Історія Канади — історія країни, яка займає північну частину північноамериканського континенту. Спочатку країна була населена автохтонним населенням, потім Канада завдяки імміграції з Європи перетворилася на офіційно двомовну федерацію, мирним шляхом здобула незалежність від Великої Британії. Першими європейськими поселенцями стали вихідці з Франції в XVII столітті, але потім країна стала британською колонією й здобула незалежність в XX столітті. На історію Канади впливали її жителі, географія і відносини з навколишнім світом.
Перші дослідники Північної Америки
Згідно з традиційними переказами індіанського населення, воно було автохтоном на території сучасної Канади з давніх-давен. Новітні дослідження археологів доводять, що перші люди з'явилися в північному Юконі близько 26 500 років тому і в південному Онтаріо близько 9 500 років тому. Більшість антропологів вважають, що це були представники протомонголоїдної популяції — переселенці з Сибіру і Східної Азії. За даними досліджень, заселення Північної Америки відбулось пізніше інших континентів.
Першими європейцями на американському континенті були вікінги, які висадилися на східному узбережжі Канади приблизно в 1000 році. Джон Кабот в 1497 р. та Мартін Фробішер в 1576 р. були одними з перших європейських дослідників Канади. У 1534 р. Жак Картьє та Самюель де Шамплен в 1608 р. були першими французами, які досліджували територію Канади.
Нова Франція
Перші постійні французькі поселення з'явилися в Порт Роялі (1605 р.) та м. Квебек (1608 р.). В 1608 р. в Ньюфаундленді з'явилося також і англійське поселення. Європейські дослідники і мисливці мимоволі принесли на континент незнані до того часу і тому смертельні хвороби, що швидко розповсюдилися через торговельні маршрути і сильно спустошили корінне населення. Протягом більшої частини сімнадцятого сторіччя, англійські і французькі колонії в Північній Америці могли розвиватися у відносній ізоляції один від одного. Французькі колоністи поволі заселили долину річки Св. Лаврентія, а англійські колоністи великою мірою розбудовували Тринадцять Колоній на півдні від теперішньої Канади. Проте, із загостренням змагання за територію, військово-морські бази, хутро і рибний промисел, мали місце декілька військових конфліктів між французькими та англійськими поселенцями, а також між ними та індіанцями.
Семирічна війна
У французьких війнах з Конфедерацією Ірокезів також брали участь і індіанці алгонкіни — союзники французів. Ці війни велися переважно задля встановлення контролю над хутряною торгівлею на континенті. Англійці остаточно встановили контроль в Північній Америці після перемоги в Семирічній Війні 1756—1763 рр. В 1763 р. за Паризьким Мирним Договором до Англії відійшли всі колишні французькі території в Північній Америці, окрім двох маленьких островів Сен-П'єр і Мікелон біля узбережжя Канади. Ці острови продовжують знаходитись у володінні Франції по цей час. Основні засади правового статусу Канади та британської політики були викладені в Королівській прокламації від 7 жовтня 1763 року.
Наслідки Американської Революції
Після війни Велика Британія отримала у володіння території, заселені здебільшого франкомовними канадцями — католиками. Ці мешканці ще донедавна були ворожо налаштовані проти споконвічних ворогів англійців, тому аби запобігти майбутнім конфліктам англійський уряд ухвалив Квебекський Акт 1774 р., за яким французька мова, католицька віра і французьке цивільне право були урівняні в правах. Акт мав непередбачувані наслідки для Британської імперії, оскільки це розгнівало багатьох колоністів в Тринадцяти Колоніях, спричинивши разом з іншим Американську Революцію. У 1775—1776 роках Континентальна армія здійснила вторгнення в Канаду, у ході якого захопила Монреаль та взяла в облогу Квебек. Однак американські війська були витіснені британцями. Після здобуття незалежності Сполученими Штатами приблизно 50 000 так званих лоялістів — ті, хто залишався вірними Британській Імперії, переселилися на територію сучасної Канади, а саме в Квебек, Онтаріо, Нову Шотландію, Острів Принца Едварда та Ньюфаундленд. Щоб розмістити великі кількості англомовних лоялістів, що втікали зі США, тогочасна провінція Квебек була поділена на франкомовну Нижню Канаду і англомовну Верхню Канаду за Конституційним Актом 1791 року.
