Повста́ння Пушкаря́ і Бараба́ша — збройний виступ під час якого одну зі сторін позмінноКривошея В. В. Українське козацтво в національній пам'яті. Полтавський полк. Том І Ч.: Десна Поліграф ISBN 978-617-7223-01-5 підтримувала Москва у 1657–1658 роках в Гетьманщині проти влади Івана Виговського. Повстання очолили полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Яків Барабаш. Закінчився перемогою Виговського і початком громадянських воєн в Україні.

Вступ Після смерті Хмельницького соціально-політична ситуація і боротьба козацької старшини за владу в Гетьманщині різко загострилися. Епіцентром цієї боротьби, що набула форми громадянської війни, протягом 1657—1658 років стала Полтавщина, а головними фігурантами — одні із найближчих сподвижників покійного гетьмана: Мартин Пушкар та Іван Виговський. За свідченнями істориків до жовтня 1657-го року вони не мали ворожих стосунків. Проте після Корсунської ради їх відносини різко зіпсувались.

Питання наступництва По собі гетьман ставив свого сина Юрія, за, принаймні натяк на незгоду того, за життя скарав кількох старшин, а Виговського, за мову про отримання тим гетьманства, велів:

Після того, як Хмельницький відійшов, за традицією, головним дорадчим органом на обранні наступника була рада чотирьох найдосвідченіших полковників. На думку Володимира Кривошеї, її на той час складали Іван Богун, Филон Джалалій, Мартин Пушкар та Антін Жданович. Проте двоє з них — Жданович та Богун, перебуваючи за Хмельницького в гетьманській опалі, були фактично на боці Виговського, котрий вибачив їм смертний вирок покійного гетьмана. До того ж Виговський наперед, користуючись владою генерального писаря, протягом хвороби Богдана встиг вплинути на перегрупування визначних кадрів в бік шляхти та небойових канцеляристів. Зрештою, на Чигиринській та наступній, Корсунській раді, він був обраний наступником Хмельницького. Склалася конфліктна ситуація трьох сторін: «монархістів» — поборників виконання волі Хмельницького та передання з часом булави Юрію, прибічників волевиявлення старшинської більшості, та запорожців, котрих узагалі полишили поза процесом.

Січ Збурювачем, який провістив початок міжусобиць, стала доти усунута в тінь Запорозька Січ. По смерті Богдана запорозьке низове товариство, до якого відпливав найрадикальніший елемент, вперше відкрито заявило про незгоду зі змінами в житті України. Для збройної громади рівних були органічно неприйнятними жорсткі форми державної влади, зосередженої в руках старшини-дуківЯковенко Н. М. «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття.» — Київ: Генеза, 1997. — 380 с. ст.245.

Запорожжя до повстання Богдана Хмельницького було тісно пов'язане з козацтвом та являло собою один з осередків, з котрого виходили політичні почини. За Хмельницького воно втратило політичне значення. В Січі стояли лише невеликі залоги козаків під проводом кошового отамана, котрого призначав гетьман. Сюди сходилися опозиційні елементи, незадоволені політикою гетьманів. Хмельницький ще міг тримати порядок на Запорожжі, але після його смерті, почалася боротьба за булаву. В жовтні 1657-го гетьманом України був обраний покозачений шляхтич — «неприродний запорозький козак» — Іван Виговський, запрошувати на раду представників Запорожжя не зважили за потрібне.

Зі свого боку нове керівництво Січі, очолюване кошовим Яковом Барабашем, військовими суддями Савичем і Корсунцем, вважало Виговського «гетьманом городовим» і висунуло йому звинувачення: риболовлю у річках віддав у оренди, заборонив винокуріння на продаж без гетьманського дозволу, риболовлю і винокуріння на продаж обклав податками, зі скарбу військового не виділяв коштів на військо.

На загал конфлікт мав насамперед соціальне підґрунтя:

Запорожці вимагали проведення нової козацької ради в урочищі Соляниця під Лубнами, а найкраще — на Січі.

