Мисте́цтво Іта́лії — візуальні та витончені мистецтва, уславлена і важлива галузь історії і культури народів Апеннінського півострова.
Доісторичний період Мешканці Апеннін доісторичного періоду не мали культурної та етнічної спільності. На північ від річки По мешкали племена германців і галлів. У Сицилії і на Півдні — були численні колонії греків (так звана Велика Греція). Єдиним автохтонним народом Апеннін були етруски. Культура Стародавнього Риму асимілювала і привласнила здобутки культур варварів, етрусків і грецьких колоній, виробивши з них власний варіант.
Велика Греція Колонізація Південних земель Апеннінського півострова розпочалася в 8 ст. до н. е. Культура, привнесена грецькими колоністами, була частиною давньогрецької культури, про що свідчать археологічні знахідки. Навіть різне походження грецьких колоністів з різних полісів не приховало їх культурну єдність. А монументальні споруди в італійських Агрідженто, Пестумі, Селінунті — важливіші пам'ятки, випадково збережені від тогочасного грецького світу. Сформувались і розвинулись тут і власні керамічні центри, свої центри вазопису, важливіших давньогрецьких ремесел. Вважається, що чорнофігурний вазопис виник в Коринфі близько 700 року до н. е. Найбільшу кількість керамічних виробів з Коринфу знайшли під час розкопок грецьких колоній у Південній Італі, в регіонах Етрурії, на острові Сицилія. У 274 до н. е. Пестум був колонізований латинянами і з цього часу втратив своє значення. Славу Пестуму повернули археологи. 1968 року в Пестумі була виявлена гробниця («Гробниця водолаза») зі збереженими фресками (близько 470 до н. е.). Це єдиний повністю збережений ансамбль давньогрецького фрескового живопису класичного періоду.
Нижня (Південна) Італія (разом із Сицилією) у вазописі — єдиний регіон, який як за своїм художнім значенням, так і за рівнем наукової дослідженості може зрівнятися з Аттикою. На відміну від аттичних, італійські вазописці працювали переважно на місцеві ринки. За межами нижньої Італії їх роботи зустрічаються рідко. Перші гончарні майстерні в нижній Італії в середині V ст. до н. е. відкривали аттичні гончарі. Місцеві ремісники швидко вивчили техніку гончарних і вазописних робіт і незабаром подолали тематичну і формальну залежність від аттичного вазопису. До кінця сторіччя в Апулії з'явилися так звані «розкішний» і «суворий» стилі. Розкішний стиль проник і в вазописні школи континентальної Італії, які однак не змогли досягти рівня апулійців.Rolf Hurschmann: Unteritalische Vasenmalerei, в: DNP 12 / 1 (2002), колонка 1009—1011.
Мистецтво Давнього Риму
Раннє Середньовіччя Раннє середньовічне мистецтво італійських земель тісно пов'язане як з давньоримським мистецтвом, так і з таємним розповсюдженням християнства. Але витоки, коріння культурних запозичень сягають в сиву давнину, в культуру етрусків, культурне надбання Стародавньої Греції, в античність.
Навіть офіційне визнання християнства в Стародавньому Римі не принесло різких змін в формальну складову образотворчих мистецтв, в форми, розроблені в добу античності. Про це свідчать стінописи в катакомбах, що розповсюдились в римських містах з 2 ст. н. е. Найзначніші — створені в Римі, де їх протяжність сягнула ста кілометрів. Численні і непогано збережені стінописи стануть кориснішим матеріалом для науковців, що вивчають ранні етапи християнства і раннього етапу середньовічного мистецтва Італії взагалі. Мистецтво катакомб розвивалося протягом майже трьох століть (3 — 5 ст. н. е.) і, як в металургійній печі, переплавило різні ідейні витоки — юдейську традицію незображувального верховного Бога і античну культуру тілесності, адже Бог прийняв людську подобу заради спасіння християн. Стінописи мають витоки в елліністичному мистецтві з тенденцією до символізму, до переходу навіть до спрощених знаків, зрозумілих посвяченим. Але цей шлях приведе до практичного розпаду елліністичних схем, незважаючи на їх довершеність («добрий пастир», «риба» тощо.)
