Ли́цар або ри́цар (, від , «вершник»; , , , ) — середньовічний шляхетський титул в Європі.
Лицарство виникло у франків у зв'язку з переходом у VIII ст. від народного пішого війська до кінного війська васалів. Піддавшись впливу церкви та поезії, воно виробило моральний та естетичний ідеал воїна, а в епоху Хрестових походів, під впливом виниклих тоді духовно-лицарських орденів, замкнувся у спадкову аристократію, що усвідомлювало себе міжнародним військовим орденом. Посилення державної влади, перевага піхоти над кіннотою, винахід вогнепальної зброї та створення постійного війська до кінця Середньовіччя перетворили феодальне лицарство в політичний стан титулованої знаті.
Епоха лицарів, а разом з нею й головні атрибути: обладунки, зброя, поєдинки — залишилися далеко в минулому. У сучасному світі лицаря, в історичному розумінні цього явища, можна зустріти лише на сторінках книг, у фільмах, або як історичний символ. Попри дані тенденції, певні аспекти «лицарської епохи» збереглися і в сучасній дійсності, а саме, якості лицарів, які проєктуються на чоловіків: честь, благородство, сила, доброта, здатність захистити слабких.
Етимологія Слово «рицар» (від , «воїн-вершник») прийшло в українську мову за посередництвом старопольської та чеської. Воно фіксується в пам'ятках з останньої чверті XIV століття: і в польському (рицеж), і в чеському (ритірж) варіантахССУМ. — Т. 2. — С. 293, 311—312. Первісно лицарями називали простих дружинників, двірських слуг або й заможних селян, котрі утримували земельний наділ під умовою виконання збройних послуг у війську господаря. Служба такого типу називалася «боярською» або «рицерською» й протиставлялася «тяглій», землеробській (власне селянській) службі. Лицарем міг стати кожний, хто мав змогу озброїтись за власний кошт і, звичайно, був готовий ризикувати життямЯковенко H. M. Політична культура еліт // Історія української культури: у 5-ти томах. — Т. 2 (Українська культура XIII — першої половини XVII століть). — Київ, Наукова думка, 2001.. Поступово лицарі обросли пільгами й привілеями, що піднесло їхній соціальний престиж, збільшуючи відстань між ними й простолюдом, а військова служба перетворилася на родинний фах. Відтоді означення — «боярин» або «рицер» — щодалі частіше доповнювалося предикатом «шляхетний».
Виникнення
Предтечею лицарів як стану якоюсь мірою є стан Еквітів (вершників) в Стародавньому Римі. Хоча коріння цього феномену, все ж, сягає германських етносів, що знищили Рим.
Принципова зміна способів ведення війни та організації суспільних відносин в Європі пов'язана з падінням Римської імперії під натиском кочівників зі сходу в ході Великого переселення народів у IV—VII століттях. Важке озброєння сарматської кінноти і довгий прямий меч зі зварної сталі гунського типу є очевидними прототипами озброєння середньовічних лицарів Європи. Оскільки саме кочівники (перш за все сармати і остготи) склали панівну верству суспільства після розпаду союзу під керівництвом гунів, першоджерелом відмінностей європейської лицарської культури Середньовіччя від культури античності логічно вбачати в кочовій культурі прибульців. Однак, зважаючи на їхню відносну нечисленність, знадобилися століття на поширення її впливу в ході синтезу з місцевою основою.
Найпершими лицарями як відомо були Лицарі Круглого столу на службі у Король Артура І, які жили у V столітті .
У франків, у збройних силах яких ще в VII столітті переважало піше військо, кінноту становили дружинники короля (антрустіони). Лицарство проявило себе у Франкській державі у першу чергу під час нападу арабів, які разом з християнськими комітатами Іберійського півострова (ті перейшли на бік арабів) проникли в Галлію. У Галлії вільним селянам було несила нести кінну службу у довгих походах, і Каролінгам для створення кінноти довелося спиратися на сеньйорат (на панів).
