Гумані́зм епо́хи Відро́дження, Ренеса́нсний гуманізм, також класи́чний гуманізм — європейський інтелектуальний рух, що є одним із визначальних компонентів Ренесансу як історичної й культурної епохи, основною ідеєю якого було поліпшення людської природи через вивчення античної літератури.
Виник у Флоренції в середині XIV століття, існував до середини XVI століття; з кінця XV століття поширився на Німеччину, Францію, Нідерланди, Англію, і меншою мірою на Австрію, Швейцарію, Іспанію, Португалію, Польщу, Моравію, Богемію, Угорщину, Хорватію та інші країни.
Зародження гуманізму пов'язують із іменем поета й мислителя Франческо Петрарки (1304–1374). Гуманізм був насамперед просвітницьким рухом, що надавав першочергового значення літературі. Гуманістична освіта, на думку гуманістів, мала сприяти всебічному розвиткові особистості: знання мали поєднуватися з чеснотами, правдивий зміст із довершеною мовною формою, тож центральну роль у гуманістичній освіті мали відігравати літературознавство й мовознавство.
Важливою ознакою гуманізму епохи Відродження було відчуття приналежності до справді нової епохи, потреба відмежуватися від минулих століть. Це минуле, яке у той час почали називати Середньовіччям, відкидалося представниками гуманізму, як меншовартісне в порівнянні з античною епохою, яку гуманісти сприймали за взірець і бажану норму для всіх сфер людської діяльності. Чи не найголовнішою метою гуманістів було відродження прямого культурного зв'язку з античністю. Звідси випливала вимога до орієнтації на автентичні античні джерела, що знайшла своє лаконічне визначення в латинському вислові ad fontes (тобто «до джерел»).
Термін Первісна латинська форма цього поняття — studia humanitatis. У такому вигляді цей термін був власне запроваджений ренесансними гуманістами, що перефразували Цицерона, який свого часу наполягав на тому, щоб поняття «людяність» як найважливіший результат культури, виробленої в давньогрецьких полісах, мусить прищепитись і на римському ґрунті.
Значення терміну «гуманізм» в епоху Відродження (на відміну від сьогоднішнього значення слова) полягало в: «ревному вивченні всього, що складає цілісність людського духу», оскільки humanitas означало «повноту та розділеність природи людини»Баткина Л. М. Італійське відродження: Проблеми та люди. 1995, с. 48. Також це поняття протиставлялося «схоластичному» вивченню «божественного» (studia divina). Таке розуміння studia humanitatis вперше отримало своє обґрунтування у вигляді ідейної програми нового інтелектуального руху у творах Петрарки.
Ренесансний «гуманізм» — це не захист прав людини, а дослідження людини такою, як вона є. Гуманізм, з погляду Петрарки та інших філософів, означав перенесення людини в центр світу, першочергове вивчення саме людини. Термін «гуманізм» «в цьому плані є частково синонімом слова „антропоцентризм“ та протистоїть терміну „теоцентризм“. На противагу релігійній філософії Західної Європи гуманістична філософія ставила перед собою завдання вивчення людини з усіма її земними та неземними потребами. Замість онтологічних питань на перший план висуваються питання етичні».
Слово «гуманіст» з'явилося наприкінці XV століття. Власне термін «гуманізм» у сьогоднішньому вигляді, за даними російського дослідника гуманізму Баткіна, вперше застосував 1808 року педагог Ф. Нітгаммер; після праці Ґеорґа Фоґта «Відродження класичної давнини та перше століття гуманізму» (1859) в науці почалося обговорення історичного змісту та меж цього поняття.
Самі гуманісти XV століття називали себе зазвичай «ораторами», рідше «риторами», таким чином підкреслюючи свою відмінність від університетських вчених, а також демонструючи зв'язок із давніми традиціями античних ораторівГращенков В. Н. Портрет в італійського живопису Раннього Відродження. М. 1996. Т.1. С. 70.
Передумови виникнення На головне джерело гуманістичних ідей постійно вказували самі гуманісти — це культурна спадщина греко-римської античності. Проте питання виникнення гуманістичного руху саме Флоренції середини XIV століття є не таким однозначним.
