Гетьманський рух — це громадсько-політична організація прихильників гетьмана Павла Скоропадського, що діяла у першій половині ХХ століття в Україні та за її межами, та ідеологічно ґрунтувалася на монархічній теорії В'ячеслава Липинського.
Характеристика понять
Як вже зазначалося вище, ідеологічно український гетьманський рух ґрунтувався на українському консерватизмі В'ячеслава Липинського. Організаційно ж рух спирався спочатку на Українську Демократично-Хліборобську Партію (під час діяльності на території України), а згодом, в еміграції, на політичні організації гетьмана Павла Скоропадського (Союз гетьманців-державників) та В'ячеслава Липинського (Братство українських класократів-монархістів, гетьманців). Таким чином, важливо зазначити, що в українській політичній думці та науці, говорячи про даний історичний період (1-а пол. XX ст.), поняття «консервативний рух», «гетьманський рух», «хліборобський рух», «рух монархістів», «рух класократів» є тотожними. Виходячи з цього, так само тотожними (для укр. політ. думки) є і поняття «консерватор», «гетьманець», «монархіст», «класократ». Сам Липинський про гетьманство говорив так:«Ідея Українського Гетьманства — це ідея нового монархізму і нового аристократизму.. Ми не хочемо повороту помершого монархічного ладу, ані відродження монархії в її минулих, виродившихся формах… Гетьманство — це символ єдности Української Нації і сили Української Держави, персоніфікований в особі традиційного, національного, дідичного Гетьмана. Воно стоїть понад всіми кастами, партіями, клясами, і до нікого в нації спеціяльно не належить так само, як не може до когось спеціяльно належати і чиїмсь монополем бути само традиційне поняття Української Нації… Гетьманство — це нова форма державного життя нашої Нації, яку ми для синів і нащадків своїх тяжкою працею, жертвами й посвятою ще повинні допіру створити…». «Нема іншого виходу з цієї нашої національної трагедії і цієї нашої споконвічної руїни, як тільки ідеологічне та організаційне відродження українського консерватизму і возстановлений власними силами його точки опори Гетьманства…»
Зародження гетьманського руху
Загалом, переважна більшість історії гетьманського руху нерозривно і тісно пов'язана з постатями В'ячеслава Липинського та Павла Скоропадського.
Суспільно-політичну діяльність В'ячеслав Липинський розпочав у гімназійні роки. Розкриваючи процес формування своїх суспільно-політичних поглядів та національної свідомості, він зауважував, що до українства «прийшов стихійно, зорганізувавши в польській гімназіальній організації український гурток, що потім вишукав настоящих православних Українців і з'єднався з ними в одну українську гімназіальну громаду». Стаж своєї політичної діяльності Липинський визначав з 1900 року. При цьому підкреслював, що за «переконанням своїм був завжди самостійником, але не належав до РУП (Революційної Української Партії), натомість брав участь в аспіраціях державницьких, що формувались тоді в Галичині».
В'ячеслав Липинський належав до кола нечисленних українських політиків і громадських діячів, які на противагу більшості учасників українського руху в підросійській Україні, що підтримували програму автономії у складі федерації, відстоювали ідею незалежної української держави. Позиція його однодумців не просто викликала непорозуміння українського громадянства, а й сприймалась як політичне «божевілля».
До Лютневої революції 4-6 березня 1911 року у Львові відбулася таємна нарада гуртка українських емігрантів і галицьких діячів. В'ячеслав Липинський прибув на нараду з Кракова на запрошення Лева Юркевича, що знав його з часів спільного навчання у І-й київській гімназії, і який характеризував його як «завершеного самостійника й націоналіста». На нараді було продемонстровано два погляди: самостійницький — без орієнтації на чужі сили, який і представляв Липинський, і «сепаратистичний» — з виразною орієнтацію на Австрію, якого дотримувалися В. Кушнір та Володимир Степанківський. Липинський тоді наголошував, що «коли Австрія сьогодня для нас більше прихильна, ніж Росія, то ми можемо се лише реєструвати, але не витягати з того ніяких консеквенцій доти, доки не прийде якийсь факт великої ваги, наприклад війна… В противному разі ми поставимо себе на становище емісарів австрійських, котрими ми не є і ними бути не можемо. Нашою реальною політикою мусить бути зміцнення нашої національної сили, пропагандою революційної ідеї Вільної України, її повного національного визволення».
Політична далекоглядність В'ячеслава Липинського, яку він продемонстрував на таємній нараді у Львові, не може не вражати. Він заявив про себе як політик-практик, здатний передбачати розвиток історичних подій на далеку перспективу. Заперечуючи політичне майбутнє для соціалістичної демократії в Україні, Липинський вважав її шкідливою, оскільки, на його думку, вона могла працювати тільки на Велику Росію. Він рішуче виступав проти участі українців у демократичному русі в Росії. «Сили при сім ми тратимо, а нічого не зискуємо, — відзначав він. — Російська революція годується головним чином нашими соками, нам же приносить тільки подальшу русифікацію».
У дискусії з національного питання, яка виникла на нараді з приводу ймовірної самостійності чи федерації України в складі Росії, Липинський доводив необхідність створення власної держави. Не обійшли увагою і питання можливості утвердження монархічного устрою в Україні. При цьому обговорювались різні комбінації. Пропонувались, наприклад, претендентами на український престол: син Вільгельма ІІ — Іоахім, Франца-Йосифа — Фердинанд; висловлювалася також можливість секундоґенітури Романових.
