Перший віденський арбітраж було проведено 2 листопада 1938 року у Відні, в Бельведерському палаці міністрами закордонних справ Німеччини — Йоахімом фон Ріббентропом та Італії — Галеаццо Чіано для вирішення «угорського питання» в Чехословаччині. Необхідність термінового врегулювання чехословацько-угорського національно-територіального конфлікту була прописана в Мюнхенській угоді, підписаній 30 вересня 1938 року.
Під час Першого Віденського арбітражу арбітри з нацистської Німеччини і фашистської Італії шукали спосіб ненасильницького задоволення територіальних претензій Угорщини, пов'язаних з переглядом Тріанонського договору 1920 року.
У результаті Першого Віденського арбітражу від Чехословаччини були відокремлені та передані Угорщині південна частина Підкарпатської Русі (Карпатської України) і райони південної Словаччини, населені переважно угорцями. Таким чином Угорщина повернула частину територій, втрачених у результаті розпаду Австро-Угорщини після Першої світової війни. Загальна площа переданих Угорщині територій склала 12 400 км², де проживало понад 1 млн осіб. Протягом листопада 1938 року — березня 1939 року пройшла делімітація чехословацько-угорського кордону, яка визначила тільки її словацьку ділянку, що нібито дозволило Угорщині, після проголошення незалежності Словаччини 14 березня 1939 року (і таким чином де-факто розпаду Чехо-Словаччини), почати окупацію частини Підкарпатської Русі.
Переговори
Перед початком переговорів
Угорщина відкрито планувала повернення колишніх угорських територій — південної Словаччини і Карпатської Русі. На деякі терени Словаччини претендувала й Польща. Проте Угорщина, в якої в результаті Тріанонського договору 1920 практично не залишилося армії, побоювалася військового конфлікту з добре озброєною Чехословаччиною. Як сказав Горті 16 жовтня 1938, «Угорська військова інтервенція була б лихом для самої Угорщини, оскільки чехословацька армія має найкращу зброю в Європі, а Будапешт розташований всього лише за п'ять хвилин льоту літака від чехословацького кордону. Вони нейтралізують мене перш, ніж я встану з ліжка».
30 вересня 1938 було укладено Мюнхенську угоду, що вирішила долю німецького населення Чехословаччини. Під тиском Польщі й Угорщини до угоди були додані додатки, що вимагали від чехословацького уряду в тримісячний термін шляхом двосторонніх переговорів вирішити з Польщею та Угорщиною питання щодо територій з переважно польським та угорським населенням, в іншому випадку питання повинно було бути вирішене чотирма підписантами Мюнхенської угоди (Німеччиною, Італією, Великою Британією і Францією). Проте принцип відповідальності чотирьох підписантів за всі важливі події в Європі був порушений Польщею, що вже 1 жовтня взяла курс на анексію Заолжя після ультиматуму, висунутого Чехословаччині 21 вересня. Переговори, необхідні за Мюнхенською угодою, почалися лише 25 жовтня 1938 року, за їх підсумками, 1 грудня до Польщі перейшло ще 226 км² території, цього разу в північній Словаччині, на якій проживало 4 280 осіб, лише 0,3 % з яких були поляками.
Після того, як на початку жовтня Німеччина окупувала Судетську область, від Чехословаччини 6 жовтня відокремилася Словаччина, а 11 жовтня оголосила про свою автономію Підкарпатська Русь.
Основні переговори
Відповідно до додаткових додатків до Мюнхенської угоди, 1 жовтня 1938 Угорщина зажадала, щоб Чехословаччина почала переговори. Під міжнародним тиском Чехословаччина мусила погодитися. Переговори проходили з 9 по 13 жовтня 1938 року в Комарно, на словацькому березі Дунаю.
