Во́ля Якубо́ва — село в Україні, у Дрогобицькій міській громаді Дрогобицького району Львівської області.
Географія
Село Воля Якубова розташоване за 10 км на північ від Дрогобича. Межує з селами: на сході з Добрівлянами, на заході з Броницею, на півдні зі Снятинкою і Залужанами, на півночі з Биковим і Верхнім Дорожовом. Село простяглося на декілька кілометрів по лінії схід — захід з південної сторони дороги між Добрівлянами і Броницею. Вздовж села широкою долиною між двома узгір'ями протікає невеличка річка-потік Медвежанка (раніша назва — потік Броничани, Бронци), яка в Добрівлянах впадає в Трудницю, притоку Тисмениці.
Найвища точка місцевості села — 321 м над рівнем моря, найнижча — 278 м над рівнем моря.
Назва За переказом назва села пов'язана з багатим купцем Якубом, який багато років тому мешкав у цих околицях. Він мав багато землі, слуг і торгував волами. Перед смертю Якуб наділив своїх слуг землею і відпустив їх на волю. Звідси і походить назва села — Якубо́ва Воля.
Дрогобицький письменник Роман Пастух пропонує ще одну версіюРоман Пастух. Дрогобицькі села.— http://io.ua/s77338 . За К. Тищенком, у аварські часи VI—VII ст. «віслянським коридором» від Балтики до Полісся і нижче на південь активно просувалися з християнською місією яковити. Підтвердженням цьому є ім'я Якуб, так поширене на теренах Чехії, Словаччини, Польщі, частково Галичини, де зафіксовано десятки топонімів з основою «Якуб-». Звідси вірогідною видається версія про походження назви села від місіонерів-яковитів. У разі її підтвердження, заснування села слід віднести принаймні на півтори тисячі років назад.
7.5.1946 перейменували село Воля Якубова на село Воля і Воле-Якубівську сільську Раду — на Волинська.Указ Президії Верховної Ради УРСР від 7.5.1946 «Про збереження історичних найменувань та уточнення і впорядкування існуючих назв сільських Рад і населених пунктів Дрогобицької області»
Мікротопоніми села Мікротопоніми села: присілки Ра́ковець і Ко́тички; частини села Горішній Кінець, Долішній Кінець, Матчако́ва Гора, Пецюхо́ва Гора; гайки і корчі Студе́не, Верхови́на, Бук; сіножаті То́жів і Лази́; пасовиська Пасті́вник, Толока́, Боло́ня; дорога Півпе́рек.
Історія села
Передісторія
Про побут доісторичної людини на території села за кілька тисячоліть до н. е. свідчить курганний могильник культури шнурової кераміки на залісненому пагорбі на правому березі р. Медвежанки за 1,2 км від села.
Періоди польського та австро-угорського панування
Перша письмова згадка про село датована 1340 роком. На початку XVI сторіччя в селі налічувалося 38 сімей, які вели патріархальне господарство. Документами засвідчується, що в 1515 році у селі мешкало 38 сімей і вже була церква, у якій щонеділі і у свята правилася Служба Божа. Перша письмова згадка про церкву належить до 1507 р.
1520 року у Польщі було прийнято закон про закріпачення селян. Відтоді селяни і, навіть, священик мали відробляти панщину. «Устав на волоки», виданий 1557 року, вимагав від селян два дні у тижні від сходу до заходу сонця відробляти панщину. Найкращі волянські землі, ліси стали власністю польської шляхти. Упродовж кількох століть власниками Волі Якубової були пани Вацевицькі, Ромульти, Остороги, Бекерські, а вже наприкінці XIX — початку ХХ століть — граф Станіслав Тарнавський та його дочка Марія Тарнавська.
1668 р. польський король Ян Казимир надав церкві села ерекційну грамоту. У середині XVIII ст. в селі була збудована нова дерев'яна церква Святих богоугодників Косми і Дам'яна. 1761 року парохом села став Андрій Слонський. На той час село налічувало 65 дворів. Наприкінці XVIII ст. біля церкви була збудована дзвіниця у бойківському стилі.