Запорожжя бунтувало, і Виговський наприкінці жовтня 1657 р. збирався вести проти нього військо. У Кременчуці городові козаки затримали одного із запорозьких ватажків Якушу Клишенка і відіслали до гетьмана, а посланця до Виговського Дмитра «Січену Щоку» гетьман наказав закувати і кинути до в'язниці. У відповідь на подібні дії Кіш вислав до Москви чотирьох посланців на чолі з Стриджею.Усі четверо — Михайло Стриджа, Іван Степаненко, Яків Остапенко і Семен Голухівський — колишні вояки Миргородського полку та прибічники покійного Матвія Гладкого, вимушені переховуватися від Григорія Лісницького на Січі.

Низ заблокували, не підвозячи туди харчі й боєприпаси. На цьому конфлікт, можливо, з часом і був би вичерпаний та врегульований, якби надалі Виговський зі своїми урядовцями не розсварився з кількома козацьками полками Полтавщини.

Лівобережжя

Головним чинником невдоволення була політика нового гетьмана орієнтована на відновлення привілеїв та керівної ролі шляхти у суспільстві — зокрема магнат Юрій Немирич загарбав собі частину полкової землі Кобеляцької сотні та почав збирати з населення непомірні податки та побори, а намісник Виговського на Полтавщині Тиміш Прокопович конфіскував маєтності у частини козаків та міщан і чинив над ними розправи. Останньою краплею став інцидент страти Виговським ряду старшин та визначних козаків у Гадячі. Місцевим козакам було заборонено ходити за здобиччю на Крим, а на території Полтавського полку задля блокади торгівлі з Запорожжям були виставлені залоги з інших козацьких полків. На думку Тетяни Таїрової-Яковлевої, напруга на теренах південного Лівобережжя також була посилена, зокрема, через масове покозачення селян і міщан, котрі після припинення активних воєнних дій опинилися у непевному становищі: залишати військову службу, яка їх годувала, і повертатися на становище посполитих покозачені бажання не мали.

Предтеча Згідно думки певної частини українських істориків, новообраний гетьман, спираючись на шляхту, намагався продовжувати політику свого попередника, спрямовану на досягнення повної державної незалежності, і зосередився на пошуках противаги всезростальним впливам Москви у Гетьманщині та досягненні рівноправних відносин з Річчю Посполитою. Намагаючись зміцнити гетьманську владу, Виговський орієнтувався у своїй внутрішній політиці виключно на заможну козацьку старшину, українську шляхту та духовенство, не зважаючи за необхідне брати до уваги решту населення, чим викликав невдоволення серед рядових козаків, міщан та селянства.І. З. Підкова, Р. М. Шуст. Довідник з історії України. У 3-х т.

Кошовий Барабаш, через послів, звернувся до Москви, зі скаргами на Виговського. В цей час запорожці ще вказують на Пушкаря як на особу принаймні лояльну до Виговського:

Але цар, Олексій Михайлович, на те не зважив, вказуючи їм, що мають підкоритися владі Виговського та «жити с гетманом в совете и любви и послушании»Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, М., 1872, т.7, стр. 198.

Повстання Пушкаря та Барабаша

Пушкар залучив на свій бік дейнеків, що значно посилило чисельність його загонів. Місцеві міщани також були невдоволені появою «нового панства» з числа козацької старшини та руської православної шляхти, тож охоче приставали до повстанців. Приєдналося і близько 600 запорожців на чолі з Барабашем.

Однією з головних військових сил І. Виговського під час придушення виступу опозиційних сил став Ніжинський полк на чолі з Григорієм Гуляницьким, він же очолював «сіверський корпус» — Чернігівський, Ніжинський та Прилуцький полки. Окрім того у Миргороді на той час полкував прибічник гетьманського уряду Г. Лісницький. У листопаді 1657 року за наказом гетьмана Ніжинський і Прилуцький полки перекрили шляхи сполучення Полтавщини із Запоріжжям, встановивши тим самим економічну блокаду краю. Цей крок викликав велике невдоволення на Полтавщині, оскільки завдавав значних матеріальних збитків краю, для яких Запорожжя було традиційним ринком збуту сільськогосподарської продукції. Невдоволення діями Виговського ще більше посилилося коли Юрій Немирич оголосив про повернення своїх колишніх маєтностей: Кобеляк, Кишеньок, Переволочної, Біликів, Нових Санжар та інших. Сам факт, призначення магнатом власною волею урядників у колишніх своїх володіннях та вимоги поборів («звірини на свято прислати» та «во всяком городе дворы» для себе збудувати) означало реставрацію старих пропольських кріпацьких порядків. Такі ж наміри виявляв і намісник Гадяцької волості — рангового володіння гетьмана — Тиміш Прокопович.