Чехословацьку делегацію очолював прем'єр-міністр маріонеткової Словацької республіки Йозеф Тисо. Ще до неї входили міністр юстиції Словацької республіки Фердинанд Дюрчанський і генерал Рудольф Вієст. Празький уряд представляв доктор Іван Крно, політичний директор чехословацького міністерства закордонних справ, в ранзі надзвичайного і повноважного посла. Автономну Підкарпатську Русь представляв Іван Парканій, міністр без портфеля уряду Підкарпатської Русі. Угорську делегацію очолювали міністр закордонних справ Калман Кан'я і міністр освіти Пал Телекі. Чехословацька делегація (складалася в основному зі словаків) була недосвідченою і непідготовленою, оскільки в маріонеткового уряду було занадто багато внутрішніх проблем, що вимагають невідкладного вирішення. На противагу цьому угорська делегація складалася з досвідчених персон (наприклад, Пал Телекі був відомим експертом з географії), і в угорського уряду була можливість обговорити з ними 8 жовтня план майбутніх переговорів.
Різниця в аргументації двох сторін полягала в тому, що угорська сторона спиралася на дані перепису 1910 року (як Німеччина на Мюнхенській конференції), в той час як чехословацька — на дані 1930 року, оскаржуючи достовірність угорських цифр, а згодом наводила дані угорських переписів населення, що проводилися до 1900 року. Однією з основної причин розбіжності в цифрах була велика кількість людей змішаного походження, а також людей, вільно володіли як словацькою, так і угорською мовами — вони могли легко оголосити себе під час перепису як словаками, так і угорцями (залежно від того, що їм здавалося вигіднішим). Іншою причиною розбіжності в цифрах переписів було те, що обидві країни воліли заповнювати вакансії в державних структурах представниками титульних національностей, чия лояльність державі не викликала сумніву. Останнє призвело до того, що після набрання чинності Тріанонського договору значне число держслужбовців та інтелігенції угорського походження покинуло Чехословаччину (те ж саме спостерігалося після набрання чинності рішень Першого Віденського арбітражу, але вже стосовно словаків). Згідно з офіційною угорською статистикою, в 1918—1924 роках свої будинки були змушені покинути 107 000 угорців (близько 10 % угорського населення Чехословаччини).
Угорська сторона зажадала повернення двох населених пунктів, які після Першої світової війни виявилися поділені кордоном. Чехословацька сторона погодилася передати Угорщині селище Словенске Нове Место (до 1918 року — передмістя угорського міста Шаторальяуйхей) та місто Шагі. 12 жовтня ці два населених пункти були передані Угорщині.
На початку переговорів Угорщина зажадала територію південної Словаччини та Підкарпатської Русі аж до лінії (включно) Девін — Братислава — Нітра — Тлмаче — Левіце — Лученец — Рімавска Собота — Єлшава — Рожнява — Кошиці — Требішов — Павловце-над-Угом — Ужгород — Мукачево — Виноградів. У 1930 році на цій території проживало 23 % населення Словаччини. Далі угорці зажадали, щоб на решті території Словаччини було проведено плебісцит, на якому словаки б висловилися з питання входження до складу Угорщини.
У свою чергу чехословацька делегація запропонувала створення угорської автономії у складі Словаччини. Кан'я охарактеризував цю пропозицію як жарт. Тоді Чехословаччина запропонувала передати Угорщині Житній острів, створити порто-франко в Комарно і провести обмін населенням в інших прикордонних регіонах. Оскільки Угорщина відкинула і цю пропозицію, 13 жовтня Чехословацька делегація запропонувала інше рішення, згідно з яким в Угорщині залишалося б стільки словаків та русинів, скільки угорців в Чехословаччині; це дозволило б Чехословаччині залишити за собою основні міста регіону — Левиці, Кошиці та Ужгород. Ця пропозиція не підійшла для Угорщини: було незрозуміло, чому русини, які є національною меншиною в обох країнах, зараховуються в словацькому варіанті як словаки. Увечері 13 жовтня, після консультацій з Будапештом, Кан'я заявив, що переговори провалилися, і попросив чотирьох підписантів Мюнхенської угоди виступити суддями. Оскільки Велика Британія і Франція вирішили не брати участь у вирішенні питання кордону, арбітрами стали німецький міністр закордонних справ Йоахім фон Ріббентроп та італійський міністр закордонних справ Галеаццо Чіано. На жаль, немає опублікованих документів, що пояснюють причини, з яких Велика Британія і Франція усунулися від вирішення прикордонного питання.