«1880 року було в селі і присілку Котички 259 будинків і 1140 мешканців, 2 будинки і 14 мешканців на території двору (10 обряду римо-католицького, 1096 обряду греко-католицького, 14 визнання юдейського; 5 поляків, 1149 українців). Римо-католицька парафія в Рихтичах, греко-католицька в селі. У селі є церква св. Козьми і Дам'яна і однокласна школа.»Wola Jakubowa w Słowniku geograficznym Królestwa Polskiego
На початку XIX ст. селяни Волі Якубової опинилися перед реальною загрозою голоду, оскільки шляхта продовжувала привласнювати їх ґрунти, громадські ліси та пасовища. Через те воляни почали бунтувати: не виходили на панщину, самовільно рубали ліс, нищили панські маєтки. Найбільшого загострення такий спротив селян, названий в історичній літературі селянським повстанням, набув 1819 року. Австрійська влада жорстоко придушила цей спротив тілесними та тюремними покараннями, багатьох молодих волян забрали на службу в австрійську армію.
Коли на початку XIX ст. в селі згоріла церква на її місці в 1827 році збудували та освятили нову, вже третю, дерев'яну церкву святих Косми і Дам'яна (1937 р. до церкви прибудовано бокові рамена). При церкві збудували парафіяльний дім для священика, який існує донині. З XIX ст. і дотепер на Матчаковій горі, яка є осередком села, у тіні кількасотлітніх лип красується старенька дерев'яна церква безсрібників і чудотворців Косми і Дам'яна. Біля неї висока дерев'яна трирівнева дзвіниця з трьома дзвонами. Верхня частина має вигляд галереї. Вінчає її чотирисхилий дах. Драґан М. Д. Українські деревляні церкви: генеза і розвій форм. Ч. 1 : Текст / Михайло Драґан. — Львів: б. в., 1937. — XVI, 159 с. — (Збірки Національного Музею у Львові).
16 квітня 1848 року австрійський цісар Франц Йосип І підписав патент «про знесення всякої роботизни й инших підданчих повинностей в Галичині», який було проголошено 23 квітня на сам Великдень. За цим же патентом дідичам було признано відшкодування за панщину з державної скарбниці. У село цю звістку приніс цісарський урядник Войцех Яковічко, а до кожної селянської хати — сільський писар Тимофій Кулиняк.
У селі відкрилася недільна дяківська школа. Заможніші селяни посилали своїх дітей вчитися до Дрогобича, Самбора, Стрия. У 1870-х роках школа стала однорічною з українською мовою навчання. Просвітницьку роботу в селі виконували також і священики. Таким був Михайло Гординський (*1818 -†1889), парох Волі Якубової з 1879 до 1884 року.
У другій половині XIX ст. за проєктом австрійських інженерів через Волю Якубову мала проходити залізниця Стрий-Дрогобич-Самбір. Але неосвічених селян залякали, нібито іскри з паровозної труби можуть спалити їхні хати, і вони звернулися до влади з проханням змінити план. Тому залізниця, яка функціонує дотепер, перед Волею Якубовою різко вигинається на схід і обходить село через сусідні Добрівляни.
На переломі XIX—XX століть в селі проживало близько 1500 мешканців, усі українці, крім однієї єврейської родини, яка займалася хліборобством. У селі мешкали родини Артемовичів, Блажкевичів, Дідухів, Дмитрахів, Дорожівських, Ґрехів, Жґутів, Кінків, Кобринів, Круп'яків, Кулиняків, Лехушів, Лопських, Матчаків, Мельників, Пецюхів, Танчуків.
Війтом села був Атанас Мельник, батько Андрія Мельника, який пізніше очолив Провід Українських Націоналістів і став головою ОУН. Атанас Мельник закінчив дяківську школу в Перемишлі. У молодому віці селяни вибрали його радним, а потім війтом. Його зусиллями та за підтримки графа Тарнавського зі Снятинки за рішенням Дрогобицького повітового виділу було збудовано биту (шутровану) дорогу з Дрогобича до Волі Якубової завдовжки 9 км. Атанас Мельник викупив корчму і побудував з неї громадський дім — радницю, у якому разом з парохом села о. Никифором Лещищаком 1904 року заснував читальню та осередок товариства «Просвіта».
Атанас Мельник був знайомий з Іваном Франком, який бував у його хаті. За «бунтування селян» був засуджений австрійським судом. У тюрмі в Самборі захворів на сухоти, які передчасно у 1905 році звели його в могилу на 48 році життя. У той час його син Андрій навчався в гімназії у Стрию.
Отець Никифор Лещищак (1856—1915), рукоположений 1885 року, залишався парохом села до 1915 року. Він був освіченою людиною, зібрав чималу бібліотеку. 1907 року він відкрив церковну крамницю, пізніше заснував позичкову касу типу Райфайзена, товариство «Сільський господар» і молочарню. Проводив просвітницьку роботу так, щоб селяни після нього могли переймати ці товариства у свої руки.
