаючи на таке становище, що нагадувало Батиєву навалу ХІІІ століття, українське населення з прикордонних областей масово залишало ці території і переселялося в Полісся, Волинь і Галичину, де ризик потрапити під черговий татарський напад був дещо меншим.

Звичайно ж, уряди Польського королівства та Великого князівства Литовського, до складу яких з XIV століття входили українські землі, виявляли якусь посильну турботу про оборону підвладних їх територій. На прикордонних землях, зокрема в Києві, Каневі, Черкасах, на Поділлі, будувалися замки, які повинні були стати передовими форпостами держави з охорони кордону. У них були невеликі гарнізони. Це було єдиною гарантією безпеки, яку давала держава прикордонним землям та їх населенню. Та й замкові залоги зустрічалися не завжди. Розміри більшості цих замків були не більше за подвір'я (до третини гектара). Тому в такому замку не могла знайти захисту значна кількість людей. Замок міг дати притулок лише жителям свого міста та найближчої околиці, щоб перечекати раптовий татарський напад та довго не засиджуватися. Замки здебільшого були дерев'яні. Часом навіть не обмазані глиною, тому швидко псувалися і перебували в поганому стані. Населення та місцева адміністрація покладали надію на їхню побудову та ремонт на уряд, лякаючи його татарською небезпекою та виправдовуючись своєю неспроможністю (здебільшого фінансовою), а уряд з тих самих причин намагався перекласти цю справу на місцеве населення.

Щоб замок міг гарантувати безпеку, треба було завчасно попередити населення, аби мати час на те, щоб сховатися в замку. На це існувала «замкова» і «польна» сторожа. Та сторожова служба, яка відбувалася як повинність, виконувалася вкрай недбало, через що багато татарських нападів були раптовими. Недбале ставлення до виконання важливих справ, у тому числі й у галузі оборони, в усі часи було характерним для влади на місцях, яка більше переймалася власною службовою безпекою. «Сиділи безпечно під той час, з огляду на перемир'я нашого государя з Татарами і Турками, — розповідає урядовий чиновник, що розслідував обставини захоплення Брацлавського замку татарами 1551 року — і покладалися на те, що недавно і комісари виїздили на їх [татарські] кордони, й посли перекопського хана були під той час у нашого государя у справі згоди і спокою; через те не журилися людьми неприятельськими, не розвідували про них, ані жили обережно, ані не мали жодної сторожі на полі, ані в острозі [на міських укріпленнях], і староста собі під ту пору геть поїхав»Грушевський М. С. Історія України-Руси — К., 1995. — Т. 7. — С. 38.. Таким чином, через недбалість влади різних рівнів, бюрократичне відкидання питань оборони від місцевих інстанцій до органів місцевої влади захист прикордонних земель у Литві та Польщі можна вважати ефемерним, а їхнє населення було кинуте напризволяще і мало саме турбуватися про свій захист.

Певну роль у цьому відігравав психологічний чинник. Наявність слабких і часто занедбаних фортець, проте, притягували до них людей. Вони селилися осадами у безпосередній близькості від них, перебуваючи в постійній боєготовності. Уся інша територія залишалася безлюдною. Отже, не доводилося й думати про повноцінну господарську діяльність.

У цьому становищі для українського населення існували й певні вигідні моменти. Тривожне й небезпечне життя сприяло тому, що вищі верстви суспільства, тобто феодальне панство, добробут якого ґрунтувався га господарській діяльності підлеглих їм мешканців, утрачало сенс свого перебування в цих землях. Певний прибуток звичайно забезпечували панам якісь службові посади у прикордонних містах, але, по-перше, таких посад вистачало далеко не всім, а, по-друге, не комфортність місцевого життя, невідповідність його життєвим стандартам панства, прийнятим у Польщі і Литві, призводили до того, що багато службових осіб панського походження виконували свої обов'язки не безпосередньо на місці, а на безпечній відстані через своїх заступників із нижчих верств населення. Відсутність у прикордонних землях необхідної кількості представників панівної верстви послаблювала державний контроль над цими територіями, що було важливою передумовою виникнення тут вільної військової спільноти.

Уходництво

Небезпечне життя на прикордонних територіях, як уже зазначалося, унеможливлювало ведення повноцінної господарської діяльності. Ті можливості, що існували для цього в межах прикордонних поселень, не могли забезпечити пристойних умов життя її мешканцям. В умовах екстенсивного господарства люди поставали перед дилемою: існувати на межі виживання й у відносній безпеці чи намагатися підвищити свій добробут, але з певним ризиком навіть для власного життя. Багато хто обирав останнє. Так з'явилося уходництво — уходи на промисел у степи. Багато в чому цьому явищу сприяла непокора основної маси прикордонного населення офіційній владі.

Уходництво мало сезонний характер. Заглиблення у степи на промисли (бджолярство, рибальство, мисливство тощо) здійснювалося в теплі часи, після чого уходники поверталися до своїх домівок зі здобутими продуктами або здобиччю. Це багато в чому нагадує діяльність буканьєрівТе саме, що флібустьєри. у Карибському морі початкового періоду з тією різницею, що ті змушені були одразу селитися на освоюваних ними землях, оскільки ті являли собою острови.

Широка воля і свобода у спільних відносинах, набагато менші утиски з боку влади приваблювали населення з більш залюднених та захищених українських земель. Тому уходництвом починали займатися й мешканці Волині, Київщини та інших територій. Поступово уходництво набуло такого масового характеру, що влада вдалася до регулювання відносин, пов'язаних з ним, надаючи дозволи на заняття подібною діяльністю не безкоштовно, а за частку у здобичі. Мед від уходників забирали до своїх корчем місцеві старости, те саме вони робили і з іншою промисловою продукцією.