Давні часи
Давня історія Албанії пов'язана з історією Іллірії, а саме з такими іллірійськими племенами: , бриги та партени. Іллірія контролювала внутрішні райони на заході Балканського півострова від Істрії до північної Греції до VI ст. н. е. Іллірія, до складу якої входила Албанія, була підкорена римлянами в 167 р. до н. е. Однак романізація мало торкнулася іллірійців: у них збереглася племінна автономія. Коли у 395 р. н. е. Римська імперія розділилася на Східну і Західну, Албанія опинилася в складі Східної (Візантійської) імперії. Ймовірно, в цей же час албанська мова почала виділятися з іллірійської.
Середньовіччя Падіння Римської імперії у V ст., руйнівні набіги аварів, гунів і готів, а також поява слов'ян у VI—VII ст. поклали край існуванню Іллірії. Багато іллірійців були асимільовані південними слов'янами, інші, які проживали в горах, зберегли свою етнічну самобутність. За однією з гіпотез, саме від них походять сучасні албанці.
Албанію, розташовану на околиці Візантійської імперії, було нелегко захищати: у IX ст. її центральні і південні райони захопила Болгарія. У 998—1019 рр. сама Болгарія потрапила під владу Візантії, однак північну Албанію захопили серби. У той же час південні прибережні райони перебували під впливом норманів, а потім — хрестоносців. У 1081—1082 рр. нормани захопили Диррахій. Візантійці відвоювали це місто в 1083 р. за допомогою Венеції, яка за це отримала привілеї на торгівлю в албанських містах. Південні слов'яни також скористалися слабкістю візантійського впливу в Албанії. У 1180-х рр. серби захопили Шкодер, а приблизно у 1200 році болгари підкорили східну Албанію.
Після захоплення Константинополя у 1204 р. під час IV Хрестового походу і тимчасового розпаду Візантійської імперії Албанія, яка мала важливі виходи до моря, протягом майже двох століть була ареною боротьби, доки Османська імперія не встановила свою владу. У 1204 р. Венеція висунула вимоги на всю центральну і південну Албанію, але здійснювала контроль тільки над ключовими портами, включаючи Диррахій. Внутрішні райони, за договором 1210 р., були передані грецькому васалу Михайлу Комніну, який у 1213 р. виступив проти венеційців, захопив Диррахій і перед своєю смертю у 1215 р. заснував Епірський деспотат. Його наступнику, Феодорові Ангелу, в 1216 р. вдалося примирити албанських вождів, а в 1217 р. він відбив напад західних лицарів і венеційських суден на Диррахій і просунув свої війська на схід, але в 1230 р. зазнав поразки у боротьбі з Болгарською імперією, що відродилася при Івані Асені II.
Болгарські війська вирушили на захід через Македонію та Албанію і вийшли до Адріатичного моря. У 1246 р. Візантійська імперія розгромила Болгарію і просунула свої війська на узбережжя північної Албанії, внаслідок чого був припинений союз місцевих племен з Епірським деспотатом. У 1256 р. візантійці захопили Диррахій, але в 1257 р. змушені були поступитися ним королю Обох Сицилій Манфреду, який у 1268 р. завоював Влеру і Берат. Західний вплив посилився при наступникові Манфреда Карлі Анжуйському, який зробив албанців своїми васалами і в 1272 р. захопив Диррахій, що послужило першим кроком до нападу на Константинополь. Однак у 1276—1277 рр. Візантія відбила його напади на території Албанії.
Пізніше Албанія зазнавала натиску сербів, а в 1346—1355 рр. увійшла до складу Сербського королівства Стефана Душана (1331—1355 рр.). Деякі албанські підрозділи армії Душана мігрували на південь і заснували колонії на території Греції — у Фессалії, на Пелопоннесі і в Епірі. Після смерті Душана в 1355 р. імперія почала розпадатися. Серед феодалів і племінних вождів розгорнулася боротьба за владу в Албанії. Особливо великий вплив мав рід Бальшів на півночі і рід Топія на півдні. Південна Албанія у 1367 р. дісталася сербському вождю Томасу Прелюбовичу.
