Реставрація фресок Сікстинської капели — один з найбільших реставраційних проєктів, проведених у XX столітті.

Сікстинська капела була побудована у Ватикані на замовлення папи Сікста IV поруч із північною стороною собору Святого Петра у 1473–1481 роках. Її стіни розписували низка художників Відродження з числа найшанованіших в Італії кінця XV століття, зокрема, Гірляндайо, Перуджино і БоттічелліJohn Shearman, essay The Chapel of Sixtus IV in The Sistine Chapel, ed. Massimo Giacometti, (1986) Harmony Books, ISBN 0-517-56274-X. Пізніше оздоблення капели доповнив Мікеланджело — на замовлення папи Юлія II у 1508–1512 роках розписав стелю капели й на замовлення папи Климента VII на вівтарній стіні створив фреску «Страшний суд», завершивши її у 1541 роціMassimo Giacometti, editor,The Sistine Chapel, (1986) Harmony Books, ISBN 0-517-56274-X. Гобелени на нижньому рівні, виконані за картонами РафаеляРафаель виконав десять великих картонів (у фарбах) на сюжети з Діянь святих апостолів, за якими були виткані гобелени для нижньої частини стін в Сікстинській капелі. 1515–1516 років, довершили оформлення капели.

Разом картини становлять найяскравіший проєкт доби Відродження, а окремі роботи Мікеланджело на стелі належать до найвизначніших творів західного мистецтва усіх часівОсобливо фрески «Створення Адама» і «Гріхопадіння».. Фрески Сікстинської капели, і особливо стеля з люнетами роботи Мікеланджело, реставрувалися декілька разів. Остання з цих реставрацій проводилася з 1980 по 1994 рік. Вона справила значне враження на поціновувачів мистецтва і мистецтвознавців, оскільки виявила кольори та деталі, яких не було видно впродовж століть. Дехто стверджував, що внаслідок цього «всі книги про Мікеланджело мають бути переписані»University of Victoria art scholar, in the Queen's Quarterly, as quoted in: . Інші піддали реставрацію різкій критиці, стверджуючи, що реставратори не зрозуміли справжніх намірів художника. Це питання донині є предметом суперечок.

Попередні реставрації До реставрації, розпочатої у 1980 році, фрески на стелі Сікстинської капели вже зазнавали низки втручань. Первісно проблеми зі стелею були викликані протіканням води з горішнього поверху. Близько 1547 року Паоло Джовіо писав, що стелю пошкоджують селітра і тріщини. Селітра спричиняє появу білого нальоту. Джанлуїджі Колалуччі, головний реставратор Лабораторії реставрації Paintings for Papal Monuments, Museums and Galleries, у своїй статті «Кольори Мікеланджело відкриті знову» стверджуєGianluigi Colalucci's essay, Michelangelo's Colours Rediscovered in The Sistine Chapel, ed. Massimo Giacometti. (1986) Harmony Books, ISBN 0-517-56274-X, що попередні реставратори вирішували цю проблему косметично, застосовуючи лляну або горіхову олію, яка робила кристалічний осад прозорішим.

У 1625 році реставрацію провів позолотник Сімон Ладжі (Simone Lagi), який протирав стелю лляною тканиною і розчищав її, розтираючи хлібом. Іноді, щоб видалити стійкіші відкладення, він вдавався до змочування хліба. Він звітував, що фрескам «було повернуто колишню красу без будь-якої шкоди»Vatican Library, Vat. Capponiano 231, f 238 and Chigiano G. III 66. f 108. (як процитовано Колалуччі). Колалуччі стверджує, що Ладжі «майже напевно» наніс шари клейового лаку, щоб відновити кольори, але не написав про це у звіті в інтересах «збереження секретів ремесла [реставраторів]».

Наступну реставрацію проводили між 1710 і 1713 роками художник і його син. Вони використовували обтирання губкою, змоченою грецьким вином; як припускає Колалуччі, це стало необхідним через ​​кіптяву і бруд, що накопичувались в масляних шарах попередньої реставрації. Далі Маццуолі працював над стелею, згідно з Колалуччі, посилюючи контрасти підфарбовуванням деталей. Вони також поновлювали фарбою деякі ділянки, кольори на яких були втрачені через відкладення солей. Такі ділянки штрихувалися або оброблялися лінійними мазкамиНанесення нової фарби на сильно пошкоджену поверхню відповідає сучасній практиці реставрації.. Колалуччі стверджує, що Маццуолі також застосовував багато клейового лаку. Ця реставрація була зосереджена на стелі, люнетам приділялася менша увага.