Реорганізація колонії
Канада брала активну участь у війні 1812 року між Сполученими Штатами і Британською Імперією. Її успішне завершення і вдала оборона Канади мали важливі й тривалі наслідки для Канади — це сприяло укріпленню почуття єдності і появі національної гордості серед британських підданих Канади. З 1815 р. почалася велика хвиля імміграції до Канади з Британії та Ірландії. Серії угод із Сполученими Штатами привели до тривалого миру між Канадою і США.
1837 року відбулося повстання Патріотів у франкомовній Нижній Канаді (Квебек) та повстання Мекензі у англомовній Верхній Канаді (Онтаріо). Повстанці вимагали створення власного відповідального уряду та реального самоврядування. Оскільки колоніальна влада відкидала такі вимоги, було проголошено незалежність як Нижньої, так і Верхньої Канади. Проте, обидва повстання зазнали поразки.
У відповідь на повстання, колоніальна влада прийняла в 1839 р. так званий Акт про Стан Справ в Британській Америці, інакше знаний як звіт Дарема (), за яким обидві частини Канади були з'єднані в єдину напівфедеральну британську колонію Сполучена Провінція Канади. Це об'єднання було закріплене Актом про союз 1840 р. Підписанням Орегонського Договору 1846 р. між Великою Британією і Сполученими Штатами був закріплений міждержавний кордон між двома країнами і решта території на заході була поділена уздовж 49-ї паралелі. Внаслідок цього 1849 року було створено колонію острова Ванкувера, а також колонію Британської Колумбії в 1858 р. Ці обидві британські колонії були повністю відокремлені від Сполученої Провінції Канади. Наприкінці 1850-х років керівництво Канади організувало декілька дослідницьких експедицій на заході континенту з наміром встановити контроль над Землею Руперта і територіями Арктики. Канадське населення швидко зростало завдяки вищій, ніж раніше, народжуваності та високим рівням імміграції з Європи. В той час багато канадців, особливо франкомовних, емігрувало до Сполучених Штатів.
Створення конфедерації
У середині XIX ст. відбулося декілька конференцій із метою об'єднання територій Канади, а також надання їм більших прав в самоврядуванні. Під час останньої конференції в Лондоні 1866 р. три британські колонії — Канада, Нова Шотландія, і Нью-Брансвік започаткували процес створення Конфедерації. Британський Північноамериканський Акт 1867 року затвердив нове утворення як «домініон під назвою Канада», в склад котрого входили чотири провінції: Онтаріо, Квебек, Нова Шотландія, і Нью-Брансвік. В 1870 р. Канаді були передані території Землі Руперта і Північно-західні території. Обидва регіони ввійшли в склад конфедерації у складі Північно-Західних територій Канади.
На початку 1870 р. вибухнуло повстання в колонії Червоної Річки, викликане невдоволенням метисів намірами уряду позбавити їх землі, а також нехтуванням урядом потреб населення заходу країни. Повстання скінчилося створенням провінції Манітоба і її входженням до Конфедерації в липні 1870 р. Британська Колумбія і острів Ванкувер, об'єднані ще в 1866 р., а також колонія Принца Едварда приєдналися до Конфедерації 1871 і 1873 рр. Для того щоб з'єднати Конфедерацію і затвердити свій суверенітет над західними провінціями, Канада побудувала три трансконтинентальні залізниці винятково з найбільшою з них — Канадською Тихоокеанською Залізницею. Наявність легкого сполучення із заходом країни допомогло розбудові цього регіону, до якого прибували численні емігранти з Європи, в тому числі із України. З поширенням залізничного зв'язку в канадських преріях почало зростати населення і з Північно-Західних територій в 1905 р. створили ще дві нові провінції — Альберту і Саскачеван.
