Товари́ство Черво́ного Хреста́ Украї́ни (Український Червоний Хрест) — найбільша гуманітарна організація в Україні, яка надає комплексну гуманітарну допомогу та підтримку найвразливішим верствам населення України. У склад Українського Червоного Хреста входить 24 обласних та понад 200 районних організацій, в яких понад 8000 волонтерів надають гуманітарну допомогу по всій території України. Український Червоний Хрест є частиною Міжнародного Руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (Міжнародний Рух). Національний комітет Товариства Червоного Хреста України розташований на вулиці Ділова, 3 у місті Києві. З липня 2026 року Президентом Українського Червоного Хреста обрано Максима Доценка. Генеральним директором Українського Червоного Хреста є Ілля Клецьковський.
Принципи діяльності Волонтери та співробітники Українського Червоного Хреста керуються Основоположними принципами Міжнародного Руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця:
1. Гуманність — Міжнародний Рух сприяє захисту життя та здоров'я людей й забезпечує повагу до людської особистості. Міжнародний Рух намагається полегшувати страждання людей, в першу чергу тих, хто найбільше цього потребує.
2. Неупередженість — Товариство не вирізняє людей за расовою, релігійною, класовою ознакою або політичними переконаннями.
3.Нейтральність — Міжнародний Рух не може приймати будь-яку сторону у збройних конфліктах і вступати в суперечки політичного, расового, релігійного або ідеологічного характеру.
4. Незалежність — Національні товариства Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, надаючи своїм урядам допомогу в їхній гуманітарній діяльності та дотримуючись законів своєї країни, зберігають автономію, щоб мати можливість діяти відповідно до принципів Міжнародного Руху.
5. Добровільність — Товариство у своїй добровільній діяльності не керується прагненням одержання матеріальної вигоди.
6. Єдиність — у будь-якій країні може бути тільки одне Національне товариство Червоного Хреста або Червоного Півмісяця. Воно має здійснювати свою гуманітарну діяльність по всій території країни.
7. Універсальність — всі Національні товариства користуються рівними правами та надають допомогу одне одному у своїй діяльності.
Історія
Хрестовоздвиженська громада сестер милосердя
Одним з попередників Міжнародного Руху можна вважати Хрестовоздвиженську громаду сестер милосердя на чолі з великою княгинею Фредеріко-Шарлотою Марією Вюртембергською. Її створили для надання допомоги пораненим у ході Кримської війни 1853-1856 рр. Сестри милосердя під орудою відомого хірурга Миколи Пирогова прибули до Криму в грудні 1854 року. Вони розгорнули активну роботу з догляду за пораненими, зокрема Хрестовоздвиженська громада запровадила: надання сестрами милосердя допомогу не лише у шпиталях, а й у безпосередній близькості від поля бою. Микола Пирогов створив спеціалізовані підрозділи сестер, кожний з яких займався своїм напрямком діяльності для допомоги пораненим: сортуванням за важкістю стану, асистуванням під час медичних операцій, транспортуванням тощо. Він розділив медичних сестер за типом роботи: операційні, перев'язувальні, сестри-аптекарі та сестри-господарки.
Зі 163 волонтерів - медичних сестер, близько 110 належали до привілейованих верств суспільства — дружини, вдови, дочки чиновників й поміщиків, близько 25 — були представниками міщанства, 5 — духовенства, крім того, було 5 черниць.
158 сестер громади, які працювали в оточеному місті, були нагороджені бронзовими медалями за оборону Севастополя. Шістнадцятирічна Дар’я Михайлова, дочка загиблого матроса, більше відома як Даша Севастопольська, за свою гуманітарну діяльність та допомогу пораненим під час Кримської війни, була нагороджена золотою медаллю «За старанність» та грошовою винагородою від держави.