Потреба у вершниках при Карлі Мартелі і його синах спонукала королів роздати церковні землі на умовах прекарію. Карл Мартелл роздавав церковні землі своїм дружинникам і вимагав від них кінної служби. Потім на тих же умовах почали роздавати і королівські землі як бенефіції. Із VIII ст. у стані дружинників з'являються васи, васали. Вільна, але (через брак власности) нездатна до несення кінної служби людина могла як васал отримати бенефіції — або як осіла (Hintersasse) — ділянку орної землі. Наділення орною землею мало господарські цілі, роздача бенефіцій — військові. У васальні відносини ставали почасти вільні люди, почасти невільні. Вільний ставав васалом шляхом комендації (manibus iunctis se tradit) і складав своєму сеньйорові присягу на вірність (per sacramentum fidelitas promittitur).
Наприкінці VIII ст. присяга на вірність вимагається й від невільних (servi), які отримували бенефіції чи посади (ministeria) або ставали васалами. Карл Великий ще застосовував у своїх війнах піхоту. Людовік I і Карл II збирали в похід лише кінноту.
865 року від власника 12 гуфів землі вимагали мати кольчугу або панцир, тобто обладунки важкої кінноти; легка кіннота мала бути зі списом, щитом, мечем і луком. Нижче від панцирних лицарів вільного стану (milites) стояли легкоозброєні вершники, невільні за походженням (vavassores, caballarii). З чиншового населення можна було піднятися до міністеріалів, отримавши посаду при дворі сеньйора, нести службу легкоозброєного вершника, а потім, заслуживши відповідний бенефіцій, перейти до важкої кінноти і стати лицарем. таким спо́собом з середовища невільних виокремлювався привілейований клас дворових слуг (vassi, servi ministeriales, pueri) при багатих феодалах. З розвитком ленної системи міністеріали отримували лен і залучалися до лицарської служби.
У Німеччині
У Німеччині міністеріали з XI століття становлять особливий стан динстманів (Dienstmannen), що стоять вище від містян і вільного сільського населення, але нижче від вільних лицарів. Ознакою їхнього невільного стану була неможливість кинути службу за бажанням. Переваги стану міністеріалів спонукали вільних, а з середини XII ст. навіть знать, добровільно підкорятися сеньйорам на правах міністеріалів. Це підвищувало положення класу в громадській думці. Перше місце серед міністеріалів належало динстманам короля і духовних князів (Reichsdienstmannen), далі йшли міністеріали світських князів. Прелати, не рівні князям, і вільні феодали-не князі тримали, якщо і не динстманів, то все-таки невільних лицарів, що стояли нижче міністеріалів. У південній та західній Німеччині такі milites (eigene Ritter) зустрічалися навіть на службі у тих же динстманів. В Австрії та Штирії герцогським динстманам вдалося в другій половині XIII ст. зрівнятися з місцевою знаттю (вони стали Dienstherren), їх місце, як динстмани, зайняли невільні лицарі (Eigenmannen). У північній Німеччині, де князі роздавали лени переважно динстманам, знать із середини XII ст. стала масами переходити в міністеріали. Право з'являтися в графському суді і бути шефеном з середини XIII ст. скрізь визнане за динстманами. У XIV столітті цілком забуте їх невільне походження, пам'ять про яке до XV ст. збереглася для eigene Ritter. У XII ст. вільні лицарі і лицарі-міністеріали розрізнялися як ordo equestris maior et minor. Перехід нових шарів невільних класів або вільного, але не військового населення в лицарство був затриманий у середині XII ст. Починаючи з Гогенштауфенів, німецьке лицарство замикається в спадковий стан. Постанова Фрідріха I від 1156 року (Constitutio de раси tenenda) забороняла селянам носити спис і меч, навіть купець не сміє оперізуватися мечем, а повинен прив'язувати його до сідла. Ця конституція вводить і поняття про лицарське походження (Ritterbürtigkeit), miles (вершник) має право на поєдинок, якщо може довести своє лицарське походження (quod antiquitus cum parentibus suis natione legitimus miles existat). Відповідно до «Саксонського Дзеркала», в істинного лицаря (von ridderes art) вже батько і дід повинні були бути лицарями. Інша конституція Фрідріха I (Constitutio contra incendiarios, 1187 — 88 років) забороняла синам священиків, дияконів і селян оперізуватися мечем за лицарським звичаєм.
