Жив колись один цар. Він мав сина-одинака. А держава в нього була дуже багата. Цар і не знав, чим більше пишатися: державою чи сином.
Але багатство принесло йому біду: сусідський король позаздрив цареві й оголосив війну. Цар якраз збирався оженити сина. Тепер сказав:
— Но, сину, інша карта впала. Тепер не до одруження, мусимо державу боронити. А твоє весілля відкладаємо, хоч і треба би у хату молоду господиню. Я рушаю з військом до кордону, а ти зостанешся удома й будеш моїм заступником. Кермуй цілою країною, доки я не вернуся, але кермуй так, аби не було скарг. Будь справедливий і суди по правді. Як війна минеться, оженимо тебе. Без мене ж не смієш і думати за свадьбу! Зробиш злочин проти свого батька, як сам знайдеш собі наречену й поберетеся. Пам'ятай на сі слова!..
І вони розлучилися. Старий цар сів на коня й поперед війська вирушив на ворога. А син удома кермує державою.
Минув місяць, минув рік — війна не кінчається. Ввесь час підходить нове, свіже військо. Ворог дуже сильний, й перемогти його нелегко. А царевич добре кермував державою. Ніхто не скаржився на нього. Вже й другий рік доходив кінця, а війна тривала. Він думає собі:
«Ой, се не добре... Я обіцяв нянькові, що не оженюся, доки не буде мир, і треба няня слухати, але хто знав, коли війні буде край!? Роки проходять, я старію, а за старого леґіня дівчата не підуть!»
Так подумав собі раз, удруге і вирішив, що чекати далі вже не годен, ожениться без батька.
Порадився зі своїм товаришем-помічником. А той був його однолітком, з бідної родини, дуже розумний чоловік. Змалку росли вкупі, любили один одного і добре розумілися.
Як царевич поділився наміром, помічник сказав:
— Переступити волю вітця — то не красне діло. Але й леґіневі треба оженитися. А як візьмеш жінку із царського роду, то гаразд буде не лише тобі, а й нашій державі, бо дістане поміч.
Зійшлися на тому, що відкладати одруження нічого, треба, щоб царевич шукав собі жінку. Багато дівчат знали, а вибрали доньку сусідського короля.
Приготувалися сватачі в дорогу, а з молодим рушило й військо, аби родина нареченої одразу побачила, що царський син — з багатої й сильної держави, що його не просто бузьок висидів.
Всі посідали на коней і їдуть. Ще не дійшли і до кордону, як зустріли старого царя, котрий програв війну і з рештками розбитого війська відступав. Цар дуже зрадів синові, бо думав, що той поспішає йому на допомогу.
— В щасливу хвилину з'явився ти, сину,— сказав батько.— Зі свіжим військом виграємо війну!
— Няньку, се військо не озброєне.
— Та чом не озброєне? Як ти на війну вирушив без зброї?
— Я не на війну йду... Скажу правду: їду сватати дівчину, бо не міг дочекатися вас...
Коли таке почув старий цар, то так розсердився, наче на нього хто кинув вогню.
— Та тобі у голові одруження, коли наша держава висить на волоску?! Знай, ти мені не син! Іди вже, куди розігнався. Я тебе не спиняю. А твоє військо заберу собі. Дам йому зброю й виграю війну!
Так і вчинив. Воїнів озброїв і повів на війну. А царевич залишився сам. Лише вірний помічник у тяжку хвилину не кинув його.
Так два товариші зосталися самі серед поля. Царевич смутно проговорив:
— Непогано почався наш задум, айбо зле закінчився. Ні батька, ні держави — голі ми з тобою!
— Не треба журитися. Рушили ми на сватанки, то й підемо далі. Не все ще пропало. Котра дівка тебе покохає, буде любити й без багатства.
— Добрі, добрі... Раз ми забрели у воду, мусимо її перебрести.
І пішли до короля сватати дочку.
Царевич вклонився, розповів, хто він за один і з яким наміром приїхав. Не замовчав і зустрічі з батьком. Сказав, що батько розсердився й відрікся від нього.
Коли вислухав король, пошкодував хлопця й почав його втішати:
— Не журися, не журися. Твоє діло ще можна поправити. Нянько з часом забуде свій гнів й відпустить провину. Як треба, то дамо йому і допомогу. А тобі час женитися!
І згодився віддати за царевича доньку. Справили весілля. Зійшлися керманичі сусідніх країн, крім тих, що на війні. По весіллі каже король зятеві:
— Спокійно живи в мене. Держава моя багата й велика. Не журися нічим. А я сам поцікавлюся, як сватові справи. Спробую помирити вас. Може, сват потребує од мене допомоги?