Перша світова війна
Перебуваючи формально в складі Британської Імперії, з початком Першої світової війни в 1914 р. Канада автоматично опинилася в стані війни і на прохання Великої Британії посилала до театру бойових дій сформовані майже повністю з добровольців військові з'єднання. Хоча ці загони і перебували під британським керівництвом, вони виступали у війні як окремий канадський військовий контингент. Втрати серед військових були настільки високі, що тодішній прем'єр-міністр Роберт Борден був змушений ввести обов'язкову військову повинність в 1917 р. і оголосити призов чоловіків в армію. Цей крок уряду був вкрай непопулярний в провінції Квебек, що врешті-решт призвело до втрати Консервативною партією підтримки в цій провінції. Опозиційна Ліберальна партія Канади, хоча й не була одностайною в опозиції щодо призову та військової повинності, стала домінуючою політичною партією країни.
В 1919 р. Канада приєдналася до Ліги Націй вже як окрема держава. Вестмінстерський Статут 1931 року постановив, що акти Британського парламенту не поширюватимуться на Канаду без її згоди. У той час трапилася Велика Депресія 1929 р., від якої також потерпала і Канада. Важкі економічні умови, особливо в преріях, призвели до формування нового світогляду серед деяких мешканців заходу країни, базованого на ідеї взаємодопомоги і соціальних програм. Ці ідеї поширював виходець з Саскачевану Томмі Даглас.
Міжвоєнний період
Канада на світовій арені
У результаті значного вкладу в перемогу союзників у Першій світовій війні, Канада стала більш наполегливою і менш шанобливою щодо британської влади. Переконавшись, що Канада добре зарекомендувала себе на полях бойових дій, прем'єр-міністр Роберт Лейрд Борден зажадав отримати окреме місце на Паризькій мирній конференції в 1919 році. Ця ініціатива була відхилена не тільки Великою Британією, а і Сполученими Штатами, що бачили в делегації лише додаткові голоси на користь Великої Британії. Борден відповів, що, оскільки втрати Канади досягали майже 60 000 людей, її право на рівний статус як нації було освячено на полі бою. Прем'єр-міністр Великої Британії Девід Ллойд Джордж зрештою поступився, і неохоче переконав американців прийняти присутність делегацій з Канади, Індії, Австралії, Ньюфаундленду, Нової Зеландії та Південної Африки. Вони також отримали свої місця в Лізі Націй. Канада не просила репарацій чи повноважень. Вона відігравала скромну роль в Парижі, але сам факт володіння місцем був предметом гордості. Канада з обережним оптимізмом ставилась до нової Ліги Націй, в якій вона займала активну і самостійну позицію.
В 1923 році британський прем'єр-міністр Девід Ллойд Джордж, неодноразово звертався за підтримкою до Канади в умовах загострення відносин між Великою Британією і Туреччиною. Канада відмовилася. Департамент закордонних справ, який був заснований в 1909 році, був розширений і сприяв канадській автономії. Канада знизила залежність від британських дипломатів і використовувала свою власну зовнішню службу. Так почалася кар'єра таких важливих дипломатів, як Норман Робертсон і майбутнього прем'єр-міністра Лестера Пірсона.
Велика депресія Основна стаття: Велика депресія
Канада сильно постраждала від Великої депресії, яка почалася в 1929 р. У період з 1929 по 1933 роки валовий національний продукт знизився на 40 % (в порівнянні з 37 % в США). Безробіття досягло 27 % на піку депресії в 1933 році. Багато підприємств були закриті, бо корпоративні прибутки в розмірі $ 396 мільйонів в 1929 році перетворилися в збитки в розмірі $ 98 мільйонів в 1933 році. Канадський експорт скоротився на 50 % в період з 1929 по 1933 роки. Будівництво зупинилося (до 82 %, 1929-33), а гуртові ціни впали на 30 %.