Діале́ктика (діялектика, — «мистецтво сперечатись», «міркувати») — метод філософії; у загальному значенні вміння знаходити істину в ході раціональної дискусії між людьми, що мають різні погляди.
У специфічному, характерному для філософії Гегеля та діалектичного матеріалізму — метод дослідження категорії розвитку.
Слово «діалектика» походить із Стародавньої Греції завдяки популярності діалогів між Платоном та Сократом — точніше: діалог між людьми, які намагаються переконати один одного, та який дав назву діалектичному методу у філософії.
В історії філософії діалектика пройшла дві стадії: наївна діалектика античності, ідеалістична діалектика німецьких філософів 18–19 століття, вершиною якої стала діалектика Гегеля.
Своєю протилежністю діалектика оголошує метафізику. Діалектика як вміння вести дискусію відрізняється від риторики, оскільки робить акцент на логічних, а не емоційних аргументах, намагається знайти істину, а не переконати опонента. Свої версії діалектики мають й інші філософські школи: індуська, буддійська, єврейська, християнська філософії.
Основні принципи Метою діалектичного методу є подолання незгоди за допомогою раціональної дискусії, і, зрештою, відшукати істинуPinto, R. C. (2001). Argument, inference and dialectic: collected papers on informal logic. Argumentation library, vol. 4. Dordrecht: Kluwer Academic. pp. 138—139.Eemeren, F. H. v. (2003). Anyone who has a view: theoretical contributions to the study of argumentation. Argumentation library, vol. 8. Dordrecht: Kluwer Academic. p. 92.. Одним зі шляхів до мети є сократів метод — показати, що гіпотеза веде до протиріччя і тим самим вилучити цю гіпотезу зі списків кандидатів на істину (reductio ad absurdum). Інший діалектичний метод подолання незгоди — протиставити два протилежні твердження, тезу та антитезу, і зняти суперечність через третє твердження, що було б синтезом тези та антитези.
Діалектика Фіхте«Review of Aenesidemus» («Rezension des Aenesidemus», 1794). Trans. Daniel Breazeale. In й Гегеля базується на чотирьох положеннях: Усе змінюється, має початок та кінець. Усе складається з суперечностей (протиріч). Поступові кількісні зміни ведуть до поворотної точки, в якій зміни стають якісними. Розвиток відбувається по спіралі, тобто відбувається заперечення заперечення.
Останні три з цих положень називають трьома законами діалектики.
Догегелева діалектика Значна частина творів античної філософії написана в формі діалогів між двома співрозмовниками, що відстоюють різні твердження, тези і антитези, Наслідком такого діалогу може бути або заперечення певного твердження, або об'єднання їх в інше, синтетичне, твердженняAyer, A. J., & O'Grady, J. (1992). A Dictionary of Philosophical Quotations. Oxford, UK: Blackwell Publishers. p. 484.McTaggart, J. M. E. (1964). A commentary on Hegel's logic. New York: Russell & Russell. p. 11, або якісне покращення самого діалогу. Особливо відомими були діалоги Сократа й Платона, здебільшого із вигаданим опонентом. Аристотель приписував винахід діалектики Зенону ЕлейськомуDiogenes Laertius, IX 25ff and VIII 57..
Геракліт підкреслював змінність світу (не можна двічі ввійти в ту саму річку), він одним із перших філософів помітив, що одне й те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна — це зміна в свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, а суперечливість зближує протилежності.
Діалектика (логіка), тобто мистецтво розмірковувати, наводити аргументи й контраргументи, долати протилежність між ними, входила до тривіуму в складі семи вільних мистецтв середньовічної схоластики. З іншого боку до вільних мистецтв входила також риторика, тобто вміння переконувати.
Гегелева діалектика
Своє діалектичне вчення Георг Вільгельм Фрідріх Гегель виклав у «Феноменології духу», «Науці логіки» та інших творах. Він опирався на доробок Йоганна Готліба Фіхте. До Гегеля логіка зазвичай розглядалась як наука про суб'єктивні форми мислення. Гегель не заперечує існування такої форми дисципліни як формальна логіка, її корисності для пізнання, називає її наукою про елементарні форми і закони правильного мислення. Гегель намагається подолати суб'єктивістське тлумачення логічних форм і дати їм об'єктивне тлумачення як форм живого, реального змісту, форм розвитку всього конкретного змісту світу та його пізнання. Тому він ставить перед логічною наукою універсальне завдання досліджувати всі загальні закономірності розвитку пізнання, мислення як першооснови усього, що існує.
Гегель поділяє свою логіку на об'єктивну, в яку включає вчення про буття і сутність, та на суб'єктивну логіку — вчення про поняття (зовні схожу на традиційну формальну логіку, хоч цей поділ і має умовний характер). Вся логіка, за його думкою, має об'єктивне значення, збігається з наукою про речі, що осягаються в думках.
Єдність протилежностей Вчення про буття, за Гегелем, розглядає реальність, яка дана людині в її чуттєвому сприйнятті. Синтез чуттєвого сприйняття відбувається у діяннях, які перетворюють фрагменти уявлень про буття в єдину цілісну дію щодо внесення змін у дійсність. Вчення про сутність доводить, що діяння можуть будуватися не тільки під час використання тих даних, що дають органи чуття. Свідомі зміни буття можуть здійснюватись у результаті використання понять про чуттєво не дане, тобто сутності.