Й одразу послав гінців до старого царя. Написав йому, що так і сяк сталося — його донька віддалася за царевича. Тепер вони сватове, й треба їм жити в мирі. «Одпусти провину синові. А як треба поміч проти ворога, я зараз надішлю...» — пропонував король.
Але поміч була не потрібна, бо цар зі свіжим військом переміг і щасливо вернувся додому.
— Дуже вам радію,— сказав старий цар посланцям короля-свата.— Радію, що мій син знайшов порядну дівчину й добре оженився. Дякую сватові за ласку. Відпускаю синові провину. Може повернутися разом із дружиною, моєю невісткою. Раз жонатий, най ціла сім'я живе у мене.
Та ці слова він нібито процідив крізь зуби, і посланці бачили, що цар говорить не з щирого серця.
Царське слово — наказ; посланці погостилися, красно подякували й вернулися у свій рідний край. Вдома вони передали королеві свою бесіду з царем. Усі дуже раділи, а найбільше царевич, котрий мав дяку одразу вертатися до нянька.
— Почекай мало,— радить йому король.— Не таке вже оце пильне діло. Ще повеселися, а потім вас зберемо у далеку путь.
Так і вчинили. Молоді з півроку пожили в короля. Нудьга їла царевича, не давала спокою. Думав про домівку. Жінка бачила, як чоловік нудиться, і сама захотіла чимскоріше їхати. І старий король погодився відпустити їх.
Відклонилися від нянька і сіли усі троє в золоту колісницю: царевич, його дружина й вірний товариш. Проводжало їх аж ціле військо.
Їдуть, їдуть. Як були на кордоні, помічник говорить:
— Ніколи я тобі не хотів поганого. Тепер раджу: охорону поверни назад, навіть кучера.
— Слухав я тебе завжди і тепер послухаю, хоча не дуже маю дяку завертати військо,— відповів царевич і наказав, аби охоронці вернулися додому.
А помічник сів на місце кучера. Коли вже смеркало, доїхали до лісу. На узліссі — корчма.
— Далі не поїдемо. Тут переночуємо,— сказав помічник і загнав коні у двір.
Найняли кімнату. Хазяїн обслуговував їх добре, бо бачив, що приїхали якісь високі гості.
Коли настала ніч і молоді полягали спати, помічник узяв рушницю й став під дверима на сторожі. «Буду цілу ніч вартувати,— думає собі,— корчма край глухого лісу, може всяко статися».
Ходить довкола будинку. А ніч темна, хоч ріж її ножем.
Нараз коло півночі на стріху будинку сіли три ворони і почали межи собою говорити.
— Гарна пара молодих заночувала у цьому заїзді,— каже перший ворон.— Таких славних гостей ся корчма ще не приймала.
— Та що воно варт,— каже другий ворон.— І красні, і славні, а завтра погинуть, бо старий цар дізнався, що його син вертається, і наказав на річці міст підрізати. Як будуть проїздити, заломляться й затопляться.
— А хто се чув і скаже комусь іншому, той по коліна стане соляним,— проговорив третій.
З тим ворони знялися й полетіли.
А на те місце сіли три соколи й також розмовляють:
— Ой прекрасна пара! Хоч би й оминула біду на ріці, та смерті не мине. Бо старий цар хитрий. Як почує, що не затопилися, пошле синові золоту карету. А як хто в неї сяде, вона відразу загориться, і люди в ній погорять на порох. А хто се чує й скаже комусь іншому, той до попідплеч стане соляним каменем.
Соколи знялися на крила й полетіли.
На їх місці сіли три орли й говорять межи собою:
— Красні й розумні молодята, що ночують тут. Годні би, може, обійти і міст, і золоту карету, та смерті не минуть. Бо старий цар, як будуть наближатися до головного міста, пошле синові в дарунок золоту шаблю на золотому поясі, а для невістки золотий пояс і золоті персні. Дуже дорогий подарунок, але зроблений так, що, як підпережуться, їх вибухом рознесе на порох. А хто нашу бесіду іншому передасть, той станеться цілий соляним стовпом.
— Я хоч і стану каменем, айбо розповім! — скрикнув товариш королевича, але орли його вже не чули, бо знялися й полетіли геть.
А як розвиднялося, всі троє поснідали, помічник впряг коні в колісницю, й рушили в путь.
Їдуть, їдуть... Бачать: ріка, а через неї — міст. Помічник спинив коней, відчинив дверці й каже:
— Виходьте!
