Ме́рі Во́лстонкрафт (, 27 квітня, 1759 — 10 вересня, 1797) — англійська письменниця, філософиня і феміністка XVIII століття. Авторка романів, трактатів, збірки листів, книги про історію Великої французької революції, книги про жіночу освіту і дитячої книги. Волстонкрафт відома есеєм «На захист прав жінок» (1792), в якому стверджує, що жінки не є істотами, які стоять на нижчому щаблі розвитку відносно чоловіків, але здаються такими через недостатню освіту. Вона пропонує розглядати і чоловіків і жінок як розумних істот і уявляє суспільний лад, заснований на розумі.
Серед широкого загалу і особливо серед феміністок події особистого життя Волстонкрафт набули ширшої популярності, ніж її твори, через свою незвичність, а часом і скандальність. Дочка фермера, Волстонкрафт покинула батьківський дім у 16 років. Після двох невдалих стосунків з Генрі Фюзелі та Волстонкрафт одружилася з Вільямом Ґодвіном, філософом, предтечею анархізму. Їхня донька Мері Шеллі відома як авторка роману «Франкенштайн». Волстонкрафт померла в 38 років від післяпологової гарячки, залишивши після себе кілька незакінчених рукописів.
Після смерті письменниці Ґодвін у 1798 році видав мемуари про дружину, жінку без забобонів, чим мимоволі зашкодив її репутації. Однак з посиленням феміністського руху на початку XX століття погляди Волстонкрафт на права жінок і критика типового уявлення про жіночність ставали все більш важливими. Сьогодні Волстонкрафт вважають однією з перших феміністських філософинь, а її життя і роботи справили значний вплив на багатьох феміністок.
Дитинство і юність Волстонкрафт народилася 27 квітня 1759 року в лондонському районі . Її батько розтратив статок сім'ї, беручи участь в різних спекуляціях, і через важке фінансове становище Волстонкрафтам доводилося часто переїжджатиTomalin, 9, 17, 24, 27; Sunstein, 11. Пізніше батько змусив Мері відмовитися від тієї частини грошей, які вона успадкувала б після досягнення повноліття. Крім того, глава сім'ї страждав від алкоголізму й часто бив свою дружину. В юності Мері лягала спати поряд з дверима в спальню матері, щоб захистити їїTodd, 11; Tomalin, 19; Wardle, 6; Sunstein, 16. Упродовж всього свого життя Мері мала сильний вплив на сестер — Еверіну (Еверайну) і Елізу. Так, наприклад, 1784 року переконала Елізу, яка страждала від післяпологової депресії, залишити чоловіка і немовля. Кинувши виклик загальноприйнятим нормам, Мері підготувала все, щоб сестра могла втекти. Подібний вчинок був немислимий у той час: Еліза не змогла більше одружитися і, втративши всі гроші на прожиття, була змушена працювати за копійкиTodd, 45-57; Tomalin, 34-43; Wardle, 27-30; Sunstein, 80-91.
У молодості Волстонкрафт дружила з двома жінками. Першою була Джейн Арден () з Беверлі. Вони часто читали разом і відвідували лекції батька Арден, філософа-самоучки. Волстонкрафт насолоджувалася інтелектуальною атмосферою сім'ї Арден, високо цінувала свою дружбу з Джейн і навіть ставилася до подруги по-власницькому. Вона писала Джейн: «У мене сформувалося романтичне розуміння дружби… Я трохи своєрідна у своїх уявленнях про любов і дружбу; я повинна займати або перше місце, або ніякого»Цитата з книги Todd, 16. У деяких листах чітко простежуються емоційна мінливість і схильність до депресії, що переслідували Мері протягом усього життяДивись, наприклад: Todd, 72-75; Tomalin, 18-21; Sunstein, 22-33.
Другою і набагато важливішою була дружба з Фенні Блад (Fanny Blood), яка, за словами Мері Волстонкрафт, сприяла розширенню її кругозоруTodd, 22-24; Tomalin, 25-27; Wardle, 10-11; Sunstein, 39-42. Нещасна в сімейному житті, 1778 року Волстонкрафт покинула рідну домівку і погодилася працювати компаньйонкою Сари Доусон, вдови, що жила в Баті. Волстонкрафт довелося нелегко на службі у жінки з важким характером, але здобутий досвід згодом дуже допоміг у роботі над «Думками про освіту дочок» (1787). 1780 року Мері повернулася додому, щоб доглядати за вмираючою матір'юWardle, 12-18; Sunstein 51-57, а після смерті матері залишила службу і поїхала до Бладів. Протягом двох років, проведених з Бладами, Волстонкрафт зрозуміла, що ідеалізувала Фенні, яка насправді дотримувалася традиційніших жіночих цінностей. Але Волстонкрафт завжди залишалася відданою Фенні та її сім'їWardle, 20; Sunstein, 73-76.