Ще більше спільних рис мали кам'яні саркофаги, які виготовляли в тих же другорядних майстернях як для язичників, так і для ранніх християн. Лише через століття християнська символіка почне переважати в їх декорі. Християнство вимагало спільних зборів, виникла потреба в великих приміщеннях. Відмова від язичницьких храмів переорієнтувала християнську увагу не на сакральні споруди римлян, а на цивільні споруди — а це базиліка та ротонда. Вони і стають найпоширенішим типом перших християнських церков і надалі.
Мілан та Равенна — центри середньовічної культури Розпад Римської імперії був процесом тривалим. Поширилась криза як влади, так і криза пізньоантичних ідей і культури. Навіть християнство не зміцнювало далекі географічні території. Розмежування ставало дедалі більшим з формуванням Західної і Східної імперії. Західну імперську традицію, яку плекають в Римі, трактують як тимчасовий занепад, а спроби відновити колишню велич на ідеях християнства роблять Св. Феодосій та Св. Амвросій в Мілані. Мілан між 379 та 402 рр. стає ненадовго столицею Західної імперії. Саме в Мілані будують величні Апостольську базиліку (кінець 4 ст.) і церкву Сан Лоренцо Маджоре (5 ст. н. е.).
Мілан передав функції столиці місту Равенна, яка стане останнім форпостом захисту імперських ідей. Переносу столиці сюди сприяли болота навкруги і добре зміцнілий, військовий порт Классе. В місті будують базиліку Сан Джованні Еванджеліста за зразком міланської церкви Санто-Сімплічіано та поруйновану пізніше церкву Санта Кроче. Збереглася від Санта Кроче лише хрещата в плані каплиця, яку неправильно називають мавзолеєм Галли Плацидії, дочки імператора Феодосія та сестри Гонорія. Насправді Галла Плацидія померла 450 р. в Римі і не була похована в Равенні. Ззовні маловиразні мури «мавзолею», вибудувані з червоної цегли, компенсовані розкішним декором — мозаїками, найкращими серед збережених від тої доби. Невеликі ділянки мозаїк — досить звичні і в Римі, і в Мілані. В «мавзолеї» ж вони вкривають всю поверхню стін і склепінь, дивують яскравими фарбами і відбитим світлом, повним символічного значення.
Столичний блиск Равенни на новому етапі підтримала діяльність імператора Теодоріха. Теодоріх (493—526) був чужинцем-остготом, «варваром», якого полонив красою і розкішшю Рим, латинський світ. Тому він запросив в Равенну майстрів з Риму. В Равенні вибудували катедральний собор (нині — Санто-Спіріто), аріанський баптистерій, церкву Сан-Мартино ін Чєл д'Оро та уславлену Сант-Аполлінаре Нуово. Остання — базиліка з простими фасадами і мозаїками в інтер'єрі. Єпископ Аньєло, що був ворогом єретичних варварів, став провідником культурних і ідеологічних впливів Візантії. Це знайшло відбитки в мозаїках дівиць і мучеників Сант-Аполлінаре Нуово, схожих зі зразками припалацового мистецтва візантійців. Ще більше візантійського в базиліці Сан Вітале (висвячена 547 року), бо візантійський чин Юліан Аргентарій (імператорський казначей і намісник) настояв на побудові за зразком церкви Св. Сергія і Вакха в Константинополі. На мозаїках апсиди — Христос на земній сфері в оточенні янголів-вояків, св. Віталє та єпископа Еклезія. Тут і дві мозаїки з імператором Юстиніаном та Феодорою, нібито присутніми на освяченні церкви. Суворі обличчя земних богів, шати, шокуючі небаченою розкішшю і перлами — вони уособлення божої за походженням влади і надлюдської величі. Імператорська пара в оточенні численних царедворців несуть хліб і вино для причастя. Аналогів цим мозаїкам нині просто не існує.
