Кетрін Матильда «Тільда» Свінтон (; 5 листопада 1960, Лондон, Велика Британія) — британська акторка, кінорежисерка, сценаристка, перформерка, арт-кураторка. Володарка нагород Берлінського (1988) і Венеційського (1991) кінофестивалів. Лауреатка премії BAFTA (2007) і «Оскар» (2008). Здебільшого знімається в незалежному кіно, також взяла участь у низці голлівудських проєктів. Найвідоміші фільми акторки — «Орландо» (1992), «Пляж» (2000), «Молодий Адам» (2003), «Хроніки Нарнії: Лев, чаклунка та шафа» (2005), «Костянтин: Володар темряви» (2005), «Загадкова історія Бенджаміна Баттона» (2008), «Прочитати і спалити» (2008), «Виживуть тільки коханці» (2013), «Доктор Стрендж» (2016).
Біографія
Походження
Тільда Свінтон походить із давнього шотландського роду Свінтон Історія її родини налічує понад тисячу років Перші згадки про Свінтонів датуються 886 роком, коли їх родоначальник Едвард лорд Бамбург присягнув на вірність королю Альфреду Великому, правителю королівства Вессекс. Родинні володіння Свінтонів знаходились у Нортумбії та на півдні Шотландії.
Дитинство та юність Тільда народилась 5 листопада 1960 у сім'ї сера Джона Свінтона 7-го лорда Кіммергема та леді Джудіт Белфур Кіллен родом з Австралії. Дитинство акторка провела у Німеччині, де у званні генерал-майора збройних сил Великої Британії служив її батько. У віці 10 років дівчинку відправили у закриту школу-інтернат у графстві Кент. Її однокласницями були доньки британської аристократії, в тому числі — леді Діана Спенсер, майбутня принцеса Уельська.
Тільда відмінно вчилася, отримувала високі оцінки з основних предметів і регулярно ставала переможницею у шкільних змаганнях з бігу. Однак, коли її збиралися відправити на чемпіонат графства, вона сказала, що розтягла зв'язки, і таким чином уникла поїздки, бо вважала за краще, щоб її стимулом було відчуття перемоги, а не призу. Ще будучи в школі, Тільда почала проявляти інтерес до театру, брала участь в учнівських постановках. Крім того, вона співала в шкільному хорі.
Після цього Свінтон навчалась в іншому престижному навчальному закладі — у Единбурзі, де окрім неї навчалися колишній прем'єр-міністр Великої Британії Тоні Блер, теоретик реклами Девід Огілві та пращур акторки , чиї дослідження були взяті за основу для створення телебачення. Після навчання Тільда волонтеркою поїхала у Африку, і пробула там 2 роки, працюючи у школах Кенії та ПАР. В ці ж роки, захопившись лівими ідеями вона вступила у Коммуністичну партію Великої Британії.
Театральна кар'єра У 1980 році Свінтон вступила у Коледж Мюррей — Едвардс — жіночий коледж при Кембриджському університеті, — де її дисциплінами стали політологія, соціологія і англійська література. Там вона грала на сцені знаменитого студентського театру «Кембриджські лицедії» в постановках «Герцогиня Мальфі» за п'єсою Джона Вебстера, «Комедія помилок» і «Сон в літню ніч» за п'єсами Вільяма Шекспіра.
Провчившись в коледжі до 1983 року, Свінтон приєдналася до трупи знаменитого Королівського Шекспірівського театру в Стратфорді , членами і членкинями якої були майбутні знаменитості Гері Олдмен, Кеннет Брана, Деніел Дей-Льюїс, Джульєт Стівенсон, Гаррієт Волтер і Фіона Шоу. Однак там Свінтон не вдалося повною мірою проявити свої здібності. 1984 року вона була задіяна в чотирьох спектаклях, але на незначних ролях — з'явилася в ролі Джульєтти в «Мері за міру» і плебейки в «Юлії Цезарі» (обидві вистави були поставлені за п'єсами Шекспіра), черниці в спектаклі «Диявол» і матері солдата в спектаклі «Матінка Кураж та її діти» за однойменною п'єсою Бертольта Брехта з Джуді Денч і Зої Вонамейкер в головних ролях.
