Корейська війна 1950—1953 років — збройний конфлікт між Корейською народно-демократичною республікою та Корейською республікою, що тривав з 25 червня 1950 року до 27 липня 1953 р.
Часто конфлікт часів Холодної війни розглядався як опосередкована війна між США і ООН з південного боку та Народно-визвольною армією Китаю і військово-повітряними силами СРСР з північного. У складі комуністичних збройних сил діяли солдати Корейської Народної Армії, «добровольці» Народно-Визвольної Армії Китаю і Військово-повітряні сили СРСР.
Проти об'єднаних комуністичних військ боролися Південна Корея, США, Британія, Філіппіни, Канада, Туреччина, Нідерланди, Австралія, Нова Зеландія, Таїланд, Ефіопія, Греція, Франція, Колумбія, Бельгія, Південно-Африканський Союз і Люксембург, які діяли у складі збройно-миротворчих сил ООН.
У Південній Кореї цю війну називають «Інцидентом 25 червня», а до початку 90-х років використовували назву «Заколот 25 червня».
У КНДР ця війна зветься Вітчизняною визвольною війною.
Історичні передумови
Корейський півострів з 29 серпня 1910 року до 15 серпня 1945 року перебував у складі Японської Імперії. 6 серпня 1945 року СРСР денонсував пакт про ненапад 1941 року і через два дні оголосив війну збройним силам Японської Імператорської Армії. Радянські війська 25 армії 1-го Далекосхідного фронту, десантні, морсько-піхотні і моторизовані частини увійшли на Корейський півострів з півночі. Американські піхотні і кавалерійські частини у складі 1 кавалерійської, 24 і 25 піхотних дивізій також увійшли на Корейський півострів з півдня.
10 серпня 1945 року у зв'язку з капітуляцією Японської Імператорської Армії представники США і СРСР домовились розділити Корейський півострів по 38-й паралелі, припускаючи, що останні частини Квантунської Армії генерала Ямади Отодзо — японські піхотні і механізовані з'єднання 58 армії у Кореї, здадуться військам Робітничо-Селянської Червоної Армії під командуванням маршалів Олександра Василевського, Родіона Малиновського, Кирила Мерецкова і генерала Максима Пуркаєва, а капітуляцію останніх угруповань японських військ 58 армії приймуть США. Таким чином, Корейський півострів було розділено на дві частини: на північну під контролем Радянського Союзу і південну під контролем США. Пропонувалося, що розподіл Корейського півострова буде тимчасовим.
У грудні 1945 року представники США і СРСР підписали договір про тимчасове управління країною. У Кореї сформувалися уряди КНДР і Республіки Кореї.
На півдні Корейського півострова США за підтримки ООН провела вибори, внаслідок чого було сформовано тимчасовий уряд на чолі з президентом Південної Кореї Лі Син Маном. Ліві партії бойкотували вибори.
На півночі командування радянської армії передало владу комуністичному уряду на чолі з колишнім майором Червоної Армії, генеральним секретарем Корейської Трудової Партії Кім Ір Сеном.
Антигітлерівська коаліція пропонувала, щоб через деякий час Корейська Народно-Демократична Республіка і Південна Корея об'єдналися, однак в умовах початку Холодної Війни США і СРСР так і не змогли домовитись про деталі об'єднання, тому у 1947 році Організація Об'єднаних Націй з подачі президента США Гаррі Трумена взяла відповідальність за майбутнє Корейського півострова на себе.
Як президент Південної Кореї Лі Син Ман, так і 1-й генеральний секретар Корейської Трудової Партії Кім Ір Сен не приховували своїх намірів: дві корейські держави мали об'єднатися. Прийняті у 1948 році Конституції Південної Кореї і Корейської Народно-Демократичної Республіки проголосили, що метою кожного з двох урядів було розповсюдження своєї влади на всю територію держави. Показово, що згідно з Конституцією Північної Кореї 1948 року, столицею країни вказано Сеул, а Пхеньян є тимчасовою столицею держави, у якій вищі органи влади Корейської Народно-Демократичної Республіки перебувають лише до «визволення» Сеула. 1949 року радянські і американські війська були виведені з Корейського півострова.