У Франції
У Франції знатними людьми вважалися власники земель, тобто феоди (fief-terre), другою ознакою знатності стало допущення до посвячення в лицарі. Хоча прості люди і потрапляли іноді в лицарі — проте переважало правило, що в лицарі посвячували власника лену. Наділені ленами міністеріали, тобто люди невільних станів (sergent fieffé, serviens), прирівнювалися до вавасорів, тобто до нижчої знаті. Поки володіння феодом було головною ознакою знатності, містяни і навіть селяни могли набувати її простою купівлею ленів. У кінці XIII століття купівля феодів незнатними людьми була ускладнена важким податком (droit de franc-fief), але в цей час до знаті можна було потрапляти і через «дарування» (lettre d'anoblissement) суверена, право «дарування» знатності стало привілеєм короля.
В Англії
В Англії право посвячувати в лицарі (knight) дуже рано стало прерогативою корони. Генріх III і Едуард I вимагали обов'язкового посвячення в лицарі від будь-якого ленника, що володів щорічним доходом із землі не нижче 20 фунтів. Факт володіння леном узяв верх над походженням особи.
Вплив церкви на військовий стан йшов спочатку через присягу на вірність, потім через присягу Земному або Божому світу, нарешті — через обряд освячення зброї перед врученням його воїнові, коли він досягав зрілості. «Вірність» передбачає виконання християнського обов'язку служити Богові, дотримання сувереном миру по відношенню до церков, вдів, сиріт, обов'язок дотримуватися справедливості тощо. Земний і Божий світ (treugaіpax), скріплюють присягу, що встановлюється суверенами і соборами. Pax охороняє від насильств все невійськове населення — кліриків, жінок, купців, селян, а treuga обмежує чвари між самими лицарями.
В Україні Представники рицарського класу в Україні з'явилися ще у часи Руської держави та Руського королівства.
В цей час західно-європейські джерела згадують про участь лицарів-українців у турнірах, які влаштовували різні європейські королі. Наприклад, поема ХІІ ст. «Сад троянд» повідомляє про «Гартніта і Гартунга з Русі» на турнірі у Вормсі. Про звичай руських (давньоукраїнських) дружинників прикрашати бойові щити геральдичними кольорами або гербами повідомляє «Слово о полку Ігоревім», Іпатівський літопис, Радзивіллівський літопис та багато інших історичних писемних джерел.
В іншій європейській епічній поемі ХІІІ ст. «Ортніт» одним із головних героїв виступає лицар Ілля з Русі («Iliaz von Reuzzen»), чорний стяг якого прикрашало зображення Золотого Лева. Таке ж зображення з підписом Герб Королівства Русі-України зустрічаємо в більшості європейських гербовників починаючи з ХІІІ ст. Золотий лев на чорному або синьому полі витісняє різноманітні варіації зображення Тризуба, як герба Королівства Русі, починаючи з правління Короля Данила. Відомий також факт, коли на службу до Короля Данила під час походу у Гори Угорські приєдналася ціла хоругва лицарів гербу Сас. «…Початок роду гербу Сас — із Саксонії, тому так і називається. З Саксонії Драго-Саси пішли в хрестовий похід, а потім були на Уграх, звідки прибули на службу до руського князя Данила, а потім його сина Лева. Осівши в Руській землі, завели сім'ї та в різних родах тим гербом послуговувалися», писав у 1584 р. польський хроніст Бартош Папроцький. Згодом Саси асимілювалися (ймовірно, з бойками) та стали називатись найчисельнішим руським лицарським родом.
З середини 14-того ст. руське (українське) лицарство як клас починає підійматися, і Золотою Добою руського лицарства стає період 1360—1450 рр., коли руські лицарі нічим не поступаються європейським ні в битвах (Сині води 1362, Зимовий похід 1396, битва на Ворсклі 1399, битва при Грюнвальді 1410, тощо), ні в нобилітаті. Лицарі отримують право збирати свій сеймик та фактично здійснюють паралельне королівському самоврядування, що чітко прослідковується у конфедерації 1446 року. Яскравими представниками лицарства, які активно відтворюються у сучасності, є учасники Грюнвальдської битви 1410 року.