Львівський погром — єврейський погром у Львові, вчинений 21—23 листопада 1918 року польськими вояками та цивільними після взяття Львова під час польсько-української війни. Причиною погромів була, попри проголошений нейтралітет, підтримка українців галицькими юдеями, а також антисемітська істерія, яка панувала у польській пресі напередодні і під час Першої світової війни.

Польські солдати разом зі злюмпенізованими бандитськими угрупованнями увірвалися у єврейську дільницю Львова, де спричинили масові фізичні насильства, грабунки та руйнації житлових і торгових приміщень. За три дні погрому, приблизно 50-150 євреїв було вбито і понад 400 поранено, постраждало близько семи тисяч родин. Мали місце також масове пограбування та мародерство. Під час пожежі у єврейському кварталі міста було спалено 3 синагоги і понад дві тисячі євреїв втратили житло. Польська влада зупинила погром лише через два дні після його початку. За свідченнями очевидців і жертв, погром був організований польським військовим керівництвомJoseph Bendow (Joseph Tenenbaum) Der Lemberger Judenpogrom. Nov 1918-Jan 1919. (Vienna 1919).. Крім того, було вбито 270 християн (українців)Tadeusz Piotrowski Poland's Holocaust: Ethnic Strife, Collaboration With Occupying Forces and Genocide in the Second Republic, 1918-1947. — ‎ McFarland Publishing, 1997. — P. 41–42. — 437 p. — ISBN 978-0786403714. .

Хронологія подій

Коли українське військо після тритижневих боїв із польськими підрозділами вночі з 21 на 22 листопада 1918 року покинуло Львів, його зайняли польські легіонери. Приблизно о 3:20 підрозділи поручника Романа Абрагама зайняли гауптвахту, Площу Ринок і ратушу. А вже о 5:30 польські військові увірвалися у єврейську дільницю Львова, яка охоплювала периметр вулиць Клепарівської, Ветеранів, Під Дубом, Панянської, Зборовських, Купільну, Замкову, Кляшторну, Підвальну, Собеського, Кароля Людвіга, Яґеллонську, Колонтая і Казимирівську, що замикає межі на перехресті з Клепарівською біля церкви Святої Анни.

На світанку 22 листопада бойовики з числа львівських поляків (так звані "Львівські орлята") вирушили до центру міста. Напередодні до них долучились польські добровольці з Перемишля і Кракова, а разом з ними юрма поляків-львів'ян: жінки й чоловіки, люди прості й освічені, бідні й заможні, старі й молоді, містяни, залізничники, робітники, ремісники, крамарчуки, батяри, колишні австрійські та майбутні польські поліціянти, колишні австрійські та майбутні польські чиновники. Натовп зібрався на площі Ринок, де на ратуші вже майорів польський прапор. Його на вежі повісили поручник Абрагам та хорунжий Юзеф Мазановський, зірвавши український прапор, вивішений там 1 листопада 1918 рокуҐжеґож Ґауден Львів: кінець ілюзії. Оповідь про листопадовий погром 1918 року. — Львів: Човен, 2020. — С. 75.

Перший удар погромники спрямували на ювелірну крамницю Ціпера, що було ідеальним детонатором погрому для з'юрмлених на Ринку львів'ян. Далі польські вояки вирушили на вулицю Краківську, де переважна більшість крамниць належала євреям, а звідти через Краківську площу і площу Ґолуховського до Замарстинова. Цивільні трималися позаду, просувавшись слідом за вояками, підстаршинами та офіцерами польського війська, які стріляли і грабували.