Уряд Китайської Народної Республіки стежив за розвитком подій на Корейському півострові. Крім того, 1-й представник Комуністичної партії Китайської Народної Республіки Мао Цзедун був переконаний, що американська інтервенція в Азії дестабілізує ситуацію у регіоні і негативно вплине на його плани розгромити Гоміньданівські війська генералісимуса Чан Кайші, які перебували на Тайвані. З початку 1949 року Кім Ір Сен періодично звертався до радянського уряду з вимогою про допомогу у повномасштабному вторгненні у Південну Корею. Він вирішив, що тимчасовий уряд на чолі з президентом Південної Кореї Лі Син Маном не має популярності і стверджував, що наступ військ Корейської Народної Армії призведе до масового повстання, у ході якого жителі Південної Кореї разом з ними скинуть Сеульський режим.
Йосип Сталін, однак, посилаючись на недостатню міру готовності Корейської Народної Армії, можливість втручання у конфлікт військ ООН і США і розв'язання повномасштабної війни із застосуванням атомної зброї, вирішив не задовольняти вимоги Кім Ір Сена і, ймовірно, вважав, що ситуація на Корейському півострові може призвести до нової війни. Незважаючи на загрозу, СРСР продовжував надавати Корейській Народно-Демократичній Республіці велику військову допомогу. Північна Корея у відповідь на озброєння Республіки Кореї продовжила нарощувати свою військову міць, організовуючи Корейську Народну Армію за радянським зразком і під проводом радянських військових радників. Велику роль грали також етнічні корейці з Китаю, ветерани Народно-Визвольної Армії Китайської Народної Республіки, які зі згоди Пекіна перейшли на службу в Корейській Народній Армії. Тим часом збройні сили Корейської Народно-Демократичної Республіки перевершили південнокорейські війська за усіма ключовими компонентами. Нарешті, у січні 1950 року, після великих коливань і піддавшись на умовляння Кім Ір Сена, Йосип Сталін дав згоду на проведення наступальної операції. Деталі були узгоджені під час його візиту до Москви у березні — квітні 1950 року, а завершальний план наступу було підготовлено радянськими радниками наприкінці травня.
12 січня 1950 року державний секретар США Дін Гудерхем Ачесон заявив, що оборонний периметр США на Тихому океані проходить по Алеутських, Рюкюських і Філіппінських островах, що говорило про те, що Корея не ввійде у сферу американських державних інтересів. Цей факт додав рішучості уряду Корейської Народно-Демократичної Республіки у розв'язанні збройного конфлікту і допоміг переконати Йосипа Сталіна у тому, що військове втручання збройних сил США у конфлікт малоймовірно, саме тому конфлікт має назву Корейської Війни.
Хід Корейської Війни
«Мала війна» в районі 38-ї паралелі
Передвісником Корейської війни стала «мала війна» 1949—1950 років, що складалася з «інцидентів» у районі 38-ї паралелі як зі сторони Корейської Народно-Демократичної Республіки, так і Республіки Кореї.
Найгрізнішими з них можна вважати конфлікт за гору Соньяк висотою 488,2 м у провінції Хванхе з травня до липня 1949 року, у волості Качхона уїзду Пексона провінції Хванхе 21 травня — 7 червня, вторгнення Південнокорейської Армії у район Яньяна провінції Канвона кінець червня — липень 1949 року, конфлікт біля гори Инпха у провінції Хванхе з липня до жовтня 49-го року, інцидент у бухті Монгимпхо 6 серпня та інші.
Крім того, у райони північніше і південніше 38-ї паралелі у ході 1949 — початку 1950 років постійно засилалися розвідувально-диверсійні групи з метою проведення підривно-диверсійних і терористичних актів, залякування мирного населення.