Розчарована Свінтон вирушила на пошуки провокаційніших театральних форм до Единбургу. Там у 1985 році відбувся її дебют на сцені театру «Траверс» в постановці «Біла троянда», в якій крім неї брали участь всього два актори. У цьому спектаклі про внесок жінок у протистояння фашистам у Сталінграді Свінтон виконала роль інженерки Ірини Паспортнікової. Тоді ж Свінтон познайомилася з Джоном Бірном, сорокап'ятирічним шотландським художником і драматургом — він оформляв декорації до постановки — з яким одружилася чотири роки по тому.
Перші ролі у кіно та на телебаченні Кар'єра Свінтон продовжувала розвиватися. 1986 року вона дебютувала на телебаченні у фільмі «Застроцці», сучасній інтерпретації готичного роману Персі Шеллі і одному з найдорожчих проєктів британського телеканалу Channel 4. У тому ж році дебютувала в кіно — в дуеті з Удо Кіром знялася в картині «Егоманія: острів без надії» режисера Крістофа Шлінґензіфа, відомого своїм радикальним підходом до мистецтва.
У 1986 році знялася в картині «Караваджо» — біографічній фантазії британського режисера-авангардиста Дерека Джармена на тему життя і творчості великого італійського живописця Караваджо. У цьому фільмі, у якому режисер надає відносинам художника і його моделі Рануччо (в його ролі знявся Шон Бін) гомосексуальний відтінок, Свінтон виконала роль Олени — коханки Рануччо і натурниці Караваджо. Знайомство з Джарменом стало важливим етапом у формуванні творчого шляху акторки. Його ідеї, та відмінні від загальноприйнятих погляди на життя і мистецтво збігалися з її власними, і тому режисер і акторка з легкістю знаходили спільну мову. Всього Свінтон з'явилася в дев'яти проєктах Джармена.
У 1987 році Свінтон з'явилася в картині «Арія» — фільмі-компіляції з декількох десятихвилинних епізодів, знятих різними авторами на тему опери. Над фільмом працювали Роберт Альтман, Жан-Люк Годар, Кен Расселл та інші режисери — в тому числі Джармен, в новелі якого під назвою і брала участь акторка. У тому ж році вона знялася у фантастичному фільмі «Смерть Дружби». Події фільму розгортаються на Близькому Сході під час конфлікту Палестини і Йорданії у 1970 році. Журналіст Салліван рятує героїню Свінтон від переслідування бойовиків ОВП, а потім дізнається, що вона — андроїд. якого звати Дружба, багато років тому її відправили інопланетяни з місією миру на Землю.
Не зробивши поки остаточного вибору між кіно і театром, у 1987 році Свінтон взяла участь у трьох театральних постановках — «Путівник», «Захід» за п'єсою Бертольда Брехта і «Людина людині». В останньому спектаклі, заснованому на реальній історії, вона постала в ролі жінки, яка, щоб вижити у нацистській Німеччині, змушена ховатися під ім'ям свого загиблого чоловіка.
Муза Дерека Джармена У 1988 році, після короткометражного фільму «Ступені сліпоти», створеного асистентом Джармена під враженням поеми Вільяма Блейка, Свінтон знялася у самого Джармена в двохвилинному відео «натхнення» за мотивами авангардної гомоеротічної опери сучасного італійського композитора Сільвано Буссотті.
Далі була ще одна робота у Джармена у фільмі «Все, що залишилося від Англії». Ця апокаліптична драма, відзнята на кіноплівку формату «8 Супер», була досить хаотичним змішанням найрізноманітніших сюжетів — від королівського одруження до Фолклендського конфлікту, — об'єднаних загальним мотивом роздумів про долю нації при Маргарет Тетчер. Свінтон з'явилася в надприродній сцені-пародії на весілля принца Чарльза і леді Діани Спенсер, де, піддавшись пориву імпровізації, розірвала на собі весільну сукню.
На Берлінському кінофестивалі у 1988 році Свінтон отримала свою першу кінонагороду — спеціальний приз «Тедді», який вручається за фільми про гомосексуальних людей.