З Блад вона мріяла про життя в «жіночій Утопії»: дівчата планували разом знімати кімнати й підтримувати одна одну емоційно та матеріально, що, однак, було неможливо здійснити через нестачу коштів. Щоб заробити на життя, Волстонкрафт, її сестри і Фенні Блад організували школу в Ньюїнгтон-Ґрін (Newington Green), діссентерській комуні. Блад невдовзі заручилася і, після укладення шлюбу, її чоловік — Г'ю Скейз — відвіз її до Європи на лікуванняTodd, 62; Wardle, 30-32; Sunstein, 92-102. Попри це, здоров'я Блад погіршилося ще сильніше, коли вона завагітніла. 1785 року Волстонкрафт залишила школу, поїхала до подруги, щоб доглядати за нею, але незабаром Фенні померлаTodd, 68-69; Tomalin, 52 і наст.; Wardle, 43-45; Sunstein, 103—106. Після від'їзду Мері школа в Ньюїнгтон-Ґрін закриласяTomalin, 54-57. Смерть Блад спустошила Волстонкрафт і надихнула на створення першого роману «» (1788)Дивись у Wardle, розділ 2, для автобіографічні елементи роману «Мері», дивись також у Sunstein, глава 7.
«Перша нового роду» Після смерті Блад 1785 року друзі Волстонкрафт допомогли їй отримати посаду гувернантки для дочок англо-Ірландської сім'ї Кінгсборо в Ірландії. Стосунки Волстонкрафт з леді Кінгсборо не склалисяДивись, наприклад, у Todd, 106-7; Tomalin, 66; 79-80; Sunstein, 127-28, але дівчатка любили свою гувернантку. Маргарет Кінг пізніше сказала, що Волстонкрафт «звільнила її від усіх забобонів»Todd, 116.. Враження від роботи в сім'ї Кінгсборо увійшли в єдину дитячу книгу Волстонкрафт «» (1788)Tomalin, 64-88; Wardle, 60 і наст.; Sunstein, 160-61..
Розчарована обмеженим вибором, перед яким поставали поважні, але бідні жінки (роздуми на цю тему знайшли відбиття в розділі «Думок про освіту дочок», названому «Невдала ситуація жінок, модно освічених, і залишених без статку»), Мері полишила роботу гувернантки і почала кар'єру письменниці. Це був сміливий крок, оскільки в той час жінці складно було заробити на життя письменницькою працею. Як Мері писала сестрі Еверайні 1787 року, вона намагалася стати «першою нового роду»Wollstonecraft, «The Collected Letters», 139; дивись також у Sunstein, 154. Ліберальний видавець Джозеф Джонсон допоміг Волстонкрафт знайти в Лондоні житло і роботуTodd, 123; Tomalin, 91-92; Wardle, 80-82; Sunstein, 151-55.. Сам Джонсон став для Мері кимось набагато більшим, ніж просто другом — у своїх листах вона називала його батьком і братомTomalin, 89-109; Wardle, 92-94; 128; Sunstein, 171-75.. Вивчивши французьку та німецьку мови, Волстонкрафт зайнялася перекладамиTodd, 134-35., серед яких найвідоміші «Про важливість релігійних думок» Жака Неккера і «Елементи етики для використання дітьми» Християна Готтгільфа Зальцмана. Вона також писала рецензії — переважно на романи — для періодичного видання Джонсона «Аналітичного огляду». Її кругозір розширювався не лише завдяки читанню, необхідному для роботи критика, але й завдяки людям, з якими вона зустрічалася. Волстонкрафт відвідувала відомі обіди Джонсона, де познайомилася з радикальним памфлетистом Томасом Пейном і філософом Вільямом Ґодвіном. Після першої зустрічі Ґодвін і Волстонкрафт залишились розчарованими одне одним: Ґодвін приїхав, щоб послухати Пейна, але Волстонкрафт нападала на нього весь вечір, не погоджуючись майже з будь-якого питання.