Початок Корейської Війни
Вранці 25 червня о 4-й годині під прикриттям артилерії війська Корейської Народної Армії під командуванням членів Соціал-Демократичної партії Кореї — заступника Чхве Йен Гона і глави секретаріату Кім Чхека перейшли державний кордон з південним сусідом. Чисельність угруповання Корейської Народної Армії, навченої радянськими військовими радниками, склала 135000 північнокорейських солдатів і офіцерів, у її складі було 150 танків Т-34. З південної сторони чисельність угруповання Південно-Корейської Армії, навченої американським спеціалістами і озброєної американською зброєю, на початок війни склала 150000 солдатів і офіцерів, вона не мала бронетехніки і авіації. Уряд Корейської Народно-Демократичної Республіки заявив, що «зрадник» Лі Син Ман напав на територію Північної Кореї. Наступ військ Корейської Народної Армії у перші дні Корейської Війни виявився успішним. 28 червня війська Корейської Народної Армії узяли столицю Південної Кореї — Сеул. Головні напрямки удару включали Кесон, Чхунчхон, Ийджонбу і Онджин. Був майже повністю зруйнований Сеульський аеропорт Кімпхо. Однак головної мети не було досягнуто — блискавичну перемогу так і не здобули, президенту Південної Кореї Лі Син Ману і його керівництву вдалося врятуватися і залишити Сеул. Масового повстання, на яке розрахувало керівництво Корейської Народно-Демократичної Республіки, також не було. До середини серпня до 90 % території Південної Кореї було зайнято Корейською Народною Армією.
Початок Корейської Війни став неочікуваним для США та інших західних держав: буквально за тиждень, 20 червня Дін Ачесон з Державного департаменту США у своїй доповіді Конгресу заявив, що війна малоймовірна. Президенту США Гаррі Трумену про початок війни повідомили через декілька годин після її початку, у зв'язку з тим, що він на вихідні поїхав на батьківщину у Міссурі, а державний секретар — у Меріленд. З іншого боку, є свідчення того, що початок Корейської війни було заплановано, оскільки США перейшли до евакуації своїх громадян 24 червня.
Незважаючи на післявоєнну демобілізацію американської армії, що істотно послабила її силу в регіоні, США мали тут великий військовий контингент під командуванням генерала Дугласа Макартура в окупованій Японії. За винятком Британської Співдружності, жодна інша держава не мала у регіоні такої військової міці. На початку війни президент Гаррі Трумен наказав військовому губернаторові Японії Дугласу Макартуру забезпечити всім необхідним армію Південної Кореї і провести під прикриттям авіації евакуацію американських громадян. Президент Америки Гаррі Трумен не приймав поради свого оточення розв'язати війну у повітрі проти Корейської Народно-Демократичної Республіки, однак наказав 7-му флоту забезпечити оборону Тайваню, щоб покінчити з політикою невтручання у низку боїв між комуністичними і гоміньданівськими військами. Гоміньданівський уряд на чолі з генералісимусом Чан Кайши, тепер утворений у Тайвані, просив про військову допомогу, однак уряд США відмовив, виправдовувавши свою відмову можливістю втручання у Корейську Війну Китайської Народної Республіки.
25 червня у Нью-Йорку була скликана Рада Безпеки ООН, на порядку денному якого стояло корейське питання. Перша початкова резолюція, пропонована американцями, була прийнята 9-ма голосами «за» та жодним «проти». Представник Югославії утримався, а радянський посол Яків Малик не з'явився на голосування через бойкот Москви. За іншими даними, СРСР не брав участь у голосуванні щодо вирішення Корейської проблеми, оскільки до цього моменту відкликав свою делегацію у знак протесту проти неприйняття в Організацію Об'єднаних Націй китайських представників.
Тоді європейські держави стали на бік США і надали військову допомогу американській армії, яка поспішала на допомогу збройним силам Південної Кореї. Однак війська ООН були відкинуті далеко у Пусан. Військам США і Республіки Кореї не вдалося прорватися з оточення, і вони тільки зуміли стабілізувати фронт по річці Нактонган і 3 серпня 1950 року підірвати міст, щоб не допустити узяття північнокорейськими військами Тегу. Військам Корейської Народної Армії під командуванням Чхве Йен Гона і Кім Чхека було не важко з часом захопити весь Корейський півострів. Однак війська ООН змогли відбити атаки військ Корейської Народної Армії і перейти у контрнаступ.