Романська доба
Романський стиль панував у Європі (переважно західній) у X—XII ст. (у деяких місцях — і в XIII ст.), один із найважливіших етапів розвитку середньовічного європейського мистецтва. Найповніше виявив себе в архітектурі. Термін «романський стиль» увів на поч. XIX ст. Арсісс де Комон, який встановив зв'язок архітектури XI—XII ст. із давньоримською і яка передувала готичній. Романський стиль в Італії, незважаючи на назву «римський», мав регіональні відмінності.
Провідні позиції посіла архітектура — дерев'яна та кам'яна. Дерев'яна практично щезла, тому уяву про художні особливості доби отримуємо від дослідження кам'яних споруд — замків, церков, соборів, монастирів. Саме монастирське духовенство було головним замовником, в руках яких опинилися великі зайві кошти, а ченці — виступають освіченими знавцями будівельної справи і архітекторами.
Особливості романської архітектури В умовах феодальної роздрібненості — використовували лише місцевий камінь. Це здешевлювало будівництво, не вимагало значних перевезень — через відсутність доріг, шляхів з твердим покриттям. Місцевий камінь і його перевезення не стикалися з численними митницями, де вимагали платню на всіх кордонах і небагатьох мостах. Романська архітектура — важка, кремезна, з простими, геометричними об'ємами, з малою кількістю декору чи скульптур, які збільшуються лише з часом. Ще не існувало стандартних розмірів — кам'яних брил, колон, капітелей. Кожну капітель робив окремий ремісник, приблизно знаючи розміри і деталі, існує свавілля митця (художня свобода), що впливає на кінечний твір. Тому кожна з них — окремий, унікальний витвір мистецтва.
Культурні особливості романської доби В романську добу визріли і значні культурні особливості. Поширення латини, яка стає базою для створення національних мов, що отримають пізніше назву «романські мови». Латина стає мовою міжнаціонального спілкування і мовою тогочасної освіти. Західна Європа запозичила університет як заклад освіти — богословської, юридичної, медичної тощо. Виникають перші західноєвропейські університети (Болонський — 1055 р., Оксфордський 1163 р., Паризький (Сорбона) — 1180 р., Кембріджський 1209 р., Падуанський 1228 р.) Це заклало значні культурні розбіжності з Візантією і, згодом, зі східнослов'янським світом. В останньому мову міжнаціонального спілкування перебрала на себе церковнослов'янська, а університет західноєвропейського зразка так і не склався до кінця 16 — 17 ст. (Острозька Академія, Віленський університет, Киево-Могилянська академія, Львівський університет тощо. До середини XVII ст. в Україні не було жодного вищого навчального закладу. Шляхетська Польща чинила опір створенню тут вищої школи, яка могла б стати небезпечним політичним і культурним центром. Українська молодь змушена була здобувати вищу освіту в стінах Краківського й інших європейських університетів.)
В мусульманських країнах — арабська мова стане мовою освіти і міжнаціонального спілкування.
В 11 — 12 століттях ще не пройшло усвідомлення Західної Європи як окремої спільноти країн і народів, а вже пройшло глибоке розмежування між Заходом і Сходом (Заходом — і Візантією та слов'янським світом, Заходом — і мусульманським світом). Дійшло до справжнього ідейного і військового протистояння. Франки та латиняни стають уособленням народів західного світу взагалі (хоча залишаються справжнім конгломератом різних народів), тоді як візантійці (греки, вірмени і слов'яни східного віросповідування) не вважаються вже справжніми християнами. Їх рахують на Заході чимось середнім між християнами і сарацинами, єретиками, ненабагато менше небезпечними, ніж турки. Ці ідейні настанови досягли вищого розвитку і виплеснулися в взаємних анафемах і розколі християнства на православ'я і католицизм 1054 року, в хрестових походах на Візантію і мусульманський світ, в військовому захопленні хрестоносцями Константинополя і створенні там Латинської імперії (1204–1261 рр.), в експансії на європейський схід, спробах зробити католицькими Єрусалим і Палестину, в іспанській Реконкісті. Докорінно змінилося ставлення до праці. Вона сприймається як шлях для вдосконалення, виховання, що веде до спасіння душі. Праця перестала бути непрестижною, негідною для громадянина (як у римлян), а багатство і прагнення його — не сприймаються гріхом. Праця — одна з головних чернечих чеснот на Заході.