Сестри милосердя надихалися прикладом відомої англійської медсестри, засновниці професійного медсестринства Флоренс Найтінгейл, якій на той момент було 34 роки. Флоренс змалку цікавилась працею в лікарнях, спостерігала за гуманітарною діяльністю лютеранських черниць. У листопаді 1854 року Найтінгейл також вирушила на допомогу людям, пораненим у Кримській війні, на чолі загону, що налічував 38 сестер-добровольців. Флоренс допомагала лікарям під час операцій, дбала про поліпшення обслуговування поранених.
Після закінчення війни та повернення до Британії, Флоренс Найтінгейл реформувала армійську медичну службу Британської імперії та зробила великий вклад у розвиток медсестринської справи. У 1912 році Ліга Міжнародного Червоного Хреста і Червоного півмісяця заснувала Медаль імені Флоренс Найтінгейл, найпочеснішу і вищу нагороду для сестер милосердя у всьому світі. Медаль виготовлена з позолоченого срібла, на лицьовій стороні напис латинською мовою «В пам'ять Флоренс Найтінгейл. 1820–1910». У центрі — зображення жінки з світильником, як символ просвіти, милосердя і надії. На зворотному боці медалі напис латиною: «За справжнє милосердя і турботу про людей, що викликають захоплення всього людства».
1867—1918 рр
У 1863 році за ініціативи швейцарського філантропа Анрі Дюнана виник «Міжнародний комітет з допомоги пораненим військовим» (нині — Міжнародний Комітет Червоного Хреста). Після утворення Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) у країнах Європи почали організовуватися Національні товариства допомоги пораненим військовим. У Російській імперії таке Товариство виникло 3 травня 1867 року під назвою «Російське Товариство опіки за пораненими та хворими військовими» (з 1879 року — Російське Товариство Червоного Хреста). Почесними членами цього Товариства стали: сам імператор, всі великі князі та княгині, багато високопоставлених світських осіб, а також знамениті російські вчені, лікарі, письменники й музиканти.
На території України почали з'являтися осередки національних товариств Червоного Хреста Російської та Австро-Угорської імперії. У 1867 році було створено перші місцеві осередки Російського Товариства Червоного Хреста (РТЧХ) на території України. Найперший з них було відкрито у центрі Таврійської губернії у Сімферополі, другий — у центрі Подільської губернії (Кам’янець-Подільський). До 1870 року місцевими осередками було охоплено всі губернії Російської імперії на території України (останнім губернським центром став Чернігів, де червонохресний осередок з’явився у 1870 році). Українські губернські відділення РТЧХ опікувалися не лише справами власних губерній, а й за потреби надсилали допомогу в інші губернії Російської імперії та, навіть, за кордон.
У 1880-х роках почали з'являтися осередки Австрійського Червоного Хреста на території Галичини (Львів, Івано-Франківськ, Коломия тощо), згодом - відділення Угорського Червоного Хреста на території Закарпаття (Ужгород, Мукачево, Хуст).
У 1870-1871 роках РТЧХ надавало допомогу пораненим під час франко-прусської війни. Під час російсько-турецької війни 1877-1878 років РТЧХ взяло на себе практично всю медичну допомогу армії. У наступних війнах представники Товариства брали участь у медичній допомозі пораненим.
З 1872 року РТЧХ активно надавало гуманітарну допомогу людям, які постраждали від стихійних лих: землетрусів, повені, пожеж тощо. Починаючи з 1870-х років медичні загони Товариства боролися із розповсюдженням епідемій чуми, дифтерії, тифу по всій території Російської імперії. На постійній основі видавалась гуманітарна допомога постраждалим від голоду та стихійних лих.
Впродовж 1870-х років на території Російської імперії відкривалися громади сестер милосердя РТЧХ, у яких навчалися медичні сестри наданню медичної допомоги під час війни та у мирний час. У Києві в 1878 році було створено Покровську громаду сестер милосердя Червоного Хреста (з 1885 року «Маріїнська»). У 1882 році відомий український промисловець та меценат Микола Терещенко пожертвував цій громаді 40 тис. крб. на купівлю земельної ділянки та будівництво двох корпусів — амбулаторної лікарні та стаціонару на 12 ліжок. У 1884 році громада відкрила безкоштовну лікарню. Лише за перший рік її роботи туди звернулися 18 тис. осіб, а через три роки ця цифра склала майже 40 тис.