Незабаром вона знялась черговій роботі Джармена. Це була відзнята в рекордно короткі терміни (три місяці) антивоєнна драма «Реквієм війни» (1989), візуальний ряд до ораторії британського композитора Бенджаміна Бріттена і поем Вілфреда Овена — британського поета, який загинув всього за тиждень до закінчення Першої світової війни. У цьому проєкті Свінтон виконала роль медсестри. Образ її героїні символізував співчуття і безпорадність перед ликом війни. Крім неї у фільмі брали участь Натаніель Паркер, Шон Бін і Лоренс Олів'є, для якого роль старого солдата, який перебирає медалі, сидячи в інвалідному візку, стала останньою появою на екрані (у липні 1989 року він помер у віці вісімдесяти двох років). Критики високо оцінили гру акторського ансамблю в цьому пронизливому і здатному шокувати фільмі, який являє собою яскраве антивоєнне висловлювання.
У тому ж році акторка взяла участь в телефільмі «Виконай мені що-небудь» за оповіданням лауреата премії Букера Джона Бергера. Письменник сам виконав головну роль, зігравши таємничого незнайомця, який розважає бесідою групу пасажирів (серед яких була героїня Свінтон) в аеропорту Барри, острова в архіпелазі Зовнішніх Гебридських островів.
У 1989 році акторка завершила свою театральну кар'єру, наостанок взявши участь у театральних постановках «Довга подорож навколо світу» і «Моцарт і Сальєрі» за трагедією Пушкіна. В останньому спектаклі вона вперше постала в образі чоловіка — великого Моцарта. Далі, в 1990 році вона з'явилася в ролі офіціантки Кісс Крауч в телесеріалі «Твоє невірне серце» за сценарієм Джона Бірна. У тому ж році Тільда і Джон одружилися.
Свінтон знову з'явилася у Джармена в 1990 році в зухвалій провокаційній драмі «Сад». Режисер помирав від СНІДу, яким був хворий вже чотири роки, і це смертельне захворювання наклало важкий відбиток на його творчість і на цю картину особливо. Знімання відбувалося в імпровізованому саду, засипаному гравієм, біля будинку Джармена в околицях атомної електростанції в Дандженессі, куди режисер переїхав незабаром після того, як у нього була діагностована хвороба. Там, в цьому незвичайному просторі на тлі неясних обрисів електростанції, розгорталася дія практично позбавленої діалогів картини. Воно являло собою чергування сцен на тему Нового Заповіту і було щільно зав'язане на відношенні церкви і суспільства до гомосексуальності. Спотворення релігійних сюжетів у фільмі межувало з богохульством — уособленням Христа стала гомосексуальна пара, а Свінтон постала в образі Діви Марії, яка ховається від переслідування репортерів, зображуючи тим самим втечу до Єгипту.
З'явившись в 1991 році в німецькому фільмі «Вечірка: Натюрморт», режисером якого була її подруга Синтія Беатт, Свінтон розпочала зніматися у новому проєкті Джармена — драмі «ЕдуардII» за п'єсою драматурга єлизаветинської епохи Крістофера Марлоу. Сюжет фільму був побудований на історії любовних відносин короля Англії ЕдуардаII і його фаворита П'єра Гавестона. Свінтон зіграла гордовиту королеву Ізабеллу, яка, бувши відкинутою чоловіком, за підтримки суду і церкви змусила короля підписати указ про вигнання фаворита. За блискуче втілення образу Ізабелли Свінтон здобула премію Венеційського кінофестивалю як найкраща акторка 1991 року.
Наступною її роботою стала роль жертви концентраційного табору Елли Геріке у драмі «Людина людині» (1992), екранізації однойменного спектаклю, у якому Свінтон грала п'ять років тому. Обставини змусили її героїню вести життя під ім'ям свого загиблого чоловіка Макса — вона носила чоловічий одяг, чорнила зуби і підкладала в штани кролячу ногу, щоб зробити цей трагічний маскарад правдоподібним. Режисером стрічки виступив Джон Мейбері, художник по костюмах джарменівського «Ювілею».
«Орландо» 1992 рік став поворотним в кар'єрі акторки — вона зіграла головну роль у фільмі Саллі Поттер «Орландо» за знаменитим романом-біографією Вірджинії Вулф, і ця картина стала, мабуть, найвідомішим фільмом з її участю. Фільм розділений на сім смислових частин — «Смерть», «Любов», «Поезія», «Політика», «Суспільство», «Секс» і «Народження» — і охоплює період у . Першу половину цього терміну Орландо проживає як чоловік, а як другу — жінка.