Османи вперше вторглися в Європу у 1345 р. і почали просуватися на захід, підкоряючи на своєму шляху розрізнені балканські держави. Діставшись Албанії у 1381 р., вони виступили на боці роду Топія, який переміг у боротьбі з родом Бальшів у 1385 р. попри те, що багато албанських племен у той час перетворилися на номінальних васалів Османської імперії, вони часто переходили на сторону Венеції, яка перешкоджала проникненню османів до узбережжя Адріатичного моря. У 1393 р. Диррахій і Лєжа були захоплені венеційцями, а Шкодер у 1394 р. викуплений у роду Бальшів. Османська імперія, здобувши перемогу над сербами у битві на Косовому полі в 1389 р., направила війська проти Албанії у 1394 і 1397 рр., а під час кампаній 1415 і 1423 рр. завоювала її центральні і південні райони.
Посилення османського панування, особливо підготовка до розподілу земель, стали причиною повстання феодальних правителів і гірських племен у 1433, яке було придушене в 1434 р. Однак незабаром спалахнуло ще одне повстання на чолі з Георгієм Кастриоті (1403—1468), якого в Османській імперії прозвали Іскендер-беєм, більше відомого як Скандербег. Син феодального володаря, Скандербег прийняв мусульманство і став провідним османським чиновником. Коли у його родини відібрали родовий маєток у Круї, Скандербег відрікся від мусульманства і підняв повстання. Об'єднавшись у 1444 р. з Венецією і вождями різних племен і маючи невеликий кавалерійський загін, що базувався в Круї, він розгорнув партизанську війну в північній Албанії. У 1468 р. Скандербег помер, але під керівництвом його сина і за підтримки венеційців, опір османам не припинявся, доки османська армія не захопила в 1478 р. Крую, а в 1479 р. — Шкодер. Поступово османи завоювали всі інші райони Албанії.
Під час османського володарювання північна Албанія, з її непрохідними горами, близькістю до іноземних держав і войовничими племенами гегів, зберігала напівнезалежний режим. Геги не допускали до своїх селищ османських чиновників і збирачів податків. У кожному племені внутрішньокланові відносини регулювалися на зборах і радах старійшин, що передаються спадково при байрактарі (охоронці прапора). Під час воєн геги проходили службу як солдати нерегулярної армії і в XVIII — на початку XIX ст. становили досить значну частину армії османів.
Новий час З початку XVII ст. османська влада збільшила податки і побори на користь місцевих феодалів, що викликало заворушення серед албанських селян. У 1645 і 1649 рр. османські правителі придушили змови і бунти, організовані католицькими лідерами в прибережних містах під час війни з Венецією. Різні північні племена співпрацювали з австрійськими і венеційськими військами під час кількох воєн, що відбувалися між 1683 і 1739 рр., тому османи посилили тиск на албанських католиків, примушуючи їх прийняти мусульманство.
XIX століття
У XVIII ст. вплив Османської імперії послаблюється. Тисячі сербів після 1690 р. залишили Косовську рівнину, частково побоюючись репресій з боку османів. У цей час впливовими стають деякі родини землевласників, які стягували податки з селян. Шкодерські паші Бушаті правили на півночі і в центрі країни, а під час наполеонівських воєн і в подальший період Алі-паша Тепелена (1744—1822) заснував напівнезалежну державу в південній Албанії, Епірі і західній Македонії. Султан Махмуд II, що прагнув централізувати і зміцнити Османську державу, розгромив у 1820—1822 рр. війська Алі-паші, а в 1831 р. пашів Бушаті. У 1830-х рр. менш відомі представники албанських вельмож виступили проти османів, але реорганізована османська армія обстріляла їхні замки і змусила підкоритися. Реформи 1826—1856 рр., що затвердили регулярну виплату податків, заклик на військову службу в мирний час і призначення чиновників неалбанського походження зустріли відсіч і виявилися ефективними тільки в південній Албанії. Опір переріс у національний рух, що посилився після 1878 року.