Однією з головних причин появи гуманізму науковці називають зміну соціально-економічного становища в Італії: зростання ролі ремісничих цехів, поява пополанства (зокрема у Флоренції)Див. про це: Luigi Arbizzani, Sguardi sull'ultimo secolo. Bologna e la sua provincia, 1859–1961; Galileo, Bologna, 1961, а також Л. М. Брагина, Гуманистическая мысль Италии XV века / Сочинения итальянских гуманистов эпохи Возрождения (XV век), Москва: Издательство Московского университета, 1985, с. 9-10., розвиток банківської системи, зокрема громадських банків та кредиту в XII столітті (Флоренція, Венеція).
Проте, це лише одна складова, не менш важливим був, наприклад, інтелектуальний вплив із боку грецьких науковців, які після Падіння Константинополя 1453 року масово емігрували до Італії (див. Грецькі вчені епохи Відродження). Грецькі вчені були не лише вчителями грецької мови для більшості італійських гуманістів, але й популяризаторами ідей грецької античної демократії та філософії.
Ще одним джерелом поширення ідей античної культури була арабська Іспанія й арабська цивілізація загалом. І хоча сам гуманізм в Іспанії розвинувся значно меншою мірою, ніж в Італії, саме завдяки арабським перекладачам було збережено величезну кількість давньогрецьких і римських текстів, які пізніше зіграли велику роль у формуванні світогляду гуманістів (див. Аль-Андалус). Престиж арабських мислителів був доволі високим особливо в університетському середовищі Італії. Популярне в Італії вчення арабського мислителя Ібн Рушда спиралося на концепції Арістотеля та інших грецьких учених (див. Аверроїзм).
Нідерландський історик Йоган Гейзинга у своїй праці «Осінь Середньовіччя» звертає увагу на поступовість переходу від Середньовіччя до Відродження. Гуманісти представляли свою концепцію як різкий розрив із попередньою середньовічною культурою, проте багато ідей Ренесансу визрівали саме в середньовічному середовищі. Так Гейзинга пише, що «бажання прекрасного життя вважають ознакою, особливо властивою Ренесансу… Та межу між Середньовіччям і Ренесансом… проводять, як правило, надто різко. Пристрасне бажання увібрати життя в прекрасні форми, витончене мистецтво життя, мальовнича розробка життєвого ідеалу — все це набагато старше за італійське кватроченто», глава 2, с. 160..
За Йоганом Гейзингою, багато ідеалів гуманізму розвинулися зокрема й завдяки культурі та світогляду середньовічного лицарства. Про те, що духовні традиції середньовічного лицарства пережили середньовіччя й у трансформованому вигляді досягли нашого часу, згадує також українська письменниця та філософ Оксана Забужко, коли аналізує першооснови світогляду Лесі Українки у праці «Notre Dame d'Ukraine»Оксана Забужко, Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. Видавництво «Факт», 2007.
Концепція та діяльність
Самі гуманісти розповідали про себе таким чином: Леонардо Бруні визначав studia humanitatis так — «пізнання тих речей, які стосуються життя та звичаїв, і які вдосконалюють та прикрашають людину»Marsel R. Marsile Ficin. Paris, 1958, p. 114. Салютаті вважав, що в цьому слові поєдналися «доброчесність та вченість» (virtus atque doctrina), причому «вченість» передбачала універсальність знань на основі володіння «словесністю» (litterae), А «доброчесність» включала душевну стриманість та доброзичливість (benignitas), що означає здатність правильно поводитися. Ця чеснота, на думку гуманістів, була невіддільною від класичної освіченості, й таким чином, виявлялася не вродженою якістю, а чимось таким, що було індивідуально досягнуте завдяки роботі над класиками. В епоху Ренесансу панувала ідея окультурення, «обробітку» душі шляхом вивчення античних авторів, здатність через гуманістичні заняття здійснити та виявити всі можливості, закладені природою в індивідуумі. Гуаріно Веронезе писав: «немає нічого придатнішого та належного для надбання чеснот, ніж старанне читання вчених античних письменників». Гуманісти вірили, що через гуманістичні заняття людина зможе реалізувати всі можливості, закладені в індивідуумі, культивувати свої «чесноти». Для Петрарки studia humanitatis були передусім засобом самопізнання.