— Що таке? — зачудувався царевич.— Ти ніби наказувати хочеш? — І засміявся.
— Виходьте з карети! — повторив помічник. Зганьбився царевич перед жінкою, але послухав вірного товариша.
— У нього така манія,— говорить,— коли прийде на нього, треба його слухати.
Пішки перейшли міст. А помічник оглянувся направо-на-ліво: броду нема. Побачив бідних людей і віддав їм коней в колісницею, а сам теж перейшов міст.
— Що ти наробив? — дивується царевич.—Як ти смієш роздавати моє майно іншим!
— Слухай мене — добре буде...— А далі товариш не сказав ні слова, пішов уперед.
Царевич з жінкою — за ним. Ідуть, ідуть... Нараз дивляться — назустріч їм цілий загін війська, а навпереді цареві посланці. Вклонилися царевичеві та його дружині й кажуть:
— Пресвітлий цар послав молодим золоту карету, аби не йшли пішки.
Зрадів царевич, бо усе ще думав, що батько сердиться на нього.
— Тепер уже вірую, що нянько відпустив мені вину. Із такою славою зустрів нас на кордоні! — й хоче сідати у золоту бричку.
Але товариш перегородив йому дорогу. В його руках сокира, — й не знати звідки роздобув її, — і почав рубати цареву карету. Молоді постовпіли. Думають: розум втратив. Але не кажуть нічого.
Як порубав усе на тріски, царевич проговорив:
— Досі я завжди тебе слухав, і добре було. А тепер сумніваюся у тобі. Ти все чиниш проти мене і проти волі мого няня. Й ганьбу мені робиш перед високими особами. Як так і далі буде, можемо розійтися. Нашій дружбі настане кінець!..
— Я тобі добра хочу,— каже вірний товариш.— Ти мене слухав і не шкодував. Дай слово, що ще одну пораду послухаєш.
— Ні! Як такі будуть поради, не можу тебе слухати...
І з тим рушили далі. Ідуть, ідуть... Дійшли до столиці, де жив царевичів старий. А перед містом і сам цар з великою процесією зустрічає сина та невістку. Почав їх обнімати, цілувати, а тоді на радощах передає молодим пакунок. А в пакункові шабля із золотим поясом — для сина — і золотий пояс з самоцвітами та дорогі персні — для його дружини.
Молоді аж цвітуть з радості. Але тої хвилини підскочив друг царевича, вихопив пояс з шаблею із рук свого товариша й золотий пояс та персні з рук молодої жінки, кинув на землю і посік.
Старий цар, молода пара і всі присутні аж пополотніли: такі дорогі подарунки знищив! Царевич злий, а його жінка плаче з жалю та ганьби.
— Нічого, нічого,— каже старий цар,— се діло вдома розберемо. А тепер, сину дорогий, і ти, невістко, ходімо до мене. З радістю вас приймаю, як батько.
І повів їх у свої палати. А приятель царевича — за ними, без слова, як німий.
Старий цар приготував велику гостину, ніби синові й невістці друге весілля правив. На гостині були й міністри, й командири, й судді, всякі високі урядовці. Їдять, п'ють, веселяться. Коли ж гостина була в розпалі, старий цар піднявся:
— Слухайте, чесні гості! Я, батько, відпустив своєму синові провину. І з дорогими подарунками його зустрічав. А мій син замість подяки мене зганьбив — золоті й сріберні подарунки перед очима всіх понищив. Най відповідає за такі свої вчинки!
— Так, так! — закричали.— Най відповідає!
Царевич встав і каже:
— Я не хотів свого нянька ганьбити та його подарунки нищити. То все вчинив мій помічник. Спитайте його...
Всі очі обернули на помічника. Той дотепер мовчав, а зараз заговорив:
— Так. Я все знищив своєю рукою. І якби таких подарунків було більше, я й оті понищив би. І не каюся. Що вчинив, за те відповідаю.
Тоді старий цар каже:
— Всі чули, що признався. Розсудіть це діло. А після суду гостину продовжимо.
Й судді одноголосно заявили, що помічник заслужив смерті.
— Та і я так думаю,— погодився цар. А в думці звідав себе: «Звідки оцей чоловік знає мої секрети?»
І наказав серед двору поставити шибеницю. Повели під неї засудженого. Судді посідали на свої місця і ще раз прочитали винесений вирок.
— Я не боюся смерті,— заговорив приятель царевича.— Я помру, але своєму другові, із котрим ріс змалку, врятував життя.