Володи́мир Па́влович Нау́менко (, Новгород-Сіверський — , Київ) — український педагог, філолог, громадський діяч, журналіст.

У березні 1917 року протягом двох тижнів тимчасово очолював Українську Центральну Раду до повернення із заслання Михайла Грушевського. Потім відмовився увійти до Центральної Ради. Міністр освіти та мистецтв в останньому уряді гетьмана Павла Скоропадського з 14 листопада по 14 грудня 1918 року.Лікарчук І. Л. Міністри освіти України: в 2-х т. — Т. 1 (1917—1943 рр.) — К. : Видавець О. М. Ешке, 2002. — С. 84-90. — ISBN 966-557-096-Х.

Заарештований 7 липня 1919 року НК, протягом 24 годин засуджений та розстріляний за «контрреволюційну діяльність». Реабілітований 13 грудня 1991 року.

Життєпис

Походження і родина

Народився 19 липня 1852 року в Новгороді-Сіверському, де батько Павло Осипович Науменко працював директором гімназії.

Про свій родовід Науменко писав такЦит. за Пайкова Е. В. Володимир Науменко (1852—1919) // Український історичний журнал. — 1998. — № 6.:

Родовід свій я знаю слабо: відомо мені тільки, що дід мій, котрого я ніколи не бачив, як казали, був надзвичайно здібною людиною і тонким політиком, що служив у лубенському повітовому суді, протягом тривалого часу займаючи посаду секретаря.

Дитинство провів у Новгороді-Сіверському і Білій Церкві, а з 1861 року й до смерті жив у Києві. 1868 року закінчив Другу київську гімназію. У гімназії Науменко вчився разом з Олександром Русовим, з яким дружив усе життя. Важливим для формування світогляду Науменка було знайомство з батьковим другом, українським енциклопедистом Михайлом Максимовичем. 12 вересня 1869 року Володимир Науменко був зарахований «своєкоштним» слов'яно-російського відділення історико-філологічного факультету Київського університету, який він закінчив 31 травня 1873 року. Зразу після університету Науменко працював у підготовчому класі рідної Другої київської гімназії.

18 жовтня 1874 року Володимир Науменко одружився з Вірою Миколаївною Шульгіною, сестрою відомого історика Я. М. Шульгіна, яка на той час уже закінчила Київський інститут шляхетних дівчат і за відмінне навчання була нагороджена «малим золотим шифром імператриці Марії Олександрівни». Вони щасливо прожили протягом 45 років, викохавши двох синів — Сергія та Павла.

Український національний рух Життя В. П. Науменка було тісно пов'язане з українським національним рухом. На початку 1870-х він став членом київської «Старої громади», з 1875 року — її скарбником, з 1876 року увійшов до складу так званої групи дванадцяти — тих членів «Старої громади», які після видання Емського указу прийняли рішення перенести свою діяльність за кордон. Науменко редагував матеріали перед їхнім відправленням за кордон до Михайла Драгоманова, який займався питаннями друку цих матеріалів у женевській друкарні. З початку 1900-х років Науменко фактично очолював «Стару громаду». Він також активно працював у Південно-Західному відділі Російського географічного товариства, створеному 1873 року за ініціативи членів «Старої громади». У 1906—1910 роках Науменко був активним членом київської «Просвіти». 1902 року придбав на своє ім'я ділянку землі, на якій знаходилася могила Тараса Шевченка, і взяв на себе всі клопоти з упорядкування і догляду за нею.

Журналістика

У 1893–1906 роках Науменко працював на посаді головного редактора, а з 1902 року — ще й видавця щомісячного історико-етнографічного та літературного журналу «Кіевская старина» (Київська минувшина). Автор 115 журнальних публікацій.

За часів Науменка «Киевская старина» з суто науково-популярного видання поступово перетворюється на орган українофільства, на сторінках якого розгортається боротьба за вільний розвиток української літератури, з'являються статті, що характеризують політичну ситуацію в Східній Україні (Наддніпрянщині), Галичині, Буковині.