Після переговорів
5 жовтня 1938 Німеччина негласно вирішила, що «з військової точки зору наявність спільного польсько-угорського кордону небажана», і що «з військової точки зору для Німеччини краще, щоб Словаччина не виходила з Чехословацького союзу, але залишалася там під сильним німецьким впливом».
13 жовтня, в день провалу переговорів, Угорщина оголосила часткову мобілізацію, а незабаром після цього Словаччина ввела воєнний стан у прикордонній зоні. Угорщина відправила делегації до Німеччини й Італії. Граф Чакі вирушив до Риму, й Італія почала підготовку чотиристоронньої конференції — на кшталт тієї, що призвела до підписання Мюнхенської угоди. 16 жовтня угорський посол в Німеччині Кальман Дараньї передав Гітлеру, що Угорщина готова до війни. Гітлер заявив, що угорці брехали йому, кажучи, що словаки та русини за будь-яку ціну хочуть приєднання до Угорщини, й оголосив, що якщо Угорщина почне бойові дії, то її ніхто не підтримає. Він порадив Угорщині продовжити переговори і дотримуватися етнічних принципів. За підсумками цієї розмови Ріббентроп у співпраці з угорцями і в присутності чехословацького (чеського) міністра закордонних справ Франтішека Хвалковського оформив угорські пропозиції в нову лінію кордону — «лінію Ріббентропа». Вона краще дотримувалася етнічних принципів, але на практиці мало чим відрізнялася від лінії, раніше запропонованої Угорщиною. Під час вироблення цієї лінії Ріббентроп зв'язався з Італією, і порадив їй відкинути плани скликання чотиристоронньої конференції, оскільки Німеччина воліє діяти без розголосу.
Після повернення до Праги чехословацький міністр закордонних справ порекомендував погодитися на «лінію Ріббентропа». Проте 19 жовтня представники Словаччини Тісо і Дюрчанський зустрілися в Мюнхені з Ріббентропом, і стали переконувати його залишити Кошиці (де згідно з переписом 1910 року 75 % жителів були угорцями) за Чехословаччиною і погодитися на те, щоб в Чехословаччині залишилося стільки ж угорців, скільки словаків і русинів в Угорщині. Через кілька днів виявилося, що Ріббентроп дуже незадоволений угорцями. Як записав італійський міністр закордонних справ Чіано, «Правда полягає в тому, що він хоче захистити Чехословаччину настільки, наскільки вдасться, і згоден пожертвувати амбіціями — навіть законними амбіціями — Угорщини».
З 17 жовтня загострилася ситуація навколо Підкарпатської Русі. Польща запропонувала розділити Підкарпатську Русь між Польщею, Угорщиною і Румунією. Румунія, будучи пов'язаною з Чехословаччиною договором про допомогу проти Угорщини, відмовилася, і навіть запропонувала Чехословаччині військову допомогу в Підкарпатті. У відповідь Угорщина почала спонукати представників Підкарпаття до приєднання до Угорщини. Оскільки створення спільного кордону, що виник би в результаті анексії Угорщиною Підкарпатської Русі, було давньою мрією Польщі та Угорщини, Польща спрямувала до кордону війська. Проте Німеччина погоджувалася на створення польсько-угорського кордону тільки в тому випадку, якщо б Польща натомість передала Німеччині Данцизький коридор. Польща відхилила німецьку пропозицію. 20 жовтня представники русинів виробили резолюцію, більш-менш підтримуючу проведення плебісциту з питання входження Підкарпатської Русі до складу Угорщини. П'ять днів по тому підкарпатський прем'єр-міністр Андрій Бродій був заарештований в Празі, і замість нього прем'єр-міністром Підкарпатської Русі став міністр закордонних справ Августин Волошин. Волошин був згоден розглядати лише питання про передачу Угорщині територій з переважно угорським населенням, і відкинув ідею плебісциту.
Відновлення переговорів