Передостанню реставрацію виконала Лабораторя реставрації Ватиканського музею у 1935–1938 роках. Метою роботи було закріплення певних ділянок інтонако у східній частині будівлі, а також часткове видалення кіптяви та бруду.

Сучасна реставрація

Попередні дослідження для проведення сучасної реставрації почалися у 1979 році. До групи реставраторів увійшли Джанлуїджі Колалуччі (Gianluigi Colalucci), Мауріціо Россі (Maurizio Rossi), П'єрджорджіо Бонетті (Piergiorgio Bonetti) та іншіCarlo Pietrangeli, Foreword to The Sistine Chapel, ed. Massimo Giacometti. (1986) Harmony Books, ISBN 0-517-56274-X. У роботі вони керувалися «Правилами реставрації творів мистецтва» — офіційним правилами для процедур і методів реставрації, які були встановлені у 1978 році директором Ватиканської лабораторії реставрації картин Карло П'єтранджелі. Важливою складовою сучасної процедури реставрації, відповідно до цих правил, є вивчення і аналіз художнього твору. Частиною цього є фіксування кожного етапу процесу реставрації, його виконував фотограф Такасі Окамура з Nippon TelevisionFabrizio Mancinelli's essay, Michelangelo at Work in The Sistine Chapel, ed. Massimo Giacometti, (1986) Harmony Books, ISBN 0-517-56274-X.

На першому етапі було проведено реставраційні роботи над люнетами Мікеланджело, вони тривали з червня 1980 по жовтень 1984 року. Потім розпочалась реставрація стелі, що закінчилася в грудні 1989 року; за нею відбулися роботи над фрескою «Страшний суд». Реставровану капелу урочисто відкрив папа Іван Павло II 8 квітня 1994 року. Кінцевий етап — реставрація стінних фресок — був схвалений у 1994 році і завершений 11 грудня 1999 року.

Цілі реставраторів Цілі реставраторів були такими: Подальше дослідження фресок, аналіз будь-яких знахідок і практичне застосування відповідних технічних рішень. Фіксування кожного кроку робіт в архівних звітах, на фотографіях і плівці. Використання тільки таких процедур і матеріалів, які є простими, ретельно протестованими, нешкідливими і реверсивними. Лагодження тріщин і пошкоджень, що загрожують стабільності тиньку. Видалення шарів забруднення, яке складали свічкова сажа та віск, що відкладалися через паління в капелі свічок протягом 500 років. Видалення дофарбовування, зробленого попередніми реставраторами, які намагалися протистояти дії кіптяви та інших нашарувань. Видалення рослинного і тваринного жиру, що застосовувались проти засолення в місцях протікання води. Видалення кристалічних нашарувань солі, що вибілили ділянки у місцях, де просочувалася вода. Консервація поверхонь, яким загрожує руйнування чи подальше псування через здуття і лущення. Обережне відновлення тих ділянок, де руйнування в той чи інший спосіб знищило деталі і викликало втрату цілісності, наприклад, заповнення сильної тріщини і зафарбування тиньку кольором оригіналу. Збереження на певних малих ділянках фізичної історії попередніх реставрацій.

Підготовчий етап

У 1979 році Колалуччі провів серію експериментів, щоб обрати правильний підхід до реставрації фресок Сікстинської капели. Дослідження почалося з тестування невеликих ділянок стінної фрески «Суперечка про тіло Мойсея» Маттео да Лечче, фізичні та хімічні властивості якої подібні до техніки, використаної у фресках Мікеланджело. Проби з метою знайти правильний розчинник здійснювалися на невеликій частині люнета «Елеазар і Маттан».

Через висоту і недоступність фресок стелі точний характер пошкоджень і проблем, з якими мала зіткнутися група реставраторів, не міг бути повністю передбачений до прийняття рішення про реставрацію і встановлення риштування. За словами Колалуччі, група реставраторів не затверджувала певний єдиний підхід до усіх частин інтер'єру, натомість постійними елементами процесу були безперервний науковий аналіз і реакція реставраторів на проблеми, що потребували окремої ували.