Кожний предмет має із дві головні властивості: бути внутрішньо диференційованим, складатися з різних частин, мати різні властивості й водночас бути цілим, єдиним, неподільним під час взаємодії з іншим предметом. Усвідомлення факту, що предмети внутрішньо диференційовані, а разом з цим — єдині, дає змогу використовувати їх, враховуючи чуттєво не дані властивості для чуттєво даних змін і, навпаки, істина полягає у тому, щоб розуміти предмет як ціле.
Вчення Гегеля про поняття поглиблювало арістотелівську теорію про форму, яка формує інші форми. Усе, що існує, перебуває у процесі формування того, що ще не існує. Разом з цим те, що не існує, перебуває у формі поняття в тому, що існує, в зародковому стані. Тому розуміння й вміння використовувати поняття уможливлює розгляд того, що існує як того що вже не існує, недійсного, мертвого буття. Дійсне буття, те, яке пробиває собі дорогу в існуючому (яке визначає суть того, що є, через те, що буде) межує із випадковістю, тими умовами, обставинами, які ніколи не відтворяться, зникнуть як риштування після побудови храму.
Дійсне буття завжди є інтегральним наслідком розмаїття минулого, тому поняття про нього дається у формі конкретної ідеї майбутнього.
Розвиток Гегель розвиває діалектичну думку про те, що будь-який початок є нерозвиненим результатом, а результат є розвиненим початком. Мислення починається з відчуття, походить з емпірії, але це тільки вихідний рівень мислення, початковий етап власної діяльності. Думки, поняття, категорії, що досліджуються Гегелем, утворюють щаблі мислення, що саме себе визначає.
Наявні загальні поняття перебувають у безперервному русі, у переходах від одних до інших аж до протиставлення самих собі. У протиставленнях понять відкривається властивість мислення здійснювати переходи від одного до іншого. Розвиток понять відбувається шляхом переходу від однобічностей, абстракцій, бідних змістовно, до понять, багатих різноплановим змістом.
Гегель розглядає загальні поняття, історично сформовані у процесі пізнавального розвитку, такі, як буття, ніщо, становлення, якість, кількість, межа, сутність, тотожність, відмінність, протилежність, суперечність, необхідність, випадковість, можливість і дійсність тощо. Гегелю вдалося довести, що усі загальні поняття взаємопов'язані між собою, що вони фіксують різні ступені поглиблення людиною розуміння сутності усього існуючого.
Логіка Гегеля є системою, логічна конструкція і зміст її розвиваються шляхом руху від абстрактного (буття) до конкретного (ідея). Цей метод руху логічної науки уявляється Гегелем рухом самої об'єктивності.
Тріади
Гегелівська ідея розвиває сама себе за правилами діалектичної тріади: теза — антитеза — синтез. Сам Гегель, утім, цих термінів ніде не використовує. Кожна логічна категорія, як і кожен розділ всього курсу логіки, як і кожна частина філософської системи, в цілому розвиваються тріадичним порядком: буття — сутність — поняття, чутливість — розсудок — розум, одиничне-особливе-всезагальне… Тріадичність самодіяльності поняття — це принцип гегелівської філософії, випливає з його діалектичного методу. Діалектичний синтез протилежностей здійснюється або підкоренням протилежних сторін, категорій третьою, вищою (причина — дія — взаємодія), або встановленням субординації (співпорядкування).
Гегель відрізняв два підрівні діалектичної логіки: розсудкову діалектику, яка здатна звести разом і протиставити протилежні начала, але не може їх синтезувати, показати їхні взаємопереходи, та розумну діалектику, що вміє це зробити. Розвиток останньої є найбільшим історичним досягненням Гегеля. Узагальненим виразом розумної діалектики стали три основні закони: переходу кількісних змін в якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення.
Матеріалістична діалектика Гегелева діалектика знайшла своє продовження в матеріалістичній діалектиці Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, одним із джерел якої була німецький класичний ідеалізмВ. І. Ленін. Три джерела і три складові частини марксизму. Повне зібрання творів, т. 23. К., 1972. Однак, тоді як Гегель розглядав діалектику ідеального, понять, класики марксизму стверджували, що закони діалектики властиві не тільки мисленню, а й самій матерії. У марксистській філософії категорія розвитку посідає значне місце — розвиток є основною властивістю матерії.
Маркс та Енгельс не написали значного філософського твору, в якому б системно виклали свої філософські ідеї, і який можна було б порівняти з викладом економічних поглядів Маркса у «Капіталі», але ідеї матеріалістичної діалектики пронизують усі їхні праці. Нотатки Енгельса щодо сучасної йому науки були надруковані в 1920-х роках в книзі «Діалектика природи». Системне формулювання матеріалістична діалектика отримала в радянські часи під назвою діалектичний матеріалізм.
Загальні принципи матеріалістичної діалектики Принципи матеріалістичної діалектики поряд із законами діалектики та її категоріями відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об'єктивної реальності й виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний. Наступний принцип — принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає, що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому.
Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв'язку і загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв'язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ.