Лео фон Капрі́ві, повністю Георг Лео граф фон Капріві де Капрера де Монтекукколі (), 24 лютого 1831, Шарлоттенбург поблизу Берліна, Пруссія — 6 лютого 1899 в Скірені, Бранденбург, Німеччина. Німецький військовий та політичний діяч, генерал-майор німецької армії, наступник Отто фон Бісмарка на посаді канцлера Німецької Імперії (з 20 березня 1890 по 28 жовтня 1894).
У 1849 році він поступив до прусської армії; пройшов усі ступені армійської кар'єри. Брав участь у Австро-прусській війні (1866) в чині майору генерального штабу при головнокомандувачі Першого корпусу. Під час Франко-прусської війни (1870–1871) — в чині підполковника на посаді голови штабу П'ятого корпусу. В 1877 році одержав чин генерала, в 1882 був призначений командувачем 30-ї дивізії в Меці. З 1883 по 1888 рік він очолював імперське Адміралтейство і виявив на цій посаді неабиякій адміністраторський хист.
На короткий час він був призначений командувачем Десятого корпусу, після чого в лютому 1890 року був викликаний кайзером Вільгельмом II до Берліна. Його було поінформовано, що кайзер хоче бачити його на посаді рейхсканцлера замість Отто фон Бісмарка на разі, якщо той не погодиться на запропоновані кайзером зміни в уряді. Після відставки Бісмарка 18 березня 1890 року, Капріві був призначений канцлером Німецької Імперії і міністром-президентом (прем'єр-міністром) Пруссії.
Уряд Капріві проводив політику, відому серед істориків як «новий курс», яка у внутрішніх справах характеризувалася порозумінням з соціал-демократами (уряд Капріві не став продовжувати антисоціалістичний закон 1878 року), а на зовнішньому фронті — зближенням з Великою Британією, зразком якого став складений у липні 1890 року Занзібарський договір. Згідно з цим договором Німеччина отримала острів Гельголанд у Північному морі в обмін на свободу дій стосовно султанату Занзібар. Йому також вдалося придбати в Африці для Німеччини так звану Смугу Капріві, яка з'єднала колонію Німецька Південно-Західна Африка з річкою Замбезі.
Капріві також сприяв укладенню торговельних угод з Австро-Угорщиною, Італією, Бельгією, Швейцарією, Румунією і Росією, за що 18 грудня 1891 року йому було подаровано титул графа.
Занзібарський договір спричинив обурення проти Капріві серед впливових про-колоніальних політичних груп, тоді як його політика вільної торгівлі зустріла опір серед консервативних аграріїв — прихильників протекціонізму.
В 1892 році після невдачі свого проекту закону про освіту в прусському парламенті, Капріві подав у відставку з посади прусського міністра-президента, і його змінив граф Ботто фон Ойленбург. Це спричинило незручний розподіл влади між канцлером і прусським прем'єром; двовладдя завершилося відставкою обох 28 жовтня 1894 року і заміною їх на князя Хлодвіга фон Гогенлое-Шиллінгсфюрста.
Родина Родина Капріві походить з Крайни. Найдавнішим представником роду, про якого зберіглись писемні відмості, є Андреас Копріва (помер близько 1570 року). В XVII столітті родина оселилась в Сілезії, та завдяки заслугам під час воєн з Туреччиною 1653 року була зарахована до лицарського стану Священної Римської імперії, та отримала земельні володіння в Австрії. Починаючи з XVII століття родина називає себе фон Капріві (von Caprivi). До родини Капріві також належить історик та письменник Юліус Леопольд фон Капріві (1695—1768).
Лео був старшим сином в родині прусського судді Верховного суду та юрисконсульта Леопольда фон Капріві (1791—1865), члена верхньої палати прусського парламенту та Емілії Кьопке (1803—1871). Мати була родом з освіченої родини. Її батько, Густав Кьопке, був професором теології та керівником берлінської гімназії «У сірого монастиря»
Брат Капріві був генерал-лейтенант Раймунд фон Капріві. Його племінник Лео фон Капріві був флігель-ад'ютантом імператора Вільгельма ІІ і також не був одруженим. Капріві відрізнявся від решти представників вищих кіл прусського суспільства тим, що походив не з родини великих землевласників. Сам Капріві вважав себе «без кола і двора»Nipperdey, Machtstaat, S. 699.
Військова кар'єра
Початок Капріві навчався в гімназії Фрідріха-Вердерша в Берліні. Після завершення навчання в 1849 році він був переведений до гвардійського полку «Кайзера-Франца». В ранзі другого лейтенанта він продовжив навчання в Прусській військовій академії. В ранзі капітана він служив починаючи з 1860 року в топографічному відділі Генерального штабу. Служив в штабі 5 дивізії під час Данської війни 1864 року, а в 1865 році був призначений командиром роти. Під час Австро-Прусської війни 1866 року Капріві служив у ранзі майора в Генеральному штабі. Війну він пройшов під командуванням Фрідріха Карла Прусського в штабі 1 армії. Потім був переведений до генерального штабу гвардійського корпусу, та в лютому 1870 року був призначений головою генерального штабу Х корпусу.
Капріві, найобдарованіший учень Мольтке, під час німецько-французької війни 1870—1871 років очолив генеральний штаб Х армійського корпусу в ранзі підполковника.
Призначення молодшого за віком Капріві привернуло увагу громадськості. На війні йому вдалось виправдати сподівання командування, та здобути перемоги, зокрема, в битві при Марс-ла-Тур, облозі Меца, та, особливо, в битві при Бон-ла-Ролан. За свої заслуги був нагороджений орденом Pour le MériteMetze, S. 42.