Представники єврейської громади Львова намагалися зупинити погром, який безкарно чинили бойовики з числа львівських поляків, польські легіонери і солдати Війська польського, переважна більшість яких була укомплектована вихідцями з Малопольщі та Великопольщі. Комісар Єврейської релігійної громади і радний (депутат) Львівської міської ради д-р Озія Васер разом з другим комісаром єврейської громади д-ром Емілем Парнасом вранці 22 листопада прийшли на прийом до командувача підкріплення польської армії генерала Болеслава Рої, який напередодні вночі з 21 на 22 листопада прибув до Львова і розмістився у будівлі Галицького намісництва. Він прийняв їх одразу, і вислухавши повідомлення, продиктував наказ запровадити у місті надзвичайний стан та військово-польові суди. Генерал вручив їм цей наказ і від свого імені велів передати його польському комендантові міста, капітанові Чеславові Мончинському, який доти був командиром польських бойовиків у Львові, з розпорядженням негайно надрукувати й розмістити текст наказу в місті. До наказу він також додав лист МончинськомуҐжеґож Ґауден. Львів: кінець ілюзії. Оповідь про листопадовий погром 1918 року. — Львів: Човен, 2020. — С. 111.. Цим наказом № 1 генерал Роя також блискавично підвищив Мончинського у званні від капітана до підполковника. Чеслав Мончинський, будучи ендеком і ревним прихильником поглядів Романа Дмовського, відверто демонстрував свої антисемітські погляди у власній газеті Pobudka, яку почав видавати у листопаді під час польської-українських боїв і продовжив видавати як вісник польської комендатури Львова.

Комендатура міста знаходилась у будівлі колишнього командування австрійської армії на тодішній площі Смольки, 3. Васер і Парнас негайно вирушили фіакром до резиденції підполковника Чеслава Мончинського. Однак на авдієнцію їм довелося чекати кілька годин. У цей день у приймальні коменданта Львова очікували найвидатніші польські громадяни міста, щоб висловити свою вдячність польським бойовикам, чим у подальшому дуже хизувався Мончинський. Він прийняв їх приблизно о 15:00 і відреагував на наказ генерала Роя «дуже холодно й байдуже, а прочитавши, дуже обурився». Першого дня погрому Мончинський нічого не зробив, щоб його приборкати. На міських мурах не з'явилося оголошення про запровадження надзвичайного стану та військово-польових судів. Увечері того ж дня Васер знову звернувся до Мончинського, проте отримав від нього ухильну відповідь. Пізнього вечора до комендатури також приходили тодішній урядовий комісар (аналог міського голови) Львова д-р Владислав Стеслович разом з проф. Хламтачем і д-ром Шталем «з поданням щодо подій у Жовківській дільниці, просили віддати подальші чіткі накази, що комендант Мончинський пообіцяв нам зробити негайно». Проте протягом усього дня 22 листопада підполковник польського війська не побачив жодних пограбувань і погрому. Водночас наростання погрому 22 листопада бачив генерал Роя, який о 17:20 надіслав головнокомандувачу польських військ у Східній Галичині (армія «Схід») генералу Тадеушу Розвадовському й Окружному командуванню в Перемишлі та Військовому командуванню у Кракові депешу, в якій просив додаткових підрозділів піхоти та уланів, необхідних, щоб навести лад й забезпечити функціонування залізничної лінії до ЛьвоваҐжеґож Ґауден. Львів: кінець ілюзії. Оповідь про листопадовий погром 1918 року. — Львів: Човен, 2020. — С. 112-115..

Варшавське керівництво якоюсь мірою знало про погром у Львові завдяки інформації армійського командування. Генерал Болеслав Роя повідомив телеграфом генерала Тадеуша Розвадовського про події у Львові, а також, щоб навести лад та підтримати спокій у місті, на його думку, варто було залучити додаткові сили. Він намагався опанувати ситуацію у Львові, проте комендант міста Мончинський саботував накази Ржеґож Ґауден. Львів: кінець ілюзії. Оповідь про листопадовий погром 1918 року. — Львів: Човен, 2020. — С. 61.. Чеслав Мончинський стверджував, що 22 та 23 листопада 1918 року не було ніякого погрому, а він та його люди вели «подальшу реальну боротьбу проти ворога, стократ гіршого, ніж зовнішній», за «визволення» Львова.

На другий день погрому, у суботу 23 листопада приблизно об 11:00, під час чергового розпачливого візиту лідерів єврейської громади до Мончинського він відчув себе недостатньо пошанованим. Також до нього приходив відомий львівський фінансист, промисловець, палкий прихильник асиміляції польської єврейської громади і активний поборник незалежності Польщі Владислав Фельдштейн, який клопотав у нього про захист єврейської дільниці, де польські солдати підпалили синагогу Темпель на Старому Ринку. Тими днями погромники осквернили й підпалили також синагогу Бейт Хасидим на перехресті вулиць Божичної та Лазневої.