У Лондоні Волстонкрафт зав'язала романтичні стосунки з художником Генрі Фюзелі. Вона писала, що захоплювалася його генієм, «величчю його душі, живим розумом і чарівністю»Цитата з книги Todd, 153.. Фюзелі був одружений, і Волстонкрафт запропонувала платонічний троїстий союз йому і його дружині. Дружина Фюзелі була шокована такою пропозицією, а сам Фюзелі припинив всі стосунки з ВолстонкрафтTodd, 197-98; Tomalin 151-52; Wardle, 171-73; 76-77; Sunstein, 220-22.. Після розриву вона виїхала до Франції, оскільки хотіла забути неприємну історію, а крім того, взяти участь у революційних подіях, оспіваних нею в нещодавньому «Захисті прав людини» (1790). Це есе вона створила у відповідь на консервативний критичний аналіз французької революції в книзі «Роздуми про Французьку революцію» Едмунда Берка. Воно принесло письменниці миттєву славу. Її порівнювали з такими знаменитими літераторами, як богослов і проповідник Джозеф Прістлі і Томас Пейн, чия книга «Права людини» (1791) виявилася найпопулярнішою відповіддю на випади Берка. Ідеї Пейна з «Прав людини» набули розвитку в найвідоміший праці Волстонкрафт «На захист прав жінок» (1792)Tomalin, 144—155; Wardle, 115 і наст.; Sunstein, 192—202..
Франція і Ґілберт Імлей
У грудні 1792 року Волстонкрафт приїхала до Парижа. За чотири місяці до цього монархію у Франції було знищено, розпочався судовий процес над Людовиком XVI, у країні розгортався революційний терор. Мері приєдналася до кола британських підданих (серед них була і Гелен Марія Вільямс), які перебували в столиці ФранціїTodd, 214-15; Tomalin, 156-82; Wardle, 179-84.. Тільки що написавши «На захист прав жінок», Волстонкрафт була сповнена рішучості втілити свої ідеї в життя. Вона познайомилася з американським авантюристом , у чиїй особі знайшла ідеального героя. Вона пристрасно закохалася в Імлея, хоча раніше заперечувала сексуальну складову любовних стосунківTodd, 232-36; Tomalin, 185-86; Wardle, 185-88; Sunstein, 235-45.. 14 травня 1794 року Мері народила першу дитину — Фенні, названу на честь близької подругиTomalin, 218; Wardle, 202-3; Sunstein, 256-57.. Волстонкрафт була у нестямі від радості, вона написала другові: «Моя маленька дівчинка починає смоктати так МУЖНЬО, що її батько нахабно стверджує, ніби вона напише другу частину „Прав жінок“»Цитата у Wardle, 202.. Попри побутові труднощі і небезпеки революційного терору, Волстонкрафт продовжувала активно писати. Перебуваючи в Гаврі в північній Франції, вона описала історію ранньої революції в книзі «Історичний і моральний погляд на французьку Революцію», виданій у Лондоні в грудні 1794 рокуTomalin, 211—219; Wardle, 206-14; Sunstein, 254-55..
Тим часом політична ситуація погіршувалася: Велика Британія оголосила війну Франції, британські громадяни, які перебували у Франції як піддані ворожої країни, опинились у великій небезпеці. Щоб захистити від переслідувань Волстонкрафт, Імлей формально зареєстрував її 1793 року як свою дружину. Насправді шлюб між ними так і не було укладеноСейнт Клер, 160; Wardle, 192-93; Sunstein, 262-63.. Багатьох друзів Волстонкрафт (зокрема Томаса Пейна) заарештовано, деяких страчено. Сестри Волстонкрафт були впевнені, що вона у в'язниці. Повернувшись до Англії, Волстонкрафт і далі називала себе, навіть у колі рідних, «пані Імлей», щоб її дочка не набула репутації позашлюбноїTomalin, 225..
Імлей же охолонув до Мері, яка була повністю поглинута будинком і дочкою, і незабаром залишив її. Він обіцяв повернутися до Гавра, куди Волстонкрафт поїхала народжувати, але його тривала відсутність і рідкісні листи у відповідь на пристрасні заклики переконали Мері в тому, що Імлей невірний. Листи до нього в той період повні умовлянь і скарг, що їх більшість критиків пояснюють глибоким приниженням жінки, а інші — зовнішніми обставинами: Волстонкрафт залишилась одна з дитиною в центрі революційних подійTodd, глава 25; Tomalin, 220-31; Wardle, 215 і наст.; Sunstein, 262 і наст..
Англія і Вільям Ґодвін