У журналі публікувалися статті, в яких відстоювалося право українського народу на власну мову, а наприкінці 1890-х років журнал став учасником дискусії про самостійність української мови та літератури й про їхнє місце серед інших слов'янських мов. Відома полеміка, що її на сторінках журналу Науменко вів з Т. Д. Флоринським, який відмовлявся визнавати українську мову окремою мовою, а не «малоросійським наріччям» (пор.: Науменко В. Решен ли проф. Т. Д. Флоринским вопрос о книжной малорусской речи? // Киевская старина. — 1900. — No 1.).

Саме в результаті активних зусиль Науменка 1898 року журнал отримав дозвіл на публікацію художніх творів українською мовою та створення української друкарні; а ще через два роки було відкрито книгарню «Київської старовини».

Журналістська діяльність Науменка була пов'язана й з іншими періодичними виданнями: наприкінці 1870-х — початку 1880-х років він співпрацював з газетою «Труд», 1898 року брав участь у створенні газети «Киевские отклики», у 1905—1906 роках спільно з І. Лучицьким заснував газету «Свобода та право» — орган київського комітету партії кадетів. Наприкінці 1906 року він отримав свідоцтво на право видання в Києві журналу «Україна», який мав стати наступником «Київської старовини», однак видання було припинено вже наприкінці 1907 року.

Педагогічна діяльність

Володимир Науменко багато років працював гімназійним вчителем, викладав словесність у Другій київській гімназії, міністерській жіночій гімназії, колегії Павла Ґалаґана, Фундуклеївській жіночій гімназії і Володимирському кадетському корпусі.

1880 року Володимир Науменко, який вже мав достатній педагогічний досвід, був затверджений класним наставником Другої гімназії. 1882 року отримав чин колезького радника, а в 1883 року за відмінну службу в міністерській жіночій гімназії був нагороджений орденом Святої Анни IV ступеня. 1886 року за свою педагогічну діяльність отримав чин статського радника та орден Святого Станіслава II ступеняДані за матеріалами сайту history.vn.ua.

Крім двох згаданих гімназій, В. Науменко викладав також у Фундуклеївській жіночій гімназії (з 1889 р.) і Володимирському кадетському корпусі (з 1893 р). 1 січня 1893 року був нагороджений орденом Святої Анни II ступеня, а через чотири роки — орденом Святого Володимира IV ступеня. Ще через рік, 28 лютого 1898 року, був удостоєний звання заслуженого вчителя.

Володимир Павлович увійшов в історію української педагогіки не лише як блискучий вчитель-практик, але й як досвідчений методист-новатор і теоретик. Майже щороку від різних земських управ йому надходили запрошення очолити літні вчительські курси і він не відмовлявся. Він систематично проводив методичні заняття з педагогами недільних шкіл Київського товариства грамотності, головою якого він був у 1897—1907. Протягом багатьох років його запрошували перевіряти знання вихованців київських дитячих притулків. Ці своєрідні іспити В. Науменко перетворював на зразкові уроки не тільки для учнів, а в першу чергу для вчителів і вихователів.

В Інституті рукописів ім. В. І. Вернадського зберігаються тексти лекцій за різні роки, які Володимир Павлович Науменко читав учителям народних шкіл.

Володимир Науменко часто висловлював своє переконання, що найефективнішим шкільне навчання може бути лише тоді, коли воно ведеться рідною мовою дитини:

Найбільш нормальне навчання можливе за тих умов, коли воно відбуватиметься рідною мовою… Рідна мова дітей не повинна бути занедбаною, діти не мають права ставитися зневажливо до мови батька і матері

Саме тому він виступав за скасування Емського указу 1876 року про заборону використання української мови в школах. 1881 року він підготував для сенатора Половцева пам'ятну записку про необхідність повернення української мови в школу, однак в умовах реакції, що розгорнулася в Російській імперії після замаху на царя, про це не могло бути й мови.