Голова Імперського адміралтейства По завершенню війни Капріві був призначений керівником відділу в Міністерстві оборони. Тут він брав участь в розробці проекту закону про казарми () та впровадженням рушниць Маузера. Починаючи з 1878 року його призначають командиром різних дивізій.
Після відставки голови Імперського адміралтейства Альбрехта фон Стоша в 1883 році Капріві, в ранзі віце-адмірала був призначений на звільнену посаду. Деякі біографи вважають, що це призначення відбулось завдяки Отто фон Бісмарку. Томас Ніпперді стверджує, натомість, що серед офіцерів ВМС було поширене невдоволення призначенням КапрівіNipperdey, Machtstaat, S. 243vergl. zeitgenössisch: Neueste Mittheilungen vom 21. März 1883 .
Спочатку, Капріві не був задоволений завданням. Однак, він показав талант керівника, реформував та розбудував ВМС. За його підтримки, серед іншого, було розпочато дослідження торпед. Ним були сформульовані інтереси флоту в двох великих памфлетах для Рейхстагу. Після сходження на трон Вільгельма ІІ, який вважав, що знається на флоті краще за всіх фахівців, у 1888 році проявились відмінності в думках з кайзером. Вільгельм бажав відокремити, досі об'єднані в Адміралтействі, адміністративний апарат від військового командування. Але важливішим була повна зміна курсу. Капріві був прибічником традиційної континентальної військової доктрини, яка ставила перед флотом лише оборонні завдання. Натомість, Вільгельм мріяв збудувати океанський флот, здатний конкурувати з флотом Великої Британії. Капріві відмовився брати участь у втіленні цієї та інших ідей, і не маючи більше можливостей стримувати переозброєння флоту, пішов у відставкуMetze, S. 42f..
Після його відставки у 1888 році Капріві був призначений генералом-командувачем Х корпусу армії.
Політика «Нового курсу»
На цьому тлі, призначення Капріві одразу після відставки Бісмарка в 1890 році, на посаду Рейхсканцлера (до 1894 року) та прусського прем'єр-міністра (до 1892) було повною несподіванкоюMetze, S. 39.Vgl. zeitgenössisch: Neueste Mittheilungen vom 21. März 1890 . Капріві був обраний Вільгельмом ІІ зокрема тому, що кайзер бачив в ньому людину, яка в суперечках з Бісмарком (антисоціалістичний закон, культуркампф, питання меншин) захищав курс на примирення, і, до того ж, був загартованим війною генералом, який активно долатиме загострення у внутрішній політиці. Після початку роботи на новій посаді, Капріві відправив до «Берлінер Тагеблат» листа, де назвав своїм головним завданням, як наступника Бісмарка, «націю після попередньої епохи великих людей та великих вчинків повернути до звичного життя.»Erich Ekkehard (Hrsg.): Sigilla veri. 2. Auflage (von Philipp Stauffs Semi-Kürschner), Band 1, Bodung-Verlag, Berlin 1929, S. 949. Antisemitische Publikation. Капріві також окреслив ряд ініціатив нового політичного курсу. Вільгельм ІІ в 1890 році назвав таку політику «Новим курсом»Wehler, Gesellschaftsgeschichte Band 3, S. 1005. Досягнуті на початку успіхи переконали молодого кайзера у вірності вибору.
Американський історик Роберт К. Мессі так описав Капріві на початку роботи в уряді:
На початку урядування Капріві дав обіцянку «брати найкращі ідеї, сумісні з загальним добробутом, не залежно від того, хто та звідки їх пропонуватиме.»zit. nach Metze, S. 43 Він назвав себе прихильником «нового курсу» як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. Економічна частина урядової програми реформ ґрунтувалась на ідеях лідера націонал-лібералів Йохана фон Міквеля Були передбачені реформи в різних галузях, зокрема, в соціальній політиці. Важливу роль відіграли міністр економіки Пруссії Ганс Герман фон Берлепш, міністр внутрішніх справ Ернст Людвіг Герфурс, міністр оборони Карл Георг фон Кальтенборн-Штахау. Не рівні імперської влади важливу роль відіграли державний секретар Карл Гейнріх фон Боетіхер та Адольф Маршал фон Біберштайн. Політика зрівняння мала чіткі границі; обмеження авторитету монарха та держави було неприпустиме. Державні повноваження втручання, зокрема, за законом про об'єднання, не були ліквідовані, дисциплінарні правила чиновників були частково посилені, а суддями були призначені люди консервативних поглядів. Томас Ніпперді назвав цю політику освіченим чиновницьким консерватизмомNipperdey, Machtstaat, S. 700, Spenkuch, Einleitung in Acta Borussica 8/I S. 5.
Для впровадження політичної програми Капріві, як і Бісмарк, мав покладатись на Рейхстаг. Новим було те, що новий кайзер прагнув отримати прямий вплив на політичні процеси. Часто змінювані погляди на різні питання кайзера та зазіхання на абсолютизм перетворились починаючи з канцлерства Капріві на головний фактор німецької політики. Також слід не применшувати значення опозиції розчарованого Бісмарка. Ще однією проблемою для Капріві були відносини між Рейхом та Пруссією. На відміну від Бісмарка, Капріві більше покладався на колегіальний стиль правління в прусських міністерствах. Ним були обіцяні ці зміни вже в першій промові перед прусським парламентомvergl. Neueste Mittheilungen vom 18. April 1890 . На відміну від попередника, Капріві не вимагав особистої присутності під час доповідей міністрів перед кайзером. Це призвело до того, що стало важче узгоджувати протиріччя в середині уряду. Так, це дозволило міністру фінансів Пруссії перетворитись на справжнього господаря підпорядкованого йому відомстваNipperdey, Machtstaat, S. 114, S. 485, S. 700.
Зовнішня політика
Не продовження договору перестраховки