У селі ще до першої світової війни існували двокласна школа, руханково-пожежне товариство «Січ». На 1907 рік осередок «Просвіти» налічував 125 членів, а в бібліотеці читальні було 349 книг. Завідував читальнею Степан Кулиняк. Молодь Волі Якубової тягнулася до знань. У селі виділялися активні люди, які вели політичну і громадську просвітницьку роботу. Серед них отець Наливайко, радник скарбового уряду Василь Танчук, залізничний урядник Кость Зубрицький, суддя Федь Кобрин, учитель гімназії Яким Грех, гімназист Михайло Матчак, Андрій Мельник, Іван Блажкевич та інші.
Населення села було національно свідомим, свідченням того є те, що десятки юнаків з Волі Якубової воювали в рядах УСС та УГА (імена УССусів викарбувані на стелі пам'ятного меморіалу Андрія Мельника в селі Воля Якубова).
Доля їх склалася по-різному. Більшість загинули у нерівній борні: Блажкевич Микола помер від ран у 1921 році; Танчук Михайло загинув у 1918 році під Хировом, похований на цвинтарі в Горіхівцях; Грех Яким — доля невідома; Жгута Олекса загинув на Великдень 1919 року в Наварії під Львовом; Зубрицький Микола помер від тифу під Одесою в 1920 році; Кобрин Дмитро помер від тифу у Вінниці в 1919 році; Кобрин Гринь пропав безвісти в 1918 році; Кобрин Іван помер від тифу в польському полоні в 1919 році; Мельник Євген (двоюрідний брат Андрія Мельника) загинув 1918року в бою під Крутами; Мельник Яким загинув у 1920 році під час втечі з полону; Наливайко Михайло пропав безвісти у 1918 році; два сини Федора Синюха — Іван та Михайло, загинули 1915 року в боях на горі Маківці.
Від 1918 року до 1944 року парохом села був о. Микола Баранецький.
У травні 1919 року на Дрогобиччині була відновлена польська влада, яка жорстоко карала усіх національно свідомих українців. Першими жертвами стали полонені та інтерновані воїни УСС та УГА. У Волі Якубовій поляки зігнали до одного будинку дітей та жорстоко відшмагали їх батогами, скатували кількох літніх селян. Селян обкладали високими протиправними податками. Початкову школу в селі перевели на навчання тільки польською мовою в шовіністичному дусі з вихованням у дітей почуття української меншовартости. Та наперекір цьому соціальному і національному гніту, у селі відновили свою діяльність товариства «Просвіта», «Рідна школа», «Каменярі». Душею і мотором «Каменярів» був Кіндрат Матчак. У село приходило багато українських газет, як «Народна справа», «Громадський голос», «Наш Прапор», у тому числі й дитячих «Наш приятель», «Дзвіночок», «Місіонар». Запрацikeювала читальня «Просвіти», у якій молоді воляни не тільки читали газети, художню літературу, але і мали заняття з історії України, географії, культури, які проводили студенти університету чи старші гімназисти. Молодь жадібно тягнулася до знань і після закінчення сільської школи йшла вчитися далі до гімназій Дрогобича, Самбора, Стрия. Посеред тижня відбувалися проби мішаного хору, театральних гуртків, у неділі по обіді збори громадських установ, спортивні змагання, а вечорами — драматичні вистави, академії, концерти чи вечорниці під звуки музикантів Беньковських.
До другої світової війни в селі мали своїх прихильників і членів такі партії, як Українська Радикальна Партія, Українське Національно-Демократичне Об'єднання, Сель-Роб.
1 серпня 1934 року громада села увійшла до складу сільської ґміни Добрівляни в Дрогобицькому повіті.
На Великдень 1935 року рідне село відвідав Андрій Мельник, тоді ж був освячений пам'ятник на могилі його батьків.
Напередодні Другої світової війни польський уряд проводив масові арешти національно свідомих українців. За націоналістичну діяльність в концтабір Береза-Картузька потрапив Василь Кулиняк.
До 1939 р. в селі були семикласна школа, молочарня «Маслосоюзу», цегельня, кредитна каса. 1939 р. у селі проживали 1 550 мешканців, з них 10 поляків, 15 євреїв, решта були українці.
Радянський період