1905 року Володимир Науменко відкрив власну приватну гімназію, яка вважалася однією з найкращих у місті. 1912 року вона стала базовою при Товаристві сприяння середній освіті. Свого часу в ній навчався М. Т. Рильський, який високо оцінював діяльність її директораДив. про це: Віра Агеєва. Мистецтво рівноваги. Максим Рильський на тлі епохи. — Київ: видавництво «Книга», 2012, с. 24-29.

Про педагогічний талант Науменка згадує літературознавець Мирон Петровський у зв'язку з його викладанням у колегії Павла Галагана (80-ті роки 19 ст.), аналізуючи вцілілі учнівські письмові роботи колегіанта Володимира ГрабаряПетровський М. Городу и миру. Киевские очерки. — К. : Изд. дом А+С: Дух і Літера, 2008. — С. 20. Цит. за: Віра Агеєва. Мистецтво рівноваги. Максим Рильський на тлі епохи. — Київ: видавництво «Книга», 2012, с. 26: У розподілі тем чітко простежується педагогічний задум. Спершу пропонуються теми простодушно-описові, побутові та початківськи літературні. З другого класу йдуть теми власне літературні — історичні й теоретичні, а також етичні. Що далі, в старших класах? Тут викладач вводить вихованця в коло тем, що їх інакше, як культурологічними, не назвеш, і вони всотують попередні, підіймають їх на вищий мислительний рівень, даючи учневі змогу розкрити себе, своє вміння самостійно мислити, підготовленість до розв'язання складних буттєвих проблем, розуміння смислу й конкретних ситуацій культури.

Українська мова

1888 року Науменко підготував до друку свій «Опыт грамматики малорусского языка», проте цензура не пропустила цю працю. Науменкові довелося трохи схитрувати, і 1889 року праця таки була опублікована в Києві під назвою «Обзор фонетических особенностей малорусской речи». Науменко й далі працював над українською граматикою. 1917 року він видав невелику монографію «Загальні принципи українського правопису», а 1918 року — «Руководство для изучения украинского языка в русских школах». У той же час разом з Г. Житецьким, Є. Трегубовим та П. Стебницьким працював над «Просторим російсько-українським словником». Працював також у Правописній комісії Міністерства освіти, що її очолював Іван Огієнко. Результатом роботи комісії були «Найголовніші правила українського правопису», опубліковані 1918 року.

1905 року Науменко як один з експертів у складі української делегації вирушив до Петербурга, щоб переконати тодішнього прем'єр-міністра С. Вітте скасувати обмеження щодо української мови. Він брав участь у роботі комісії Академії наук, утвореної під головуванням академіка Ф. Е. Корша для обговорення за пропозицією Комітету міністрів питання про скасування обмежень українського друку. До комісії увійшли академіки В. В. Заленський, О. С. Лаппо-Данилевський, С. Ф. Ольденбург, А. С. Фамінцин, П. Ф. Фортунатов, О. О. Шахматов.

18 лютого 1905 року екстрені Загальні збори Академії наук обговорили доповідь комісії, написану О. О. Шахматовим. У доповіді була категорична вимога дозволити українському народу говорити публічно та друкуватися рідною мовою. Загальні збори Академії схвалили доповідь комісії. Доповідь та постанову Загальних зборів було надіслано до міністерства народної освіти, проте чиновники не дали цим документам ходуРосійська ліберальна інтелігенція та політичне українофільствоДоктор історичних наук А. В. Предтеченський, кандидат історичних наук А. В. Кольцов. З історії Академії наук у період революції 1905—1907 років.

Ще на початку 1880-х років Науменко спільно з іншими членами «Старої громади» взявся за збір матеріалів для словника живої української мови. Наприкінці десятиліття Науменко та Є. Тимченко почали редагування зібраних матеріалів, а 1896 року за згодою керівника міністерства внутрішніх справ словник на перші дві літери алфавіту був розісланий передплатникам як безкоштовний додаток до журналу «Киевская старина».