Сучасні науковці уточнюють тлумачення: Пауль Крістеллер розуміє ренесансний гуманізм як «професійну сферу» діяльності приблизно між 1280–1600 роками, яка полягала в заняттях та викладанні відомого набору дисциплін (граматика, риторика, поезія, історія та моральна філософія, включаючи політичну філософію) на основі класичної греко-латинської освіченості. Таким чином, як зазначає Баткін, згадані межі гуманізму не збігаються зі середньовічним квадривіумом, відрізняються від традиційної номенклатури вільних мистецтв і показують серйозний розрив між гуманізмом та тодішньою університетською освітою (за рамками раннього гуманізму залишаються юриспруденція, медицина, природознавство, логіка, богослів'я, філософія в розумінні натурфілософії)Баткін, цит. праця — С. 52..
Е. Гарен тлумачить ренесансний гуманізм як нове світобачення, яке привело до всебічної зміни культури та стало важливим етапом в історії та філософії, й усього мислення загалом. Центром інтересів гуманістів була «словесність» — філологія та риторика, в центрі філософії було Слово, панував культ прекрасної та чистої класичної мови. Слово ототожнювалося зі Знанням та Чеснотою, воно розумілося як втілення універсальної та божественної людської природи, як її гармонійний етос та інструмент практичної діяльності людини в колі друзів, родини та рідної громади (ідеал homo civilis).
Гуманістична «словесність» дозволила виробити новий світогляд, перейнятий критицизмом, світськістю, протиставленням себе до тем та методів середньовічної схоластики й до того ж уможливила вперше усвідомити історичну дистанцію щодо античності.
Спосіб життя та ідеали гуманістів Гуманістичні заняття, як правило, залишалися приватною справою гуманістів, їхнім захопленням, не будучи професією, хоча вони й приносили репутацію, а отже й подарунки від меценатів.
Ренесансні гуманісти становили собою неформальну групу однодумців, яких вирізняв серед інших внутрішній зміст, а не офіційний рід діяльності. Гуманістами ставали представники цілком різних верств, станів та професій. Хоча деякі з гуманістів були членами старих цехів і корпорацій, те, що їх об'єднувало, не мало до цього стосунку: «місцем їхніх зустрічей служили заміська вілла, монастирська бібліотека, книжкова крамниця, палац правителя або просто приватний будинок, де можна було затишно порозмовляти, погортати рукописи, порозглядати античні медалі. Наслідуючи інтелектуалів античності, вони почали називати свої гуртки академіями»Баткін, цит. праця — 61-2.. (Див., наприклад, Неоплатонівська академія у Флоренції). Інші дослідники погоджуються з тим, що «поява тієї категорії осіб, яку згодом стали називати гуманістами, власне, поклала початок процесу виникнення в цю епоху світської інтелігенції». Об'єднувальною ознакою для гуртка гуманістів служила виключно духовна спільність, що залишалася при цьому занадто широкою та ефемерною, недоступною для матеріального закріплення; «Грань між гуманізмом як умонастроєм і як діяльністю умовна». П'єтро Паоло Верджеріо вказує, що гуманізм — це не фах, а покликання, і викриває людей, які звернулися до літературної справи заради грошей та почестей, а не заради вченості й плекання чесноти.
Важливою складовою studia humanitatis в уявленнях гуманістичного середовища було «дозвілля» (otium, ozio), заповнене високими заняттями, солодке та втішне, яке завжди протиставляється службі та різним діловим обов'язкам (negotium, ufficio). Свобода розпоряджатися своїм часом та собою — попередня умова для того, щоб стати гуманістом. Лоренцо Валла перераховуєБаткін, цит. праця — с. 72 п'ять важливих умов, необхідних для вчених занять: «Спілкування з освіченими людьми» (litteratorum consuetudo) «Достаток книг» «Зручне місце» «Вільний час» (temporis otium)