Липинський вважав за необхідне розпочати політичну діяльність з видання друкованого органу — «Вільна Україна». У тому ж таки 1911 році за ініціативою Липинського створюється Український інформаційний комітет. Головою комітету було обрано професора Романа Залозецького, секретарем — Андрія Жука. Комітет підготував низку інформаційних видань про Україну іноземними мовами. Зі свого боку, Липинський написав брошуру «600-літня боротьба українського народу за політичне визволення».
У 1912 році Липинський виробив проект заснування Союзу визволення України для Українського інформаційного комітету, який мав за мету організацію боротьби за незалежну українську державу.
У 1912—1913 роках Липинський намагається всіма силами активізувати діяльність «Вільної України» та комітету проте невдовзі діяльність самостійників на Галичині була дискредитована галицькими «автономістами», які через львівську газету «Діло» та часопис «Нова Буковина» проводять свою політичну кампанію. Такий хід справ змушує Липинського відмовитися від спільної політичної акції з галичанами.
Передбачаючи близький вибух міжнародного конфлікту, В'ячеслав Липинський намагався використати його для української самостійницької акції. Він не полишає надії заснувати українську політичну організацію самостійницького спрямування. Таємна нарада 1911 року у Львові започаткувала низку політичних акцій і створення організацій, ініціатором яких він був, проте внутрішня організаційна слабкість українських політичних сил напередодні війни, як він і передбачав, не дала можливості українському рухові використати сприятливі умови для створення незалежної української держави, що виникли згодом, після розпаду двох великих імперій.
Світову війну В'ячеслав Липинський зустрів у лавах російської армії. Він був мобілізований як резервний офіцер до 4-го драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку, в лавах якого у складі російської армії генерала Самсонова відбув східнопруську кампанію. Згодом Липинський був переведений до резервних частин спочатку в Дубно, потім в Острозі і, нарешті, в Полтаві. Там же ж, у 1917 році, зустрів він і Лютневу революцію.
Лютнева революція Після Лютневої революції В'ячеслав Липинський брав участь в українізації військових частин на Полтавщині і одночасно разом з Сергієм Шеметом, як він сам згадував «політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині». Тоді ж він був одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії, виданої у жовтні 1917 року.
УДХП формувалася 1917 року на Полтавщині. Формування партії почалося без Липинського. Організаційна комісія, що зголосилася на утворення крайової хліборобської організації, включала Сергія Шемета, голову Лубенської повітової земської управи М. Боярського, члена цієї управи Л. Климова, агронома В. Шкляра та інших. Ця комісія оголосила про утворення нової політичної організації, назвавши її Українською демократичною партією (УДП). Установчі збори пройшли у кінці червня 1917 року у Лубнах. У серпні В'ячеслав Липинський, на той час вже активний діяч партії, почав розробку програми. Саме Липинський запропонував нову назву — Українська демократично-хліборобська партія (УДХП).
У програмі УДХП Липинський значно розширив політичні та економічні програмові засади діяльності партії, прийняті при заснуванні у травні 1917 року. Новими стали положення про необхідність формування провідної верстви суспільства з державницькою свідомістю, співіснування орендної та приватновласницької форм землеволодіння, встановлення державного контролю за національним господарством та інше.
Цікаво, що у 1917 році Українська демократично-хліборобська партія, хоча й не поділяла соціально-політичної програми Центральної Ради, проте не пішла в опозицію і продовжувала підтримувати перший український парламент, оскільки вважала його існування законним. Цей принцип підтримки легітимної української влади, навіть якщо вона не відповідала його політичним поглядам, характеризувала усю політичну діяльність Липинського протягом усього періоду національно-визвольних змагань.
Щодо причин майбутньої поразки Центральної Ради, то В'ячеслав Липинський казав, що «соціалістичні українські партії порішили в певний момент ідею самостійности змонополізувати винятково для себе, викинувши як „реакціонерів та гетьманців“ всіх давніх самостійників за межі української нації, котра від дня проголошення четвертого універсалу мала стати вільною й незалежною нацією — промінявши автономію на самостійність — соціал-революціонерів».
Звичайно така позиція не лише звужувала соціальне підґрунтя національно-визвольного руху, але й позбавляла його надзвичайно цінних для державотворення суспільних прошарків. Липинський критикував українських соціалістів за їхні настійні зусилля порозумітися з російською демократією і скептично оцінював спроби спертися на так звані «трудящі класи» у державотворенні. Натомість селянство на його думку, хоч і є чисельно найбільшим, але водночас — це найбільш пасивна та найменш зорганізована частина хліборобського класу. Ось чому «демократичний метод організації нації взагалі, а селянства зокрема, — метод якого вживає для того, щоб дійти до влади, наша демократія, для реального державного будівництва не підходить», — констатує Липинський.
Дійсно, самостійництво, як політична позиція, у будь-яких своїх проявах у той час «не заохочувались». 19 березня 1917 року у Києві відбулася грандіозна маніфестація, що переросла у віче на Софіївському майдані. Транспарантів з гаслами «Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі» було близько 10, і вони загубилися серед 300, які вимагали автономії України.
Стосунки самостійників і соціалістів і надалі складалися не найкращим чином: 4 липня 1917 року у відповідь на проголошення ІІ Універсалу Центральної Ради група самостійників на чолі з Миколою Міхновським, що були об'єднані у військовому клубі імені П. Полуботка (так звані «полуботківці»), спробували здійснити переворот, який тоді провалився.
Війна з більшовиками Тим часом прийшла осінь 1917 року, що принесла початок військового конфлікту з більшовиками. Зрозуміло, що не маючи боєздатного війська, Україна дуже швидко перетворилася на арену запеклих боїв.