Кінець 1879 року й початок 1880 року РТЧХ зробив значний вклад у боротьбі із епідемією дифтерії у Полтавській губернії. Захворювання прийняло такі масштаби, що місцевому земству виявилося не під силу припинити поширення хвороби й воно звернулося за допомогою до РТЧХ. Головне управління Товариства одразу ж розробило програму дій та приступило до формування санітарного загону. Було залучено 30 лікарів та 300 сестер милосердя для боротьби з інфекцією. За час роботи санітарних загонів РТЧХ їх послугами скористалися понад 80 тис. людей, було здійснено дезінфекцію майже 33 тис. селянських хат по всій території губернії. За час цієї епідемії загинуло більше 25 тис. людей, серед яких 2 сестри милосердя РТЧХ.
З 1882 року — РТЧХ почало допомагати людям з інвалідністю внаслідок війни: безкоштовне лікування, навчання ремеслам тощо. Хворих та поранених офіцерів безкоштовно відправляли на лікування до закордонних й вітчизняних лікарень. Також у той час відкривалися майстерні з виготовлення протезів для людей постраждалих від війни.
На початку ХХ ст. основна діяльність осередків РТЧХ була зосереджена на організації лікарської допомоги в амбулаторіях. Значні кошти виділялись на відкриття нових лікувальних закладів. Амбулаторії та лікарні працювали досить ефективно. Наприклад, протягом 1900 року Бердичівська лікарня місцевого осередку Червоного Хреста надала допомогу 6552 хворим, Білоцерківська амбулаторія прийняла 1549 хворих, Уманська – 4 119, Радомишльська — 3 098 пацієнтів. Було відкрито нові амбулаторії та лікарні в Черкасах й Каневі.
Перший рік нового століття не обійшовся в Україні без локальних спалахів епідемій. У Київській та Подільській губерніях цілі села хворіли на тиф. У місця спалаху хвороби місцевими осередками Червоного Хреста відряджали лікарів та медсестер. Місцеві осередки Червоного Хреста проводили й профілактичні заходи, такі як: щеплення від натуральної віспи й інших небезпечних інфекційних захворювань.
Місцеві осередки РТЧХ в Україні створювали нові медико-лікувальні заклади. У 1901 році Київський осередок РТЧХ збудував свою амбулаторію на базі Бердичівської міської амбулаторії. Нова амбулаторія дозволила розширити можливості по обслуговуванню великої кількості пацієнтів. Бердичівська амбулаторія Червоного Хреста у 1901 році надала медичну допомогу майже 7000 пацієнтам. Також було проведено вакцинацію від натуральної віспи 197 дітям — п'ятій частині від числа усіх хворих, які зверталися за медичною допомогою в Київській губернії. В цілому, десять амбулаторій та лікарень Київського осередку РТЧХ протягом 1901 року надали медичні послуги понад 30000 хворим. Медична допомога у цих амбулаторіях та лікарнях надавалася безкоштовно.
У Харкові функціонувала поліклініка Червоного Хреста. Також у цей час, у 1902 році професор Іван Троїцький заснував у місті дитячу лікарню. Київський та Подільський осередки Червоного Хреста взяли участь у заснуванні в Києві «Товариства боротьби із заразними хворобами» та у будівництві на його базі Бактеріологічного інституту й лікарні для чорноробів.
На початку ХХ ст. в українських осередках РТЧХ завдяки реформуванню механізму залучення коштів та пільгових податків значно зросли фінансові можливості для гуманітарної допомоги по всій території Російської імперії. За два роки цього реформування втричі збільшилися розміри грошової допомоги потребуючим верствам населення, почали будуватися та забезпечувалися нові безкоштовні лікувальні заклади. Це дало можливість широко охопити медичною допомогою сільську місцевість та зменшило рівень смертності серед дітей. Багатьом дітям була проведена вакцинація від різноманітних хвороб.