Натомість 23 листопада Мончинський видав та поширив власну відозву, яку розклеїли на мурах міста. Проте її текст виправдовував погром і заохочував польське населення Львова продовжувати його. Також відозва містила очевидну неправду про «розпорядження про запровадження військово-польових судів та негайні покарання». Напередодні Мончинський заблокував виконання цього наказу генерала Рої. Лише вранці у неділю 24 листопада 1918 року на мурах Львова було розвішано оголошення про впровадження військово-польових судів. Вони були надруковані 23 листопада, проте були датовані 22 листопада, коли генерал Роя видав відповідний наказ.Ґжеґож Ґауден. Львів: кінець ілюзії. Оповідь про листопадовий погром 1918 року. — Львів: Човен, 2020. — С. 117-121.

Початкова оцінка вивчення наслідків погрому встановила понад 150 жертв. Пізніше кількість смертей була скоригована і вже становила 73 осіб, з яких наймолодшій жертві було 11 років, а найстаршій — 80 років. Ще 372 євреї були серйозно поранені. Спалено понад 50 будинків, зокрема Стару синагогу на вулиці Божничій та синагогу «Хадашим» на вулиці Вугільній. Пограбовано щонайменше 3729 будинків, магазинів та майстерень.

Було заарештовано близько 1600 осіб, яких підозрювали в участі у погромі. Більшість із них були звільнені незабаром після цього. У середині лютого 1919 року було висунуто звинувачення 79 підозрюваним, зокрема 46 жінкам і 8 польським військовим. За злочини було засуджено 44 особи до ув'язнення від 10 днів до 18 місяців. Троє учасників були засуджені до смертної кари за тяжкі злочини і страчені. За даними внутрішнього розслідування Єврейського комітету порятунку, яке вони провели паралельно з офіційним державним розслідуванням, більшість зґвалтувань, пограбувань та вбивств було здійснено невстановленими польськими солдатами.

Замовчування причетності поляків Наприкінці листопада 1918 року однією з найбільших для львівської влади та польського уряду виявилась семантична проблема. На їхню думку, використання львівськими євреями та іноземною пресою слова «погром» щодо подій у Львові 21-23 листопада, було безпідставним. І військова, і цивільна влада у Львові вирішили, що цього слова взагалі вживати не можна. Організованому у Львові єврейському комітетові заборонили використовувати цей термін у своїй назві. Львівська преса цим словом не послуговувалась, бо погромного злочину взагалі не помітила, а потім відмовлялася публікувати повідомлення єврейського комітету, якщо вони містили слово «погром». Проте заборону на використання слова «погром» неможливо було поширити поза межами Польщі й накинути її закордонній пресі та політикамҐжеґож Ґауден. Львів: кінець ілюзії. Оповідь про листопадовий погром 1918 року. — Львів: Човен, 2020. — С. 159..

Про львівський погром світова, а згодом і польська громадська думка довідалась завдяки статті під назвою «Der Pogrom in Lemberg. Von einem Augenzeugen» («Погром у Львові. Від очевидця») у віденській щоденній газеті Neue Freie Presse (NFP). Вона з'явилася у суботньому виданні 30 листопада 1918 року у рубриці «Фейлетон» під анонімним авторством і підписана літерами МВ (MW)Ґжеґож Ґауден. Львів: кінець ілюзії. Оповідь про листопадовий погром 1918 року. — Львів: Човен, 2020. — С. 59.. Водночас польська преса у Львові та поза ним оплела погром цілковитою змовою мовчання, а частина її спробувала спотворити правду про нього, переважно звинувачуючи у цьому українське політичне керівництво Західноукраїнської Народної Республіки, соціальні низи і карнавальну юрбу. Більш того, 28 листопада 1918 року «Gazeta Lwowska» опублікувала відозву Тимчасового керівного комітету, яка заперечувала будь-який зв'язок між польською громадою Львова та погромом. Серед польської громадськості міста панувала антисемітська істерика, зневага до євреїв, звинувачення їх у співпраці з українцями і зраді поляків, а також лють з приводу політичних та громадських прав, які висувала єврейська громада до нової польської адміністрації Львова.