У січні 1658 року гетьман прибув до Гадяча, де скарав на смерть декількох старшин місцевого полку. Водночас Виговський послав намісника Прокоповича до Пушкаря з пропозицією про замирення за умови визнання ним верховної влади гетьмана. Проте М.Пушкар не прийняв пропозиції. Величко так зописує цей момент у літописі :

Конфлікт між Виговським та Пушкарем переріс у збройне протистояння.

Перший бій ЦікавинкаТарас Шевченко на мотив повстання, бою в урочищі Жуків Байрак, написав вірш «За байраком байрак»У казематі (1847) з циклу «В казематі». Згодом слова вірша поклали на музику різні колективи, зокрема «Кому Вниз» На двобій з повсталими було відправлено Паволоцький полк на чолі з Богуном та сербських компанійців очолюваних Сербином (близько 1500 найманців). Ці формації мали зустрітися поблизу Полтави і спільними силами виступити на повсталих. Та балканці, чи то недобре знаючи місцевість, чи то заради додаткової наживи та грабунку, вийшли не до Полтави, а до Великих Будищ. Пушкар сповна використав цю помилку негайно кинувши на сербинів частину вояків Барабаша та частину свого городового війська, загалом близько 700 осіб. У наслідок стрімкої атаки, незважаючи на більш ніж подвійну перевагу в силах, гетьманський каральний загін, втративши зо 500М. Грушевський. Історія України-Руси. Том X. Розділ II. Стор. 11 (за іншими даними 300) чоловік убитими, відступив до Миргорода. Побиття сталося 27 січня поблизу Великих Будищ в урочищі Жуків Байрак. Богун взнавши про оказію відступився й повернув військо з Полтавщини.

Миргородський полковник Григорій Лісницький, дізнавшись про результат баталії, з частиною вірних йому сотень відійшов до Лубен. Після його втечі на початку березня полковником полку було обрано Степана Довгаля — одного з чільників повстання, а наказного полковника, залишеного Лісницьким, скинуто з уряду. Взяти Лубни Пушкареві не вдалося і він повернув до Лохвиці, де діяв його спільник Іван Донець. На певний час це місто стало центром опозиційних сил.

Таким чином на початок березня сили всієї східної Полтавщини об'єдналися з Запоріжжям. Ситуацію котра склалася гарно описав Грушевський:

Тож Мартин Пушкар, зібравши загони та приєднавши до них козаків, які щойно повернулися з походу під Заславль, виступив на гетьманську резиденцію, маючи на меті взяти місто в облогу і арештувати Виговського. В перших числах лютого 1658-го року його війська визволили Гадяч. Однак під Лубнами 5 (15) березня полтавський полковник зустрічає гінця — боярина Б. Хитрово, зі звісткою про затвердження царем обрання гетьманом Виговського та наказує полковнику царським іменем повернутися до Полтави. Пушкар змушений відступити та пообіцяти «своевольное військо роспустить» та порозумітися з гетьманомЗ доповіді Хитрово.

Переяславська рада На початку лютого 1658-го року в Переяславі була скликана представницька рада, яка мала підтвердити легітимність гетьманства І.Виговського, котрий прибув з супроводом 7 (17) лютого. З полковників були присутні: миргородський Лісницький, переяславський Іван Колюбака, Филон Джалалій, іркліївський Матяш Папкевич, чернігівський Силич, ніжинський Гуляницький, київський наказний Дворецький, білоцерківський Люторенко, канівський Іван Стародуб, уманський Ханенко, паволоцький Суличич.