Розпад Османської імперії і прагнення балканських народів до незалежності вперше отримали відгук в Албанії після російсько-турецької війни 1877—1878 рр. На Берлінському конгресі великі держави, як одну з умов мирного договору, запропонували передати Сербії і Чорногорії райони північної Албанії. Проти цього рішення виступили деякі албанські вожді і представники знаті (в основному мусульмани), які організували Албанську, або Призренську лігу, яку очолив Абдул Фрашері. Спочатку Ліга підтримувалася османським урядом, збирала кошти, вербувала озброєних бійців і готувалася до боротьби. Вона набула більш націоналістичного і незалежного характеру після приєднання католицьких племен зі Шкодера і православних — з півдня. У 1879—1880 рр. було дано відсіч спробам поступитися навіть незначними територіями Чорногорії, і Ліга погодилася на передачу району Ульцинь Чорногорії у 1880 р. лише після того, як османська армія завдала поразки албанцям. Південне відділення Ліги рішуче відкидало зазіхання Греції на території, населені албанцями в Епірі.
Виникли побоювання, що після остаточного розпаду Османської імперії Албанія може бути розділеною на частини сусідніми державами. Аби цьому запобігти, Ліга зажадала об'єднання албанських округів в одну автономну провінцію з тим, щоб управління, шкільну освіту і збір податків контролювали самі албанці. Така національна програма призвела до розколу Ліги: мусульмани центральної Албанії виступили проти програми, зберігши вірність Константинополю. Розлютився і султан, який направив у 1881 р. війська для придушення Ліги: деякі з її керівників були заарештовані, іншим османам вдалося схилити на свій бік.
XX століття Після повалення султана Абдул-Хаміда II в липні 1908 р. з'явилися політичні клуби. Однак політичні вимоги албанців відхилялися младотурками, які прагнули зміцнити Османську імперію, обкладаючи податками і військовою повинністю привілейовані національні меншини. Такий підхід обурив навіть албанських мусульман, і в 1912—1913 рр. по північних районах прокотилися повстання.
Здобуття незалежності Слабкість Османської імперії спонукала Сербію, Болгарію, Чорногорію та Грецію взяти участь у Першій балканській війні (жовтень 1912 — квітень 1913), внаслідок якої Османська імперія втратила більшу частину своєї території в Європі. Щоб перешкодити розподілу Албанії між її сусідами, албанські лідери, зібравшись у Влері, 28 листопада 1912 р. проголосили незалежність країни і сформували тимчасовий уряд.
Найважчим завданням для Албанії було досягнення міжнародного визнання її суверенітету і кордонів, враховуючи протидію деяких балканських держав. Так, Сербія сподівалася отримати вихід до Адріатичного моря, контролюючи центральну Албанію, Чорногорія прагнула придбати Шкодер, а Греція хотіла приєднати райони Гирокастра і Корча. Цих претендентів підтримали Франція і Росія. Однак Італія і Австро-Угорщина виступили проти, оскільки воліли мати справу з незалежною Албанією, яка могла б нейтралізувати східне узбережжя протоки Отранто і зберегти рівновагу політичних сил в Адріатичному регіоні.
Великі держави уповноважили своїх послів, які зібралися на конференцію в Лондоні, розглянути албанське питання нарівні з іншими проблемами, що виникли в результаті Балканської війни. На цій конференції 20 грудня 1912 р. незалежність Албанії була визнана великими державами. За Лондонським договором, підписаним 30 травня 1913 р., засновувалася комісія, яка повинна була вирішити питання про кордони Албанії і прийняти остаточне рішення про повернення Албанії міста Шкодер, захопленого Чорногорією під час Першої балканської війни. Косовська рівнина, де проживало декілька сотень тисяч албанців, відходила до Сербії. Кордон з Грецією встановлювався за протоколом, підписаним цього ж року у Флоренції. Великі держави гарантували нейтралітет Албанії, але фактично вони встановили протекторат Австро-Угорщини, Великої Британії, Німеччини, Франції, Італії і Росії, сформувавши поліцейські сили під керівництвом західноєвропейських офіцерів і цивільну та фінансову адміністрацію під контролем міжнародної комісії.