Рішення про проведення повної реставрації було прийняте у 1980 році. Основне фінансування в розмірі 4,2 млн доларів США надала японська корпорація Nippon Television в обмін на право знімання.

Риштування Реставратори виконали перший етап реставрації — на вертикальних поверхнях і вигнутих пазухах склепінь навколо вікон — використовуючи алюмінієве риштування, що виступало трохи нижче люнетів і було закріплене з використанням тих дірок в стіні, які були зроблені для риштування Мікеланджело. Коли реставратори перейшли до стелі, вони теж застосовували систему, аналогічну Мікеланджело: в ній була залучена консольна полиця, що виступала з риштування і підтримувала аркову платформу. Переваги сучасних легких матеріалів дозволили зробити платформу на колесах, що полегшило її пересування по всій довжині будівлі без демонтажу і заміни, як робив Мікеланджело у 1506 роціPietrangeli, Hirst and Colalucci, eds. The Sistine Chapel: A Glorious Restoration, (1994) Harry N Abrams, ISBN 0-8109-8176-9.

Стан фресок Дослідження 1979 року показали, що весь інтер'єр капели, і особливо стеля, були покриті свічковою кіптявою, що містила віск і сажу (аморфний вуглець). Люнети над вікнами (основним джерелом вентиляції) були надзвичайно забруднені димом і вихлопними газами з міста і були «набагато бруднішими, ніж сама стеля». Будівля не була цілком стабільною і до роботи Мікеланджело 1508 року вже значно зсунулась; це спричинило розтріскування стелі, а тріщина у вітрилі «Юдиф» була настільки великою, що перед розписом її довелось заповнювати цеглою та будівельним розчином. Горішня частина стелі через тріщини й просочування води давала Мікеланджело нерівну поверхню.

Вода, що надалі просочувалась з даху і з відкритих зовнішніх проходів вище рівня стелі, намила солі з будівельного розчину, які після випаровування відкладалися на стелі. Місцями це призвело до утворення бульбашок і здуття поверхні фресок. І хоча зміна кольору була серйозною проблемою, бульбашки такої проблеми не становили, оскільки тонкість і прозорість фарби, з якою Мікеланджело працював на більшій частині стелі, дозволяла солям пройти наскрізь і не накопичуватися під поверхнею.

Всі попередні реставрації залишили свої сліди на фресках. Для протидії вибілюванню, спричиненому засоленням, використовували тваринний жир і рослинну олію, які ефективно робили кристали солі прозорими, але залишали липкий шар, котрий накопичував бруд. Додатковою проблемою, найочевиднішою на малих путті, які тримають таблички з іменами на вітрилах, була селітра, що просочувалася через маленькі тріщини і проявлялася у вигляді темних кілець на поверхні. На відміну від білих кристалічних відкладень солі, плями від селітри не могли бути вилучені й були необоротними. На багатьох ділянках застосовувалися шари лаку і клею, вони потемнішали і стали менш прозорими. Реставратори перемальовували деталі на затемнених областях для відновлення деталей фігур. Це особливо стосувалося люнетів, пазух склепіння і нижніх частин вітрил.

Ретельна експертиза показала, що не рахуючи відкладень кіптяви, відкладень від просочування та структурних тріщин, тонка «мальовнича шкіра» фресок Мікеланджело була у відмінному стані. Колалуччі відзначає, що Мікеланджело використовував найкращі з можливих фрескових технік, як це описував ВазаріMilanesi ed. Vasari, Vite… Book I, Chapter V, p.182, ed. Milanesi, Florence (1906), as cited by Colalucci.. Більша частина фарби добре трималася і вимагала лише малого ретушування. Тиньк, або інтонако, по якому виконувався малюнок, був здебільшого надійним, оскільки попередні реставратори зміцнювали його бронзовими шпильками.

Втручання До реставрації група протягом шести місяців досліджувала структуру і стан фресок, опитувала членів групи, що реставрувала фрески у 1930-х роках, а також проводила детальне наукове дослідження, щоб з'ясувати, які розчинники й методи було б найкраще використовувати на окремих пофарбованих поверхнях.